— Ні, правда, я все зрозумів! — запевняв Ганс Касторп. — Отже «німа сестра» — це лише пробірка зі ртуттю без жодних цифр. Бачите, я все вловив! — Потім він нарешті сів у ліфт з Йоахимом та іншими пацієнтами; спілкування на сьогодні закінчилося, всі порозходилися по павільйонах та лоджіях на вечірню процедуру лежання. Ганс Касторп пішов разом з Йоахимом до його кімнати. У коридорах на підлозі лежали доріжки з кокосової соломки, вони м'яко, пружно вгиналися під їхніми черевиками, але Гансові Касторпу це більше не здавалося неприємним. Він сів на велике квітчасте крісло Йоахима — таке саме стояло і в його кімнаті — й запалив «Марію Манчіні». Вона відгонила глиною, вугіллям та ще дечим, лише не так, як би мусила; та він і далі її курив, дивлячись, як Йоахим готується до процедури лежання: накинув домашню тужурку, поверх натяг старе пальто й вийшов на балкон з настільною лампою та своїм російським підручником, там він засвітив лампу і, запхнувши до рота термометр, сидячи на шезлонзі, із вражаючою спритністю став замотуватися в дві верблюжі ковдри, що були розстелені на шезлонзі. Ганс Касторп з неприхованим подивуванням спостерігав, як хвацько це в нього виходить. Одна за одною він загортав ковдри спершу з лівого боку на всю довжину аж попід пахви, потім навколо спини, накриваючи ступні, до правого боку, так що врешті перетворився на досконалий та гладенький пакет, з якого стирчали лише голова, плечі та руки.
— Ти робиш це бездоганно, — сказав Ганс Касторп.
— Справа тренування, — відповів Йоахим, притримуючи під час розмови термометр зубами. — Ти також це засвоїш. Завтра нам треба обов'язково дістати для тебе пару ковдр. Ти зможеш і внизу ними користуватися, а тут, у нас, вони просто незамінні, тим більше що в тебе немає хутряного мішка.
— Але вночі я не лягатиму на балконі, — пояснив Ганс Касторп. — Я цього не робитиму, зразу тобі кажу. Це вже було б надто дивним. У всьому мають бути свої межі. І, зрештою, я мушу якимось чином позначити, що тут у вас, нагорі, я лише в гостях. Я ще трошки посиджу й докурю свою сигару, як то заведено. Вона смакує паскудно, але я знаю, що вона добра, й на сьогодні мені цього вистачить. Зараз дев'ята година — е, ні, на жаль, ще навіть не дев'ята. Але о пів на десяту вже нормальний час, аби збиратися до ліжка.
Його пробрав дрож — спершу один раз, потім кілька разів підряд. Ганс Касторп схопився й підбіг до настінного термометра, так, ніби хотів упіймати його на гарячому. За Реомюром у кімнаті було дев'ять градусів. Він помацав труби, вони були мертві й холодні. Ганс Касторп пробуркотів невиразно, що хоча надворі й серпень, а всеодно це ганьба, що не опалюють, адже вирішальним мають бути не назви місяців, а наявна температура, а вона така, що мерзнеш як пес. Але його обличчя пашіло. Він переборов себе, підвівся ще раз, пробелькотів до Йоахима прохання позичити йому ковдру з ліжка й, сівши на стілець, накинув її собі на ноги. Отак він і сидів, страждаючи від жару, холоду та сигари, що огидно відгонила. Ганс Касторп почувався мерзенно, здавалось, ніби зроду в житті йому не було так погано. «Ну, просто біда!» — пробурмотів він. До того ж його заторкнуло якесь особливе, стороннє почуття радости та надії, сприйнявши його, він сидів, чекаючи лише на те, що воно, можливо, повернеться. Але почуття більше не повернулося, залишилось тільки страждання. Тож урешті він підвівся, кинув Йоахимову ковдру назад на ліжко, скривленим ротом пробурчав щось таке, як «На добраніч!», «Дивись, не замерзни!» та «Ти ж забереш мене знову на сніданок» і прослизнув коридором у свою кімнату.
Роздягаючись, він наспівував, але не від гарного настрою. Механічно й особливо не думаючи, виконував він нехитрі рухи та обов'язки вечірнього туалету, налив із похідного флакона до склянки рожевого еліксиру, обережно прополоскав рота, помив руки своїм добрим, м'яким фіалковим милом і вдяг довгу, батистову нічну сорочку, на нагрудній кишені якої були вишиті латинські літери «Н. С.». Потім він ліг, вимкнув світло, поклавши свою гарячу, спантеличену голову на подушку померлої американки.
Він був переконаний, що негайно зануриться в сон, але це переконання виявилося помилковим, а його повіки, які щойно перед цим просто злипалися, тепер нізащо не хотіли заплющуватись, і тільки-но він їх опускав, знову нервозно розплющувалися. Це ще не звичний час для спання, сказав він собі, до того ж протягом дня багато лежав. До того ж надворі хтось вибивав килим — що було малоймовірним, і насправді цього зовсім не було; це виявилося його серце, удари якого він чув поза межами свого тіла, далеко в просторі, саме так, ніби там хтось вибивав килим.
У кімнаті ще було не зовсім темно, світло лампочок від сусідніх лоджій Йоахима та кімнати російського подружжя падало досередини крізь прочинені балконні двері. І поки Ганс Касторп з мигаючими повіками лежав горілиць, у нього знову з'явилося відчуття, особливе відчуття того дня, одна деталь, яку він з острахом та ніжністю нараз намагався забути. Саме цей вираз обличчя був у Йоахима, коли зайшла мова про Марусю та її зовнішність — таке своєрідне, жалісливе викривлення рота разом з плямистою блідістю його засмаглих щік. Ганс Касторп зрозумів і знав, що це означає, зрозумів цілком по-новому, інтимно, переймаючись цим знанням, так що калатання «надворі» почастішало й погучнішало, ледь не глушачи музику, що долинала від «Пляцу» — адже там унизу знову тривав концерт у якомусь готелі; симетрично скомпонована, банальна опереткова мелодія долинала крізь темряву, і Ганс Касторп пошепки насвистував їй в унісон (адже свистіти можна й пошепки), відбиваючи при цьому такт під пуховою ковдрою своїми холодними ступнями.
Це, звичайно, був найкращий спосіб, щоб не заснути, та Ганс Касторп зараз не відчував жодного потягу до сну. Тільки-но йому з усією ясністю та цілком по-новому стало зрозуміло, чому обличчя Йоахима змінилося в кольорі, світ здався йому новим, а в глибині душі його заторкнуло почуття нестримної радости та надії. До речі, він ще на щось чекав, зрештою, й сам не задаючись питанням, чого саме. Коли ж почув, як сусіди праворуч та ліворуч закінчили вечірні процедури лежання й повернулися до своїх кімнат, аби горизонтальну позицію назовні змінити на таку саму всередині, він переконав самого себе, що варварське подружжя сьогодні ввечері дотримуватиме спокою. Я можу спокійно заснути, думав він. Сьогодні ввечері вони не бешкетуватимуть, я сподіваюся цього з цілковитою певністю! Але ті повелись інакше, а Ганс Касторп все ж таки, по правді, й не думав, ба, цього й не зрозумів би, якби вони саме сьогодні раптом дали спокій. Усе ж він розразився беззвучними вигуками неймовірного обурення тим, що почув. «Неймовірно, — вигукував він без голосу. — Це вже межа! Хто би у таке повірив?» І час від часу знову приєднувався пошепки до банальної опереткової мелодії, що настирливо линула з «Пляцу».