— Так не гоже порівнювати, — сказав Ганс Касторп не без осуду в голосі.
— Так мені видалося. Мимовільно я про таке подумав. Та слухай же далі. Тож вони підходять до мене, так, раз-раз, швидким кроком, утрьох, якщо не помиляюся, попереду чоловік із хрестом, за ним священик в окулярах на носі, а за ним ще якийсь молодик з кадилом. Священик притискає до грудей накритий хустиною віатікум, при цьому смиренно схиляє голову набік, це ж для них святая святих.
— Саме тому, — сказав Ганс Касторп, — саме з цієї причини я дивуюся, що ти взявся порівнювати хрест із бунчуком.
— Добре, добре. Але зачекай, якби ти був там присутнім, ти б також не знав навіть після всього, якого виразу обличчя слід тобі прибрати. Як у поганому сні.
— В якому сенсі?
— А ось у якому. Я сам себе питаю, як мав повестися за таких обставин. Я не мав на голові капелюха аби його здійняти...
— Тож бачиш! — різко перебив його Ганс Касторп удруге. — Бачиш, що треба здійняти капелюха! Я, звичайно, звернув увагу, що ви тут, нагорі, капелюхів не носите. Але ж бо треба спершу мати капелюха на голові, щоб потім принагідно його здійняти. Ну, але як то було далі?
— Я став під стіною, — сказав Йоахим, — у благопристойній позі й трохи схилив голову, коли вони проходили повз мене, то було якраз навпроти кімнати малої Гуюс, номер 28. Мені здається, священик зрадів, що я привітався; він дуже ввічливо подякував і зняв свою шапочку. Але водночас зупинилися й інші, а служка з кадилом постукав у двері, потім прочиняє двері й пропускає отця першим до кімнати. А тепер лише уяви собі мій жах та моє самопочуття! В ту мить, коли священик переступає поріг, звідти, зсередини, лунає страшний крик, вищання, якого ти зроду не чув, три-чотири рази підряд, а потім безперервно, очевидно на все горло: «Аааа!» В цьому крикові було стільки горя, стільки відчаю та спротиву, що просто неможливо описати, окрім того, в проміжках між криками, чулося жалісливе благання, й нараз усе приглухло, так ніби голос ішов з-під землі або з глибокого погреба.
Ганс Касторп різко обернувся до свого брата в перших.
— Це була Гуюс? — запитав він схвильовано. — І чому раптом з погреба?
— Вона була забилась під ковдру! — сказав Йоахим. — Уяви-но лише мій стан! Священик стояв на порозі й промовляв заспокійливі слова, я ще його міг бачити, він то зазирав досередини, то відступав назад. Той, що ніс хреста, та інший помічник отця стояли біля входу й не могли зайти досередини. Повз них я міг дивитися в кімнату. Кімната, така сама, як наші, ліжко — ліворуч від дверей, при стіні, біля узголів'я стояли люди, очевидно, рідня, батьки, вони також говорили щось заспокійливе, схилившись над ліжком, де не було видно нічого, лише якусь безформну масу, яка щось благала, жахливо протестувала та дригала ногами.
— Кажеш, вона дригала ногами?
— З усіх сил! Але це їй не допомогло, вона мусила прийняти благословення на смерть. Священик підійшов до неї, наблизилися й обоє помічників, і двері зачинились. Але перед тим я ще встиг побачити: на мить з'явилася голова Гуюс із білявим, скуйовдженим волоссям, і широко розплющені очі, такі бляклі, зовсім безбарвні вп'ялися в священика, а потім з криками вона знову зникла під ковдрою.
— І ти розповідаєш мені про це лише тепер? — мовив Ганс Касторп після паузи. — Не розумію, чому ще вчора ввечері не розповів мені про це. Але, Господи милий, вона мусила мати ще багато сил, якщо могла чинити такий опір. Отже, вона ще була при силі. І не варто гукати священика до того, як людина зовсім ослабне.
— Вона й була ослабленою, — заперечив Йоахим. — ...Ох, розказувати є про що, важко обрати найголовніше... Вона таки була ослабленою, то лише від страху в неї з'явилося стільки сили. Вона ж страшенно боялася, коли відчула, що має померти. Це ж була молоденька дівчина, таке треба, врешті, розуміти. Але й чоловіки часом так себе поводять, що є, звичайно, неприпустимою слабкодухістю. До речі, Беренс знає, як таким дати раду. В таких випадках він завжди знаходить потрібну інтонацію.
— Яку ще інтонацію? — запитав Ганс Касторп, насупивши брови.
— Він каже: вам не варто ламати комедію, — відповів Йоахим. — Принаймні, днями так він до одного сказав — ми знаємо про це від пані старшої сестри, що була там і допомагала тримати помираючого. Той чоловік насамкінець влаштував жахливу сцену й нізащо не хотів помирати. Тоді Беренс на нього накинувся: «То вже, принаймні, не ламайте тут комедію!» — сказав він, і пацієнт зразу заспокоївся й цілком спокійно помер.
Ганс Касторп ляснув себе по литці й відкинувся на бильце лавки, вп'явши погляд у небо.
— Ну, слухай, це досить круто! — вигукнув він. — Прямо накинутися на нього й сказати: Не ламайте тут комедію! І це до помираючого! Це вже занадто! Помираюча людина, певним чином, гідна поваги. З нею ж не можна так запанібрата... Помираюча людина є, так би мовити, святою, принаймні, я так думаю!
— Не буду заперечувати, — сказав Йоахим. — Але коли ця людина слабкодухо поводиться?..
— Ні, — наполягав Ганс Касторп з таким притиском, який ніяк не був співмірним із запереченнями співбесідника. — Я не дам себе переконати в протилежному. Помираючий є в чомусь значно благороднішим від першого-ліпшого невігласа, що крутиться, веселиться, заробляє гроші та набиває собі кендюха! Так не можна, — голос його забринів досить дивно. — Не можна так, запанібрата... — Ці слова заглухли в сміхові, що напав на нього, охопив усього, сміхові вчорашнього дня, такому, що вибухав з глибини, потрясав усе тіло, безмежному сміхові, який заплющував йому очі й видушував з-під повік сльози.
— Ш-ш! — раптом шикнув Йоахим. — Помовч! — прошепотів він і непомітно підштовхнув невтримного Ганса Касторпа. Той глянув крізь сльози.
Ліворуч дорогою йшов незнайомець, тендітний, чорнявий панок з гарно підкрученими чорними вусами, в світлих, картатих штанях; підійшов і обмінявся з Йоахимом вітаннями — слова були чіткими та благозвучними — він зупинився перед ним, схрестивши ступні та спершись на свій ціпочок.
Сатана
Його вік важко було визначити, десь, напевно, від тридцяти до сорока, бо хоча загалом він і видавався ще досить молодим, деякі пасма волосся на голові були вже сивими й що вище, то помітно рідшими: обабіч благенького проділу вирізнялися великі залисини, що робили чоло особливо високим. Його костюм — широкі кремові картаті штани та м'який, мов з байки, довгий двобортний піджак із дуже широкими обшлагами були далекими від претензії на елегантність; округлий стоячий комірець видавався на краях трохи затертим від частого прання, чорна краватка була заношена, а манжети, швидше за все, він узагалі не носив, бо Ганс Касторп помітив, що рукави збігалися на ліктях. Не зважаючи на це він видавався людиною, що знає собі ціну, розумне обличчя й постава не залишали жодних сумнівів. Це поєднання жалюгідности й приємности та ще темні очі нагадували Гансові Касторпу одного з тих іноземних музикантів, які в різдвяний час грають по дворах і, звівши вгору свої оксамитові очі, тримають у руках старенькі капелюхи, сподіваючись, що з вікна їм кинуть кілька монет. Катеринщик! — подумав Ганс Касторп і не здивувався, почувши ім'я незнайомця, коли Йоахим підвівся з лавки й дещо зніяковіло відрекомендував їх один одному: «Мій брат у перших Касторп. Пан Сеттембріні».
Ганс Касторп також підвівся ще зі слідами веселощів на виду. Та італієць увічливо попросив обох не порушувати свого затишку і змусив їх знову сісти, тоді як сам лишився перед ними стояти, прийнявши одну зі своїх зручних поз. Посміхаючись, позирав Сеттембріні на обох братів, а особливо на Ганса Касторпа, і в розумній, ледь іронічній посмішці, що причаїлася в самому кутику його рота, там де вус грайливо загинався догори, було щось особливе, щось таке, що закликало до пильности та ясности духу. Ганс Касторп якось одразу споважнів, і йому стало соромно. Сеттембріні сказав:
— Панове — в доброму гуморі, цілком виправдано. Чудовий ранок! Блакитне небо, сонце сміється, — й він легким, точним рухом здійняв свою маленьку, жовтаву долоню догори, водночас пославши туди навскіс бадьорий погляд: «Можна на мить забути, де перебуваєш».