— Браво! — вигукнув Сеттембріні. — Браво, лейтенанте! Ви, безперечно, дуже добре означили той моральний аспект у природі музики, вона, завдяки особливому виміру, надає перебігові часу бадьорости, духовности та цінности. Музика будить час, вона будить нас до найвишуканішої насолоди часом, вона будить... тому вона є моральною. Мистецтво тоді є моральним, коли будить. А що, коли воно вдається до протилежного? Коли притуплює, заколисує, діє супроти активности й поступу? На це музика також здатна, навіть як опій здатна діяти. То диявольська дія, мої панове! Опій то від диявола, адже він призводить до отупіння, заклякання, бездієвости, до рабської нерухомости... Музика має в собі таке, чого треба остерігатися, панове. Я залишуся при своїй думці, що музика є дволиким явищем. Не зайду задалеко, якщо оголошу її політично підозрілою.
Він і далі говорив у такому ключі, а Ганс Касторп слухав, та вже не встигав стежити за думкою, по-перше, через утому, а також через те, що його відволікали розваги легковажної молоді там, на сходах. Що це він там бачить, чи це, власне, щось інше? Панна з обличчям тапіра пришиває ґудзика до наколінного хлястика на спортивних штанях хлопця з моноклем! При цьому вона через астму важко й гаряче дихає, тоді як він, покашлюючи, підніс до рота свої руки з нігтями, подібними до ложечок для соли! Так, вони були обоє хворі, і це лише свідчило про дивні стосунки між молодими людьми тут, нагорі. Оркестр заграв польку...
Гіппе
Так почалася неділя. А по обіді було катання на екіпажах, що його затіяли різні групи гостей: багато парокінних екіпажів після чаю потяглися звивистою дорогою вгору й зупинились біля головного порталу, аби взяти своїх замовників, переважно росіян, а саме — російських дам.
— Росіяни завжди їздять на прогулянку, — мовив Йоахим до Ганса Касторпа — брати стояли біля порталу й заради розваги спостерігали за від'їздом груп. — Зараз вони їдуть на Клаведель, чи до озера, чи в Флюелаталь, чи в Клостерс, це головні маршрути. Якщо маєш охоту, то за час твого перебування ми також можемо проїхатись. Але, гадаю, покищо ти і так вже достатньо зайнятий звиканням і не потребуєш додаткових заходів.
Ганс Касторп погодився. В зубах у нього була сигарета, а руки — в кишенях. Він спостерігав за тим, як маленька на зріст, бадьора російська пані, її худа внучата племінниця та ще дві інші дами сідали в один з екіпажів, це були Маруся та мадам Шоша. Остання накинула на себе тонкий плащ з хлястиком на спині, проте була без капелюшка. Вона сіла поряд зі старою в середину екіпажа, тоді як молоді дівчата зайняли задні місця. Усі четверо були в доброму гуморі й постійно напружували свої ротики, говорячи м'якою, однорідною мовою «без кісток». Під брезентом, де заледве можна було вміститися, вони говорили й сміялися про російські цукерки, які двоюрідна бабуся взяла з собою як провіант у дерев'яній коробці, викладеній ватою та паперовими мереживами й зараз дістала на пробу... Ганс Касторп ясно впізнав приглушений голос пані Шоша. Як завжди, коли йому на очі траплялася ця неуважна пані, в ньому знову підтверджувалося відчуття подібности, про яке він певний час намагався згадати і яке з'ясувалось у його сні... А от Марусин сміх, вигляд її округлих карих очей, що по-дитячому зиркали з-за хустки, якою вона затуляла рота та пишні груди, що всередині були таки добряче хворими, нагадували йому щось інше, вражаюче, що він недавно побачив, тож обережно, не рухаючи головою, він скошував погляд на Йоахима. Ні, слава Богу, таким плямистим на обличчі як тоді, Йоахим не здавався, та й губи його зараз не були так болісно стиснутими. Але він дивився на Марусю — причому ані в його позі, ані у виразі обличчя не прозирало нічого військового, його обличчя було сповнене смутку та гіркого самозабуття, що видавалося втіленням цивільности. Потім він, зрештою, опанував себе й блимнув на Ганса Касторпа так, що той ще мав час одвести від нього погляд і скерувати кудись у невідь. При цьому Ганс Касторп відчув, як закалатало серце — знічев'я, ні з того ні з сього, як то вже тут траплялося.
Решта неділі не принесла нічого надзвичайного, за винятком хіба обіду та вечері, які, хоча й не могли бути ще пишнішими, ніж завжди, але відзначалися більшою вишуканістю страв. (На обід подали заливне з курятини з раками та половинками вишень; морозиво було з тістечками в кошичках із цукрових волоконець, а окрім того — свіжі ананаси). Ввечері, випивши своє пиво, Ганс Касторп відчув себе ще більш утомленим та з обважнілими руками й ногами, його морозило ще більше, ніж у попередні дні, вже близько дев'ятої він побажав своєму братові доброї ночі, поквапно натяг пухову ковдру аж до підборіддя й заснув як убитий.
Уже наступний день, тобто перший понеділок тут, нагорі, приніс із собою нове відхилення від денного розпорядку: а саме одна з тих лекцій, які що два тижні доктор Кроковскі читав у їдальні всій дорослій і «неморібундній» публіці «Берґгофа», що зналася на німецькій мові. Як довідався Ганс Касторп від брата, йшлося про цикл пов'язаних між собою науково-популярних лекцій під загальною назвою «Любов як хвороботворна сила». Пізнавальна розвага відбувалася після другого сніданку, й неучасть у цьому заході не допускалася, чи принаймні, дуже несхвально сприймалася; тому нечуваним зухвальством вважався той факт, що Сеттембріні, який володів німецькою не гірше за будь-якого німця, не лише ніколи не відвідував лекцій, а ще й вдавався до негативних оцінок щодо них. Тоді як Ганс Касторп зразу погодився приєднатися не тільки із ввічливости, але й з неприхованої цікавости. Перед цим він утнув щось цілком недоречне: йому спало на думку самому добре прогулятися, що, як уже можна здогадатись, не могло не вплинути на нього позитивно.
— Значить так, — були його перші слова, коли Йоахим зайшов уранці в його кімнату. — Я бачу, що так далі не піде. З мене вже досить горизонтального життя; від цього кров засинає. З тобою це, звичайно, інша справа, ти пацієнт, тебе я ні до чого не схиляю. Але я хочу зразу після сніданку добряче прогулятися, якщо ти не заперечуєш, так, зо дві години поблукати. Покладу собі в кишеню щось на перекуску, й таким чином буду незалежним. Повернуся додому зовсім іншим, ось побачиш.
— Добре! — сказав Йоахим, оскільки зрозумів, що Ганс Касторп справді цього хоче. — Але раджу тобі: не перестарайся. Тут усе інакше, ніж удома. Й не спізнися на лекцію!
Насправді, окрім фізичних причин, були тут ще й інші, які спонукали Ганса Касторпа до його задуму. Йому здавалося, що його палаюче обличчя, поганий смак, який він ледь не постійно відчував у роті, та безпричинне прискорене серцебиття були викликані не стільки акліматизацією, скільки такими речами, як вовтузіння російського подружжя за стіною, розмови хворої й дурної пані Штер за столом, м'який кашель юнкера, який щодня чувся на коридорі, висловлювання пана Альбіна, розкута манера спілкування хворої молоді, вираз обличчя Йоахима, коли він дивився на Марусю, та інші подібні враження. Він гадав, що було б добре вийти зі сфери тяжіння «Берґгофа», перевести подих на вільному повітрі та добре порухатися, так щоб увечері, принаймні, знати від чого втомився. Тож після сніданку Ганс Касторп лишив Йоахима, який, виконуючи приписану прогулянкову розвагу, рушив до знайомої лавочки біля струмка, тоді як Ганс Касторп, розмахуючи ціпочком, попрямував своїм маршрутом дорогою униз.