— Так зразу й вади, пане Сеттембріні...
— А то як? Речі треба називати своїми істинними іменами. Це підсилює й подовжує життя. Я також маю вади.
— Отже, надвірний радник Беренс тямиться на сигарах? Чудова людина.
— Ви вважаєте? А, то ви вже мали нагоду познайомитися?
— Так, якраз перед прогулянкою. Це була ледь не консультація, але, знаєте, sine pecunia. Він зразу помітив, що в мене схильність до недокрів'я. Тож він порадив мені тут жити так само, як мій брат, багато лежати на балконі, заміряти температуру, так він сказав.
— Правда? Ну, чудово! — вигукнув Сеттембріні сміючись і відкинувши голову назад. — Як то воно в опері вашого маестро? «Так, я ловець птахів, завжди веселий, гоп-гоп!» Одне слово, це дуже потішно. Ви послухаєте його поради? Авжеж. Певна річ! Чистий сатана цей Радамант! І справді «завжди веселий», хоча часом і дещо вимушено. Він схильний до меланхолії. Його вада не йде йому на користь — тютюн наганяє на нього меланхолію — саме тому шановна пані старша сестра взяла його запаси в свої руки й виділяє йому лише невеликий денний раціон. Часом він піддається спокусі її обікрасти й тоді впадає у меланхолію. Одне слово — заплутана душа. Ви знайомі вже й з нашою пані старшою сестрою? Ні? Ну, це помилка! Даремно не прагнете включити її до свого кола знайомих. З роду фон Мілендонків, мій пане! Від Венери Медічі відрізняється тим, що там, де богиня має груди, вона зазвичай носить хрест...
— О, це чудово! — засміявся Ганс Касторп.
— Її ім'я — Адріатика.
— Отакої! — вигукнув Ганс Касторп. — Послухайте, це вже занадто! Фон Мілендок та ще й Адріатика. Звучить як ім'я давно померлої людини. Чимось середньовічним віє від нього.
— Шановний мій добродію, — відповів Сеттембріні, — тут багато такого, від чого «віє середньовіччям», як ви зволили висловитися. Я зі свого боку переконаний, що наш Радамант зробив цю викопну особу старшою наглядачкою свого палацу жахів суто з мистецького почуття стилю. Адже він митець! А ви не знали? Він малює олією. Що хочете, це не заборонено, еге ж, кожному дозволяється... Адріатика також каже це кожному, хто хоче почути, що одна Мілендок у середині тринадцятого століття була абатисою жіночого монастиря в Бонні на Райні. А сама вона з'явилася на світ трошки пізніше...
— Ха-ха-ха! Мені здається, що ви глузуєте, пане Сеттембріні.
— Глузую? Ви маєте на увазі, що я злословлю? Так, я трохи злословлю, — визнав Сеттембріні. — Мене гризе те, що я приречений розтринькувати свою злість на такі жалюгідні приводи. Сподіваюся, ви нічого не маєте проти злости, інженере? В моїх очах це блискуча зброя розуму проти сил пітьми та потворности. Злість, мій добродію, є духом критики, а критика — це джерело поступу та просвітництва. — І раптом він взявся говорити про Петрарку, якого називав «батьком нової історії».
— Нам, однак, уже треба на процедури лежання, — сказав розсудливо Йоахим.
Літератор супроводжував свої слова підбадьорливими жестами. Врешті він завершив цю пантоміму порухом руки, яка вказувала на Йоахима, й сказав:
— Наш лейтенант закликає до служби. Тож ходімо. Нам по дорозі, «праворуч веде він, туди, де мури нависли могутнього Діта». Ох, Верґілій, Верґілій! Панове, він неперевершений. Звичайно, я вірю в поступ. Але Верґілій має такі епітети, як жоден сучасний наш автор...— І поки вони йшли назад, Сеттембріні заходився цитувати латинські вірші з італійською вимовою, проте нараз урвав на півслові, коли якась дівчина, певно, з того містечка, й не така-то й гарна, з'явилася назустріч, він перейшов на залицяльницький сміх, цмокання язиком та наспівування. — Ай, ай, ай, тру-ля-ля! Ти, мила крихітко, хочеш бути моєю? Погляньте лише, «її очі спалахують гріховним вогнем», — зацитував він невідомо кого й послав услід збентеженій дівчині повітряний поцілунок.
Справжнісінький вітрогон, думав Ганс Касторп, при цій думці він лишився й тоді, коли Сеттембріні після нападу галантности й далі злословив. Особливо потоптався він по надвірному радникові Беренсу, глузував щодо розміру його ніг, а потім перейшов на його титул, який Беренс одержав від одного принца, що страждав на туберкульоз мозку. Про скандальний спосіб життя цього принца і досі гомонить уся округа, але Радамант заплющував на це очі, отакий-то надвірний радник. До речі, чи знають панове, що він винайшов поняття «літній сезон»? Так, він і ніхто інший. Це його заслуга, треба йому віддати належне. Раніше влітку тут, у долині, залишалися самі лише найвірніші з вірних. Тоді «наш гуморист» із непідкупним поглядом помітив, що такий непорядок є нічим іншим, як виплодом забобонів. Він розробив учення, нібито, принаймні, щодо його установи, літній курс не лише не менш гідний рекомендації, а якраз особливо ефективний, такий, без якого не обійтися. Він зміг поширити цю теорему серед людей, написав про це популярні статті й помістив їх у пресі. Відтоді ґешефт улітку йде так само добре, як і взимку. «Геній, — промовив Сеттембріні. — Ін-ту-ї-ція!»
Потім перемив кісточки решті власників місцевих закладів та в'їдливо похвалив їхній підприємницький стиль. Хоча б той-таки професор Кафка... Щороку, в час різкого танення снігу, коли багато пацієнтів вимагають їх виписати, професор Кафка виявляється змушеним несподівано на тиждень поїхати в справах, при цьому пообіцявши після повернення виписати пацієнтів. Врешті його справи тривають шість тижнів, а бідолахи чекають, — при цьому дозволимо собі ще принагідне зауваження — їхні рахунки зростають. Кафка їхав аж до Ф'юме, але повертався лише тоді, коли йому набігало додаткових п'ять тисяч швейцарських франків, а тим часом збігало два тижні. Наступного дня після повернення світила хворий помирає. Що ж до доктора Зальцмана, то він наговорює на Кафку, ніби той тримає свої шприци не в належній чистоті й уводить хворим дефектні ін'єкції. Він їздить в екіпажі на гумових шинах, щоб його мертві не чули його, на що Кафка, своєю чергою, твердить, нібито у Зальцмана хворих у таких кількостях примушують споживати «дар лози, що здатний веселити», — власне, так само заради зростання рахунку, — що люди мруть як мухи, й не через сухоти, а від цирозу печінки...
І далі в такому дусі. Ганс Касторп щиро й по-доброму сміявся над цим потоком красномовного пліткарства. Балакучість італійця справляла своєрідне приємне враження своєю безперечною, вільною від жодного діалекту чистотою та правильністю. З його рухливих губів слова зринали тугі, симпатичні й ніби наново створені, він з насолодою вдавався до інтелектуальних, гострих зворотів та форм, ба навіть граматичне відмінювання іменників і дієслів вимовлялося з очевидним, відвертим та щирим задоволенням, що можливе лише для ясного та пильного розуму, який не припускається жодного збою.
— Ви так дотепно говорите, пане Сеттембріні, — сказав Ганс Касторп, — так жваво, не знаю як точніше й сказати.
— Пластично, еге ж? — відповів італієць, обмахуючись носовичком, хоча було не спекотно, а, скорше, прохолодно. — Це те слово, яке ви шукаєте. У мене пластична манера розмовляти, ви так хочете сказати? Але зачекайте! — вигукнув він. — Що я бачу? Он там походжають наші пекельні судді! Який вид!
Повертаючись неквапним кроком, вони проминули те місце, де доріжка вигиналася. Чи то завдяки промовам Сеттембріні, чи то від похилости дороги, а може вони, справді, не так уже далеко відійшли від санаторію, як собі гадав Ганс Касторп — адже дорога, якою йдеш уперше, є значно довшою, ніж така сама, що її вже знаєш — але так чи так, дорогу назад вони подолали напрочуд швидко. Сеттембріні мав рацію, там, унизу, були обидва лікарі, вони крокували вздовж задньої стіни санаторію, — попереду надвірний радник у білому халаті, вони зразу впізнали його за характерною потилицею та руками, якими він розмахував, наче веслами; слідом за ним ішов доктор Кроковскі у чорній сорочці, він позирав настільки самовпевнено, наскільки це потребує лікарняний звичай, коли під час медичних обходів ідеш за шефом.
— Ой, Кроковскі! — вигукнув Сеттембріні. — Он іде, він знає всі секрети наших дам. Прошу звернути увагу на витончену символіку його одягу. Він носить чорне, вказуючи цим на те, що його власна сфера досліджень — це ніч. У цієї людини в голові лише одна думка, і вона непристойна. Інженере, як так виходить, що про нього ми з вами ще зовсім не поговорили? Ви вже познайомились?