Праворуч за столом сиділа невиразна істота в чорному з пушком на обличчі та розпашілими щоками, в якій йому ввижалася така собі домашня швачка, можливо тому, що вона снідала винятково здобними булками з кавою й тому, що його образ швачки пов'язувався зі сніданком із кавою та здобними булками. Ліворуч від нього була англійська панна, також уже в літах, дуже негарна, з худими, скоцюрбленими пальцями, вона читала написані круглим почерком листи з батьківщини й пила криваво-червоний чай. Поряд з нею сидів Йоахим, а далі — пані Штер у шотландській вовняній кохті. Коли вона приймала їжу, то тримала свою стиснуту в кулаці ліву руку біля щоки і, коли говорила, явно намагалася надавати своєму обличчю розумного виразу, відкочуючи верхню губу та показуючи свої дрібні довгасті заячі зуби. Хлопець із тоненькими вусиками, що мав такий вираз обличчя, ніби тримав у роті щось гидке на смак, сів поряд з нею й снідав у цілковитій мовчанці. Він увійшов тоді, коли Ганс Касторп уже сидів, увійшов поспіхом, ні на кого не дивлячись, на знак вітання прихилив бороду до грудей та зайняв своє місце, усім своїм виглядом однозначно відмовляючись знайомитися з новоприбулим гостем. Можливо, він був надто хворий, аби надавати значення й звертати увагу на такі формальності чи, взагалі, виявляти інтерес до оточення. Нараз за стіл навпроти підсіла надзвичайно худа білява дівчинка, яка спорожнила пляшку йогурту в свою тарілку, виїла його ложкою і негайно пішла геть.
За столом розмова точилася мляво. Йоахим задля годиться бесідував з пані Штер, поцікавився її здоров'ям та з коректним виразом співчуття сприйняв повідомлення, що воно могло би бути і кращим. Вона нарікала на млявість. «Я почуваюся так мляво, — промовляла вона, розтягуючи слова, маніжачись як людина, необізнана з етикетом. Вже зранку в неї було 37,3, а що ж то буде по обіді. Домашня швачка повідомила, що в неї така сама температура і заявила, що вона, навпаки, почувається збудженою, внутрішньо напруженою та неспокійною, так ніби на неї чекають якісь особливі й вирішальні справи, чого насправді не було, а було лише тілесне збудження без жодної душевної причини. Вона таки не була домашньою швачкою, бо її мова була дуже правильна й майже вчена. До речі, Гансові Касторпу видалося згадане збудження, чи скорше згадка про нього, трохи недоречним, ба майже непристойним для такої непримітної та маленької особи. Він по черзі запитав швачку та пані Штер, як довго вони вже тут перебувають (перша прожила в цьому закладі п'ять місяців, а друга — сім), зібрався з думками, аби запитати англійською свою сусідку праворуч, що за чай вона п'є (то був чай з мальви) і чи він добре смакує, що та бурхливо підтвердила, потому дивився в залу, де люди приходили й відходили: перший сніданок не був обов'язковим для всіх.
Ганс Касторп відчував легкий острах від можливих тяжких вражень, та тепер був розчарований: тут, у залі, була досить жвава атмосфера, не було відчуття, що ти в місці страждання. Засмагла молодь обох статей заходила наспівуючи, вела розмови з «сестрами-годівницями» та з добрим апетитом бралася до ситного сніданку. Тут були й люди зрілого віку, подружні пари, цілі родини з дітьми, що розмовляли російською, а також хлопчики-підлітки. Майже всі жінки носили тісні куртки з вовни чи шовку, так звані светри, білі або кольорові, з відгорнутими комірами та кишенями — гарно видавалося, коли вони ховали руки в цих кишенях, стояли собі й гомоніли. За багатьма столами роздивлялися фотографії, безперечно нові, власноруч зроблені знімки, за іншим столом обмінювалися поштовими марками. Розмовляли про погоду, про те, як спалось і яку температуру наміряли в роті. В більшости був веселий настрій — без особливої на те причини, можливо, лише тому, що в них не було якихось прикрощів, вони були разом, і їх було багато. Деякі, щоправда, сиділи за столом, підперши руками голову, й дивилися кудись у простір. Їм ніхто не перешкоджав і не звертав на них увагу.
Нараз Ганс Касторп подратовано й ображено здригнувся. Гримнули двері, це були двері ліворуч попереду, які вели прямо до холу — хтось їх пустив чи, скорше, з силою хряпнув за собою, щоб заклацнути їх на заскочку, і це був той звук, якого Ганс Касторп до смерти не міг терпіти і здавна ненавидів. Можливо, ця зненависть була від виховання, можливо, від набутої ідіосинкразії — так чи так, він ненавидів грюкання дверима й був готовий ледь не вдарити будь-кого, хто втяв би таке при ньому. Тутешні двері були зверху засклені маленькими шибочками, і це ще більше посилило удар: то був просто гуркіт і брязкіт заразом. Тьху, розлючено подумав Ганс Касторп, що то за таке нехлюйство! Та, оскільки в ту саму мить до нього звернулася «швачка», він не мав часу роздивитися, хто ж був отим зловмисником. Проте коли відповідав «швачці», його чоло між білявими бровами зібралося в складки, а обличчя було невдоволено перекошеним.
Йоахим запитав, чи проходили вже лікарі. Так, уже були один раз, відповів хтось, вони залишили залу майже в ту саму мить, коли брати зайшли. Просто мали вже йти й не могли чекати. Протягом дня ще буде нагода познайомитися. Та в дверях вони ледь не зіткнулися з надвірним радником Беренсом, який у супроводі доктора Кроковскі швидко прямував до зали.
— Гопа, обережно, панове! — сказав Беренс. — Ми заледве не наступили один одному на мозолі. — Його мова мала сильне нижньосаксонське забарвлення: відкриті голосні й пережовані приголосні. — Так це ви, — промовив він до Ганса Касторпа, якого відрекомендував Йоахим, цокнувши підборами, — ну, дуже приємно. — І він простяг юнакові свою велику, мов лопата, руку. Це був кістлявий чолов'яга, ледь не на три голови вищий за доктора Кроковскі, вже зовсім сивий, з випнутою потилицею, великими, підпухлими й заплилими кров'ю блакитними очима, з яких сочилися сльози, в нього був кирпатий ніс та коротко підстрижені вуса, трохи скошені через закопилену на один бік губу. Те, що Йоахим казав про його щоки, цілком відповідало дійсності, вони були сині; тож обличчя видавалося вельми барвистим на тлі білого, підперезаного хірургічного халата, що сягав йому до колін; нижче на ньому були смугасті штани, а пара колосальних ніг була взута в жовті, ледь розтоптані чоботи на шнурках. Доктор Кроковскі також прийшов у робочому одязі, лише халат його був з чорного люстрину, подібний до сорочки, з гумками на зап'ястях, проте не менше підкреслював його блідість. Він тримався чисто як асистент і не брав участи в знайомстві, проте можна було помітити критичну напругу його рота, чим давалося до розуміння, що своє підпорядковане становище він вважає трохи дивним.
— Двоюрідні брати? — запитав надвірний радник Беренс, киваючи пальцем по черзі то на одного, то на іншого й позираючи спідлоба своїми заплилими кров'ю, блакитними очима... — Ну, цей також хоче в солдати? — мовив він до Йоахима, кивнувши головою на Ганса Касторпа...
— Та боронь боже!
— Що? Ну, я зразу побачив, — тут він звернувся до Ганса Касторпа, — у вас є щось таке цивільне, таке комфортабельне, жодного бряжчання зброєю, як у цього ротного. Ви були б кращим за нього пацієнтом, б'юсь об заклад. Я бачу з першого разу, чи з людини вийде добрий пацієнт, адже тут має бути свій талант, талант належиться до всього, а цей ось нащадок ґотів не має ні краплини таланту. Щодо занять на плацу — не знаю, а хворіти не вміє анітрохи. Ви не повірите — він увесь час хоче їхати геть, переслідує мене, чіпляється і не може дочекатися, коли повернеться в долину, щоб там мордуватися. Ну й завзяття! Навіть якогось півроку не хоче нам подарувати. А в нас тут дуже гарно, самі скажіть, Цімсен, хіба тут не гарно! Нічого, ваш брат у перших оцінить нас по достоїнству, матиме тут розвагу. Дам тут також не бракує — у нас дами наймиліші. Принаймні ззовні деякі з них дуже мальовничі. Але вам треба трохи фарби в обличчі, чуєте, а то дами вас не визнають! Зелене — то колір дерева життя, але як колір обличчя зелене — не зовсім те, що потрібно. Звичайно, сильне недокрів'я, — сказав він, без церемоній підступивши до Ганса Касторпа й вказівним та середнім пальцем відігнувши його повіку. «Звичайно, абсолютне недокрів'я, як я й казав. Знаєте що? Це була не така вже погана ідея з вашого боку полишити на деякий час свій Гамбург. Цей Гамбург вищою мірою заслуговує нашої вдячности; зі своєю волого-веселою метеорологією він завжди постачає нам чудовий контингент. Принагідно я дозволю собі дати вам необов'язкову пораду — знаєте, цілковито sine pecunia — тож поки ви тут є, робіть усе, що й ваш брат. У вашому випадку було б дуже розумно пожити певний час так, ніби у вас легка форма tuberculosis pulmonum та трохи поповнити запас білка. Курйозна штука тут у нас із отим білковим обміном... Хоча загальне спалення білка є підвищеним, тіло все ж нарощує його запас... Ну, ви добре виспались, Цімсен? Добре, так? Тож уперед на прогулянку! Але не більше як півгодини! Не забувайте акуратно записувати, Цімсен! Це як служба! По совісті! У суботу я подивлюся температурну криву! Ваш брат нехай також з вами міряє. Міряти ніколи не зашкодить. Доброго ранку, панове! Приємних розваг! Доброго ранку... Доброго ранку...» — Й доктор Кроковскі поквапився за ним, а той летів як на вітрилах, розмахуючи руками, закидаючи їх за спину, при цьому праворуч і ліворуч ставлячи питання, чи гарно спалося, на що від усіх звучала ствердна відповідь.