Та чи добре, чи погано обґрунтовані, ці, далекі від називання та вираження, відчуття мали в собі таку життєву силу, що Ганс Касторп уже майже цілий рік — десь із рік, адже початок тут важко було визначити — таємно виношував їх у собі, що, принаймні, свідчило про вірність та постійність його характеру, якщо врахувати, якою велетенською часовою масою в цьому віці є рік. На жаль, визначенню властивостей характеру постійно притаманний моральний присуд, у сенсі похвали чи то осуду, тоді як усі ці властивості мають дві сторони. «Вірність» Ганса Касторпа, яку, до речі, в подальшому йому не можна було поставити в заслугу, полягала, говорячи без оцінок, у його певній важкості на підйом, повільності та впертості характеру, загальній інертності, внаслідок чого тривалість почуттів та стійкість життєвих взаємин видавалися то достойнішими, що довше залишалися без змін. Він також був схильний вірити, що його душевний стан і настрій, у якому він перебуває, триватиме безконечно, саме тому цінував його й зовсім не був налаштований на зміни. Так у глибині душі він звик до своїх німих та віддалених узаємин з Пшибиславом Гіппе і, в принципі, сприймав це як постійне явище свого життя. Йому подобалися душевні поривання, що приносили з собою напругу: чи він стрінеться з ним сьогодні, пройде повз нього, можливо, погляне на нього, беззвучні, ніжні миттєвості насолоди, що йому дарувала його таємниця, ба, навіть розчарування, що належали до цього стану, найбільшим з яких було, коли Пшибислав був «відсутнім»: тоді шкільний двір убожів, день утрачав свої принади, але залишалася вперта надія.
Так тривало рік, аж поки все дійшло до несподіваного піку, потім, завдяки впертій вірності Ганса Касторпа, тривало ще рік, а відтак все ввірвалося — причому так, що він і не помітив ослаблення чи розриву пут, що прив'язували його до Пшибислава Гіппе, так само як не помітив, коли все почалося. До того ж Пшибислав, унаслідок переведення на інше місце його батька, залишив школу й місто, та Ганс Касторп на це вже майже не звернув уваги, він забув його ще раніше. Можна сказати, постать «киргиза» непомітно вийшла з туманів його життя, повільно набула все більшої чіткости та відчутности на дотик — аж до тієї миті найбільшої близькости та тілесности, тоді, на подвір'ї, що певний час перебувало у нього на передньому плані, але поступово все знову відійшло назад й без болісного прощання розтануло в тумані.
А саме та мить непевної та авантюрної ситуації, в якій перебував Ганс Касторп — розмова, справжня розмова з Пшибиславом Гіппе — відбулась ось яким чином. Останнім за розкладом був урок малювання, а Ганс Касторп згадав, що не взяв з дому олівця. Всім однокласникам олівці були потрібні; але в нього було декілька знайомих із інших класів, у яких він міг би позичити. Та, на його думку, найкраще він знав Пшибислава, був найближче до нього, адже так багато розмовляв з ним подумки, тож у радісному пориві він вирішив скористатися нагодою — він назвав це нагодою — й попросити в Пшибислава олівця. Ганс Касторп не звернув увагу на те, що його вчинок видавався досить дивним, бо, насправді, з Пшибиславом він не був знайомим, та, мабуть, це його не надто обходило, адже він не усвідомлював своєї химерної безтактности. І ось він справді став серед товчії шкільного двору перед Пшибиславом Гіппе й промовив:
— Вибач, ти не міг би позичити мені олівця?
Пшибислав поглянув на нього своїми киргизькими очима над широкими вилицями й заговорив своїм приємним хрипкуватим голосом без жодного здивування або ж не виказуючи жодного здивування.
— Авжеж, — сказав він. — Але після уроку маєш мені його обов'язково повернути. — І він витягнув олівця з кишені — то був сріблястий олівець з колечком, яке треба було просовувати вперед, щоб із металевого корпусу виростав червоний стрижень. Він показав, як функціонує той простий механізм, і при цьому їхні голови стулилися.
— Але гляди не поламай! — додав Пшибислав.
Що за думка? Так, буцімто Ганс Касторп збирався не повернути олівця чи недбало з ним поводитися.
Потім, посміхаючись, вони глянули один на одного, і, оскільки більше не було про що говорити, то спочатку повернулися один до одного впівоберта, а потім спиною й розійшлися.
Ото й усе. Але більшого задоволення, ніж під час того уроку малювання, Ганс Касторп не мав за все життя, адже він малював олівцем Пшибислава Гіппе, ще й мав перед собою завдання повернути його власникові, що було новим даром, який без жодного зусилля й сам по собі випливав з попередньої дії. Ганс Касторп навіть наважився трохи заточити олівця, і з червоних лискучих стружок, що випали з точилки, три-чотири він зберігав цілий рік у шухлядці своєї парти: якби хто їх і побачив, то ніколи б не здогадався, якими цінними вони були. До речі, повернення олівця пройшло у найпростіший спосіб, що цілком улаштовувало Ганса Касторпа, він усе одно знайшов у цьому щось особливе внаслідок свого притупленого та призвичаєного інтимного зв'язку з Гіппе.
— Ось, — сказав він, — дякую.
А Пшибислав не сказав нічого, він лише пробігом перевірив механізм і поклав олівця у портфель...
Після цього вони більше ніколи не розмовляли, але цей один раз, завдяки винахідливості Ганса Касторпа, таки відбувся...
Він протер очі, спантеличений таким глибоким зануренням у самого себе. «Здається, мені наснився сон! — подумав він. — Так, це був Пшибислав. Давно вже я про нього не згадував. Куди поділися ті стружки? Парта стоїть на горищі, в дядька Тінаппеля. Вони ще мають там бути, в глибині лівої нижньої шухляди. Я ніколи їх звідти не діставав. Навіть не спало на думку їх викинути... Ось таким був Пшибислав. Я ніколи б не подумав, що колись знову так ясно його побачу. Як дивовижно подібний він до неї — цієї, тут, нагорі! Саме тому вона мене зацікавила? Чи, може, навпаки — саме тому я цікавився ніші Дурниця! Суцільна дурниця! До речі, треба вже йти та ще якомога швидше». Але він усе-таки лежав далі, розмірковуючи й пригадуючи. Потім нарешті підвівся. «Ну, прощавай і спасибі тобі! — сказав він, і на очах у нього виступили сльози, хоча він посміхався. Хотів рушати, але знову різко сів з капелюхом та ціпочком у руках — він помітив, що ноги його не зовсім тримають. «Гопа! — сказав Ганс Касторп. — Здається, так не піде! А я ще повинен бути рівно об одинадцятій у їдальні. Тутешні прогулянки мають свої привабливі сторони, але, як здається, призводять і до труднощів. Так, так, але тут я не можу залишитися. Просто від лежання я трохи розімлів; під час руху стане краще». Й він ще раз спробував звестися на ноги, й оскільки добре зібрався з силами, йому це вдалось.
Але все-таки це було жалюгідне повернення додому, ще й після такого бадьорого маршу. Дорогою довелося часто перепочивати, він відчував, що його обличчя нараз блідло, на чолі виступав холодний піт, а хаотична поведінка серця перехоплювала подих. Він насилу спускався серпантином, а коли неподалік санаторію дістався до долини, то зовсім ясно усвідомив, що власними силами не подолає шлях до «Берґгофа», і оскільки поблизу не було видно ані трамвая, ані візника, то він попросив випадкового фурмана, що віз порожні ящики в напрямку до «Села», трохи його підвезти. Так він і їхав, спиною до спини з кучером, звісивши ноги з воза, привертаючи подивовані та співчутливі погляди перехожих, похитуючись та киваючи головою в напівсні та від гуцання, біля залізничного переїзду висів, розрахувався, навіть не глянувши — дав багато чи мало — й стрімголов кинувся доріжкою.