Жарти. Соборування. Перервана веселість
— Дуже мила людина, — сказав Ганс Касторп, коли вони, дружньо привітавшись із кульгавим консьєржем, який упорядковував листи в своїй кімнатці, вийшли через портал на вулицю. Портал був на південно-східному боці білого поштукатуреного будинку, середня частина якого була на поверх вищою, оздоблена невеликою баштою з годинником, критою залізом шиферного кольору. Виходячи з цього боку, не треба було йти через огороджений сад; ти опинявся зразу на природі з видом на круті гірські луги, навколо яких росли поодинокі, не надто високі смереки, а понад землею стелилися похилені гірські сосни. Дорога, якою вони рушили — зрештою, це була єдино можлива, окрім дороги, що збігала в долину — вела їх з невеликим підйомом праворуч, позад санаторію, де були кухня та господарський двір, там, при вході до підвальних приміщень, поряд із ґратами стояли залізні сміттєві контейнери, далі ще добрий шмат дороги йшов тим самим напрямом, потім дорога описувала круту дугу й вела праворуч, до порослого поодинокими деревами косогору. Дорога була тверда, трохи червоняста й трохи розмокла, на її узбіччі лежали брили скель. Брати виявились не самі на прогулянці. Гості, що закінчили сніданок зразу після них, наступали їм на п'яти, а цілі групи вже поверталися, йшли їм назустріч, неквапно спускалися косогором.
— Дуже мила людина! — повторив Ганс Касторп. — У нього така жвава манера говорити — просто заслухаєшся, «ртутна сигарета» на «термометр» — це чудово, я зразу зрозумів, про що мова... Але краще я запалю справжню, — сказав він, зупинившись, — я більше не можу терпіти! З учорашнього обіду нічого порядного не курив... Перепрошую! — Й він дістав зі свого шкіряного портсигара, прикрашеного срібною монограмою, один екземпляр «Марії Манчіні», гарний екземпляр з найвищого ряду, приплюснув його з одного боку, що йому особливо подобалося, маленьким інструментом з боковим лезом, який він носив на годинниковому ланцюжку, обрізав кінчик, клацнув запальничкою й кількома пристрасними затяжками роздмухав досить довгу, туповерху сигару. — Так, — мовив він, — тепер, як на мене, ми можемо продовжити нашу приємну прогулянку. Ти, звичайно, не куриш через свою дисципліну?
— Я взагалі не курю, — відповів Йоахим. — Чого ж мені братися курити саме тут?
— Я не розумію! — мовив Ганс Касторп. — Не розумію, як можна не курити. Людина, яка не курить, позбавляє себе, так би мовити, найкращої частини життя чи, принаймні, дуже великого задоволення! Коли я прокидаюся, то радію, що протягом дня зможу курити, а коли їм, то радію з того, що я, власне, їм — аби могти курити. Я, звичайно, дещо перебільшую, але день без тютюну був би для мене нестерпно порожнім, цілковито похмурим та непривабливим, і якщо одного ранку я мав би собі сказати: сьогодні немає курива, гадаю, в мене не знайшлося б сили волі щоб устати, авжеж, я залишився б у ліжку. Поглянь-но: коли маєш сигару, яка добре горить — звичайно вона повинна бути без порожнин і добре тягнутися, бо інакше це тебе тільки дратуватиме, — гадаю, коли маєш добру сигару, почуваєш себе захищеним, тоді з тобою буквально нічого не може трапитися. Це так само, як прив'язаність до моря, еге ж — коли почуваєшся до нього прив'язаним, тоді тобі нічого більше не треба. Ні роботи, ані розваг... Слава Богу, люди курять по всьому світі, це ні для кого не новина, й ніде не треба від цього відмовлятися. Навіть полярники беруть із собою добрий запас курива, щоб легше долати випробування, і, коли я про таке читав, мені воно завжди видавалося симпатичним. Адже людина завжди може потрапити в скруту — припустімо, в мене погано йдуть справи; але поки маю свою сигару — я можу витримати, бо знаю, вона дасть мені сили все здолати.
— Все ж таки це певна слабість, — сказав Йоахим, — що ти так залежиш від куріння. Беренс мав цілковиту рацію: ти людина цивільна — з його боку це було навіть більше, ніж похвала, — але ти невиправний цивіліст, ось у чому річ. До речі, ти здоровий і можеш робити, що хочеш, — промовив він, і в його очах проступила втома.
— Так, здоровий, лише недокрів'я, — сказав Ганс Касторп. — Уже досить і того, як він мені сказав, що я зелений на вигляд. Але це правда, я сам помітив, що проти вас тут, нагорі, я справді здаюся зеленим, удома я так цього не помічав. Урешті, дуже мило з його боку, що він без зайвих слів дає мені поради, як він каже, цілковито sine pecunia, й скеровує мене на твій розпорядок дня: а що мені тут з вами, нагорі, лишається робити? Й від того не буде шкоди, якщо я з божою поміччю трохи накопичу білка, хоча, ти маєш визнати, це звучить якось неприємно.
Йоахим зо два рази кашлянув — десь-то підйом таки його втомлював. Коли знову закашлявсь, він зупинився, насупивши брови.
— Йди далі, — сказав він. Ганс Касторп поспішив уперед і не озирався. Згодом сповільнив кроки й урешті майже зупинивсь, оскільки йому здавалося, що він значно відірвавсь од Йоахима. Але все ж він не озирався.
Йому назустріч йшов гурт мешканців санаторію обох статей — Ганс Касторп бачив, як посеред косогору вони ще спускалися рівною частиною дороги, тепер же крокували донизу, якраз йому назустріч, і до нього долинули їхні різнотонні голоси. Їх було шестеро чи семеро, всі зовсім молоденькі, лише одна дещо старша пара. Ганс Касторп дивився на них, схиливши на бік голову й думаючи про Йоахима. Вони були простоволосі й засмаглі, дами — в барвистих светрах, чоловіки — переважно без верхнього одягу й ціпочків, як люди, які без зайвих умовностей, засунувши руки в кишені, хочуть трохи пройтись неподалік від дому. Оскільки вони йшли в долину, що не потребувало жодних особливих зусиль, а було лише веселим гальмуванням та стримуванням ніг, щоб не перейти на біг і не спіткнутися, то, власне, це не було нічим іншим, як керованим падінням, тож їхня хода видавалася ніби окриленою й легкою, що передавалося їхнім обличчям, цілим їхнім поставам, аж хотілося бути належним до їхнього гурту.
Ось вони порівнялися з ним, Ганс Касторп чітко бачив їхні обличчя. Засмаглими були не всі, дві дами відрізнялися блідістю: одна худа як палиця з обличчям слонової кістки, друга, мала й пухкенька, поплямована родимками. Всі поглянули на нього з однаковою зухвалою посмішкою. Висока молода дівчина в зеленому светрі, з недоглянутою зачіскою та дурнуватими, примруженими очима пройшла повз Ганса Касторпа впритул, ледь не зачепивши його ліктем, ще й присвиснула... Ні, це було якесь божевілля. Вона свиснула до нього, але не ротом, його вона зовсім не складала трубочкою, а, навпаки, тримала стуленим. Свист вирвався з неї, коли вона поглянула на нього так дурнувато й з примруженими очима — надзвичайно неприємний свист, хрипкий, різкий і якийсь пустотілий, протяглий і затихаючий, так що нагадував писк ярмаркових гумових поросят, які жалісно випускають набране в них повітря, при цьому зморщуючись, й ось щойно цей свист якимось незрозумілим чином виривався в неї з грудей, та вона зі своїм товариством уже проминула його.