Перевіривши разом з Йоахимом рахунок, Ганс Касторп не виявив жодних неточностей.
— Так, медичним обслуговуванням я не користуюся, — сказав він, — але це мій клопіт; воно входить у ціну пансіону, і я не можу вимагати, щоб цю статтю вилучили з рахунку, та й з якої речі? З дезінфекцією вони трохи загилили, адже вони ніяк не могли розтратити Н2СО аж на десять франків, аби викурити американку. Але загалом я маю сказати, що це не так-то й дорого, якщо взяти до уваги все те, що тут пропонується. — Тож після другого сніданку брати пішли до «адміністрації», щоб розрахуватися.
«Адміністрація» містилася на першому поверсі: якщо вийти через вестибюль, пройти повз гардероб, кухню та службові приміщення, то неможливо було пропустити ті двері, на яких до того ж красувалася порцелянова табличка. Ганс Касторп з цікавістю оглянув комерційний центр санаторію. Це була справжня маленька контора: тут працювали друкарка та троє службовців чоловічої статі, які сиділи зігнувшись над бюрками для письма, тоді як у прилеглому приміщенні поважного вигляду пан, що був директором чи шефом, працював за окремим циліндричним бюрком і кидав на клієнтів лише холодний, вивчаючий погляд з-під скельця свого монокля. Поки їх обслуговували за стійкою, розмінювали гроші, приймали платню, видавали квитанції, брати стояли з серйозно-стриманим, мовчазним, ба навіть запопадливим виглядом, як молоді німці, яким від батьків передалася повага до всіляких адміністративних кабінетів, будь-якого закладу, де писалися папери; проте на вулиці, дорогою до їдальні та й потім протягом дня вони охоче розбазікували про організацію санаторію «Берґгоф», при цьому Йоахим, як бувалий пацієнт і знавець, відповідав на запитання свого брата.
Надвірний радник Беренс не був власником санаторію — хоча таке враження справді могло скластися. Над ним та поряд з ним стояли невидимі сили: наглядова рада, акціонерне товариство, належати до якого було зовсім непогано, оскільки всі вони, як запевняв Йоахим, незважаючи на високі лікарські зарплати та щонайліберальніші принципи господарювання щорічно ділили між собою солідні дивіденди. Отже надвірний радник не був самостійною людиною, а всього лиш агентом, функціонером, наближеним до вищих сфер, хоча й найпершим та найвищим, він був душею всього, його вплив на загальну організацію був вирішальним, фактично, Беренс очолив інтендантуру, окрім того, як лікар, що деригував усіма діями, був на висоті і в справах комерційних. Вихідець із північно-західної Німеччини, він опинився тут багато років тому всупереч власним намірам та життєвим планам: поїхав за своєю дружиною, останки якої вже давно спочивають на мальовничому цвинтарі у «Селі», там, угорі, на правому схилі, досить далеко від того місця, де відкривалася долина. Його дружина була дуже гарна, хоча й хвороблива з вигляду, із запалими очима, принаймні, судячи з фотографій, виставлених по всій службовій квартирі надвірного радника, а також судячи з олійних портретів його власного любительського пензля, які висіли на стінах. Після того, як вона подарувала йому двох дітей — доньку та сина — її легке, охоплене жаром тіло завезли аж до цих висот, і за лічені місяці виснаження та сухоти довели її до кінця. Кажуть, Беренс, який молився на неї, зазнав такого удару, що на якийсь час забув про всіх і став трохи дивним, на вулиці привертав увагу своїм сміхом, жестикулюванням та розмовами з самим собою. Опісля він уже не повернувся до свого попереднього життєвого кола, а залишився тут, на цьому місці: очевидно, й тому, що не міг покинути її могилу; та вирішальною, мабуть, була менш сентиментальна причина, а саме, що він сам трохи занепав, й за власними науковими критеріями вирішив, що просто тут його місце. Так і прижився тут на посаді лікаря, що має наглядати за такими самими товаришами по нещастю, бувши не ізольованими від хвороби, поборюючи її не в ситуації особистої недоторканости, а носячи ту хворобу в собі як знак — особливий, але далеко не унікальний випадок, що мав як переваги, так і слабину. Безперечно, треба вітати почуття товариськости між лікарем та пацієнтом, можна погодитися зі словами, що тільки стражденний може бути поводирем та рятівником інших стражденних. Та чи можлива справжня духовна влада над силою, до рабів якої він належить? Чи може звільнити тебе той, що сам дав себе підкорити? З погляду простих почуттів хворий лікар залишається парадоксом, проблематичним явищем. І, може, його знання про хворобу, внаслідок власного досвіду, не так збагатиться та знайде моральну опору, як затуманиться й призведе до розгублености. Він не дивиться на хворобу, як на свого відвертого ворога, він сам захоплений нею, не може однозначно взяти одну сторону; й тут з усією обережністю варто запитати, чи може особа, приналежна до світу хвороби, бути зацікавленою в одужанні чи, навіть, догляді за іншими такою ж мірою, як людина здорова...
Деякі з цих сумнівів та міркувань Ганс Касторп по-своєму висловив, коли вони з Йоахимом розбалакували про «Берґгоф» та керівника його медичної частини, Йоахим на це заперечив: не відомо, чи надвірний радник Беренс ще досі сам є пацієнтом — очевидно, він уже давно видужав. Практикувати тут він почав дуже давно — якийсь час займався цим самостійно й швидко здобув собі ім'я досвідченого пневмотома та аскультатора з дуже тонким слухом. Потім «Берґгоф» перехопив його собі й до цього закладу за добрий десяток років він дуже міцно приріс. Отам, ззаду, на кінці північно-західного флігеля знаходиться його квартира (доктор Кроковскі мешкає неподалік), а одна пані похилого віку, старша сестра, про яку Сеттембріні так зневажливо говорив і яку Ганс Касторп бачив лише мимохідь, вела домашнє господарство вдівця. Окрім того, надвірний радник мешкав сам, оскільки його син студіював по німецьких університетах, а донька вже була одружена з адвокатом із французької частини Швейцарії. Молодий Беренс іноді приїздив у відпустку в гості, що за час перебування тут Йоахима вже раз було, й він розповів, що дами санаторію були дуже тим зворушені, температура в них зростала, ревнощі призводили в павільйонах для лежання до сутичок та сварок, а до доктора Кроковскі був надзвичайний наплив у особливі години прийому...
Асистентові було виділено кабінет для приватних прийомів, окрім того, велике приміщення для медичних оглядів, лабораторію, операційну та кабінет рентгенівського опромінювання у добре освітленому підвальному поверсі санаторію. Йдеться про підвальний поверх, оскільки кам'яні сходи, що вели туди з першого поверху, створювали враження, ніби спускаєшся в підвал — та це була всього лише ілюзія. Адже перший поверх був дуже високим, та ще й будівлю санаторію було споруджено на схилі, й ці так звані «підвальні» приміщення виходили вікнами на сад та долину: тож сходи втрачали свій сенс і призначення. Адже створювалося враження, ніби спускаєшся нижче рівня землі, проте внизу виявлялося, що й досі перебуваєш на поверхні, хіба що на кілька футів нижче — кумедне враження для Ганса Касторпа, що якось пообіді супроводжував у ту «сферу» свого брата, який хотів зважитися у кабінеті масажиста. Там панувала чистота й яскраве освітлення, як в операційній, усе було біле, ще й поблискували фарбовані білим лаком двері, зокрема і ті, що вели у почекальню доктора Кроковскі, на яких канцелярською кнопкою була причеплена його візитівка, до цих дверей вели нагору ще дві сходинки, отже розташоване там приміщення ставало ніби окремим покоєм. Ці двері знаходилися праворуч від сходів у кінці коридору, й Ганс Касторп позирав на них, чекаючи Йоахима й походжаючи туди-сюди коридором. Він побачив, як звідти хтось вийшов — дама, що недавно приїхала, й імення якої він ще не знав: маленька, тендітна з кучериками на чолі та золотими сережками. Вона зігнулася, підіймаючись сходами, й підібрала поділ, тоді як другою рукою з обручкою притулила до рота маленьку хустинку, й у такій згорбленій позі дивилася своїми великими, бляклими, розгубленими очима кудись у порожнечу. Вона поквапно задріботіла до сходів, що вели нагору, голосно шарудячи нижньою спідницею, нараз вона зупинилася, ніби щось пригадала, потім знову задріботіла і зникла на сходовій клітці, так само згорблена, й не відриваючи від рота хустинку.