Звичайно, це пані! — подумав Ганс Касторп і знову явно пробурчав собі це під ніс, так що вчителька, панна Енґельгарт, зрозуміла, що він казав. Бідна стара дівка розчулено посміхнулася.
— Це мадам Шоша, — сказала вона. — Вона така неуважна. Чудова жінка. При цьому рум'янець у неї на щоках став на тон сильніше, що, до речі, трапляється завжди, тільки-но вона розтулить рота.
— Француженка? — суворо спитав Ганс Касторп.
— Ні, росіянка, — сказала Енґельгарт. — Напевне, чоловік француз або французького походження, я точно не знаю.
Все ще дратовано Ганс Касторп запитав, чи то не той, маючи на увазі пана з опущеними плечима, що також сидів за «хорошим» російським столом.
— О, ні, він не тут, — відповідала йому вчителька. — Тут він взагалі ще не був, його ніхто тут не знає.
— Їй слід би чемніше зачиняти двері! — сказав Ганс Касторп. — Вона весь час ними гупає. Така невихованість.
Й, оскільки вчителька з покірною посмішкою прийняла докір так, ніби сама була винною, далі про мадам Шоша мови не велося.
Другий інцидент полягав у тому, що доктор Блюменколь вийшов із зали — та й годі. Раптом вираз легкої відрази на його обличчі посилився, стурбованіше, ніж завжди дивився він в одну точку, потім обережно відсунув свій стілець і вийшов. Саме тут у всій красі виявилась велика невихованість пані Штер. Напевне, через непристойне задоволення з того, що вона не так тяжко хвора, як Блюменколь, його відхід вона супроводила напівжалісливим та напівзневажливим зауваженням. «Бідолаха! — сказала вона. — Скоро він вже на ладан буде дихати. Знову йому треба переговорити із «Синім Гайнріхом». Без жодної напруги, зберігаючи вперто невинне обличчя, вона дозволила собі карикатурний вислів «Синій Гайнріх», і Ганса Касторпа охопило водночас почуття жаху й бажання розреготатися. До речі, через декілька хвилин доктор Блюменколь повернувся й зайняв своє скромне місце, де сидів до того, і знову взявся до їжі. Він також їв дуже багато, після кожної страви просив добавки, їв мовчки і зі стурбованим обличчям.
Потім обід закінчився: завдяки спритному обслуговуванню — адже особливо карлиця виявилася надиво прудкою — він тривав лише з годину. Ганс Касторп, задихавшись і напевне не знаючи, як дійшов додому, знову влігся на бездоганному шезлонзі у себе на лоджії, оскільки по обіді процедура лежання мала тривати до підвечірка — це навіть була найважливіша за часом процедура, і дотримання її було обов'язковим. Поміж матовими скляними перестінками, що відділяли його з одного боку від Йоахима, а з другого — від російського подружжя, він куняв і чув калатання серця, дихаючи ротом. Коли витер губи носовичком, помітив на ньому червону пляму, але в нього не стало сил, ще про це розмірковувати, хоча він і був трохи боязким і від природи трохи іпохондриком. Він знову припалив «Марію Манчіні» й цього разу скурив до кінця, вона знову смакувала йому як завжди. Перебуваючи в запамороченні, внутрішньому напруженні та якомусь напівмаренні, Ганс Касторп думав про те, як дивно йому тут ведеться. Два чи три рази груди здригалися від внутрішнього сміху про жахливий вислів, який пані Штер ужила через своє неуцтво.
Пан Альбін
Унизу, в саду, майорів на вітерці фантазійний прапор з емблемою медицини — змія навколо скіпетра. Небо знову всуціль затяглося хмарами. Сонце зникло, й нараз відчулася непривітна прохолода. Павільйон для лежання видавався заповненим ущерть; там, унизу, панували розмови й сміх.
— Пане Альбіне, благаю вас, заберіть геть ножа, покладіть його назад у кишеню, а то ще буде біда! — нарікав високий нерішучий жіночий голос.
— Дорогий пане Альбіне, ради Бога, пожалійте наші нерви й заберіть з-перед наших очей це жахливе знаряддя вбивства! — втрутився другий голос, на що білявий молодик з цигаркою в зубах, який сидів на передньому шезлонзі, відповів зухвалим тоном:
— І не подумаю! Сподіваюсь, дами дозволять мені побавитися з власним ножем! Так, правда, це таки особливо гострий ніж. Я купив його в Калькутті в одного мага... Той маг міг проковтнути цього ножа, а потім його слуга викопував того ж ножа із землі за п'ятдесят кроків від нього... Бажаєте поглянути? Він набагато гостріший за бритву. Достатньо лише доторкнутися до леза, і воно входить у тіло, ніби в масло. Зачекайте, я покажу вам зблизька...
Пан Альбін підвівся. Здійнявся крик.
— Ні, зараз я принесу свого револьвера! — сказав пан Альбін. — Вам це буде цікавіше. Цілком шалена штука. З такою пробійною силою!.. Я принесу його зі своєї кімнати.
— Пане Альбіне, пане Альбіне, не робіть цього! — загукало багато голосів. Та пан Альбін уже вийшов із зали і попрямував до себе — такий молоденький та розхристаний, з рожевим дитячим обличчям та невеличкими бакенбардами.
— Пане Альбіне, — закричала йому навздогін якась дама, — візьміть краще своє пальто, одягніть його, зробіть це заради мене! Ви шість тижнів лежали із запаленням легенів, а тепер сидите тут без верхнього одягу і навіть не вкриваєтесь ковдрою та ще й курите цигарки! Це називається — випробовувати Боже терпіння, пане Альбіне, слово чести!
Та він лише презирливо посміхнувся через плече й уже за кілька хвилин повернувся з револьвером. Тут дами загаласували вже зовсім дикими голосами, було чутно, як багато з них хотіли вистрибнути з шезлонгів, але падали, зашпортавшись у ковдрах.
— Подивіться, який він маленький і блискучий, — мовив пан Альбін, — але якщо я натисну ось тут, то він укусить... — Новий крик. — Він, звичайно, заряджений, — вів далі пан Альбін. — У цьому барабані, ось тут, є шість патронів, барабан обертається від пострілу на одну дірочку... До речі, я маю його не заради забави, — сказав він, помітивши, що ефект спадає, потім револьвер ковзнув у його внутрішню кишеню, а пан Альбін знову сів, закинувши ногу на ногу, й запалив нову цигарку. — Зовсім не для забави, — повторив він, зціпивши зуби.
— А для чого ж, для чого? — питали тремтливі голоси.
— Жахливо! — вигукнула одна з дам, і тут пан Альбін кивнув.
— Я бачу, ви починаєте розуміти, — сказав він. — Справді, саме для цього я його й маю, — невимушено вів він далі, після того як, незважаючи на перенесене запалення легень, глибоко затягся і видихнув перед собою цілу хмару диму. — Я тримаю на той день, коли тут цей бевзь здасться мені надто нудним і коли матиму честь покірно запропонувати себе. Справа цілком проста... Я провів деякі досліди й цілком уявляю собі, як це можна влаштувати. (При слові «влаштувати» знову хтось скрикнув). Ділянка серця відпадає... Позиція для мене не надто зручна... Крім того, я надаю перевагу варіантові, коли свідомість стирається за мить, а саме коли я ввожу собі у цей цікавий орган один симпатичний, маленький сторонній предмет... — І пан Альбін підвів указівний палець до своєї білявої, коротко постриженої голови. — Вводити треба тут, — пан Альбін знову дістав нікельований револьвер із кишені й легенько постукав цівкою по черепі, — тут, над артерією... Навіть без дзеркала буде чиста робота...
Багатоголосий, благальний протест став голоснішим, до нього навіть домішувалися схлипування.
— Пане Альбіне, пане Альбіне, заберіть геть револьвера, заберіть його геть від скроні, на це неможливо дивитися! Пане Альбіне, ви молодий, ви одужаєте, ви повернетеся до життя й радітимете, що всі вас люблять, слово чести! Одягніть, нарешті, своє пальто, ляжте, вкрийтеся, займіться процедурою! Не проганяйте знову масажера, коли той прийде розтерти вас спиртом! Киньте курити, пане Альбіне, чуєте, ми просимо за ваше життя, за ваше молоде, таке цінне життя!