Коли Кроковскі відчиняв двері, випускаючи її зі своєї почекальні, там виявилося набагато темніше, аніж у білому коридорі: клінічна ясність внутрішніх приміщень, очевидно, не досягала аж туди; в аналітичному кабінеті доктора Кроковскі, як устиг розгледіти Ганс Касторп, було затінене світло та панували сутінки.
Розмови за столом
Під час столування в строкато розмальованій їдальні Ганса Касторпа підстерігала певна незручність, оскільки після тієї прогулянки, затіяної з власної ініціативи, до нього повернулося успадковане від діда тремтіння голови — і воно регулярно поверталося саме за столом, цього неможливо було позбутися й важко приховати. Окрім шляхетного підпирання підборіддя рукою він удавався й до інших засобів, аби замаскувати цю ваду — наприклад, намагався постійно тримати голову в русі, підтримуючи «конверсацію» праворуч та ліворуч, або ж він спирався лівим передпліччям об стіл, аби залишатися в одній позі, вряди-годи навіть ставив на стіл лікті й підпирав голову рукою, хоча сам вважав це неввічливим — така поведінка не викликала осуду в розкутому товаристві хворих. Усе це було обтяжливим, і бракувало останньої краплі, щоб столування перетворилося для Ганса Касторпа на суцільну муку, хоча він так цінував ці моменти через своєрідну видовищність та напругу, яку вони з собою несли.
Було очевидним — і Ганс Касторп також це знав — що той незручний стан, який виникав у нього, був не лише фізичного походження, його не можна було списати лише на тутешнє повітря та виснажливу акліматизацію, цей стан свідчив про внутрішнє збудження й був безпосередньо пов'язаним з тією видовищністю та напругою.
Мадам Шоша майже завжди з'являлася до столу із запізненням, і поки вона не прийшла, Ганс Касторп нервозно совав ногами під столом, чекаючи на хряпання скляних дверей, яким завжди супроводжувалася її поява, він знав, що при цьому здригнеться, а його обличчя кине в холод — це також відбувалося регулярно. Спочатку Ганс Касторп щораз насуплено озиравсь, аби провести гнівним поглядом за незграбою, що постійно запізнюється, до її місця за «хорошим» російським столом, супроводжуючи це міцним слівцем крізь зуби, що мало свідчити про його обурення та осуд. Тепер він це облишив, просто нижче схиляв голову над тарілкою, при цьому прикушуючи губу або ж зумисне й штучно повертав голову в інший бік; адже гнів у ньому вже не підіймався, і він, здається, вже не міг вільно висловити обурення, відчуваючи нібито свою провину та свою відповідальність за це перед іншими — одне слово, соромився за неї перед людьми — що було цілком зайвим, оскільки ніхто в їдальні не переймався ані вадою пані Шоша, ані почуттям сорому Ганса Касторпа, за винятком хіба що вчительки, панни Енґельгарт, що сиділа праворуч від нього.
Жалюгідна особа збагнула, що через чутливість Ганса Касторпа до грюкання дверей у її молодого сусіда виникли певні взаємини з росіянкою, крім того, важливим був не характер цих взаємин, якщо тільки вони взагалі існували, а, врешті, її удавана, — а через брак акторських здібностей ця удаваність була дуже непереконливою, — байдужість, що означала не ослаблення, а посилення — вищу фазу взаємин. Без претензій та сподівань щодо власної особи, панна Енгельгарт постійно заводила самовіддані й захоплені розмови про пані Шоша — при цьому дивним було те, що Ганс Касторп якщо й не зразу, то з часом збагнув сенс її сердечної уваги, в нього це навіть викликало відразу, хоча він з не меншою охотою піддавався на вплив та давав задурити собі голову.
— Шарах! — казала стара діва. — Ось і вона. Не треба навіть обертатись, щоб пересвідчитися, хто це зайшов. Звичайно, вона йде — і як чарівно йде — скрадається зовсім як киця до мисочки з молочком! Шкода, що ми не помінялися місцями, ви могли б тоді все невимушено й зручно розглядати, як я тепер. Я розумію, що ви не хочете постійно на неї обертатися — вона ще бозна-що може собі уявити, якщо помітить... Зараз каже добридень до своїх за столом... Ви маєте хоч раз на це подивитися, це така насолода — спостерігати за нею. Коли вона так посміхається й говорить як зараз, у неї з'являється ямочка на щоці, але не завжди, лише коли їй заманеться. Так, це не жінка, а янголятко, розбещене створіннячко, через те вона така недбала. Таких людей слід любити, хочеш чи ні, адже якщо вони кого й дратують своєю недбалістю, то подратування є лише додатковим подразником, аби сподобатися, це така приємність, сердитися і все-таки любити...
Так через плече вчителька нашіптувала, аби не чули інші, тоді як палахкий рум'янець на її стародівочих щоках нагадував про надмірну температуру тіла, і ця благодушна балаканина проймала бідолашного Ганса Касторпа до глибини душі. Певна несамостійність Ганса Касторпа призвела до потреби одержувати від третьої сторони підтвердження, що мадам Шоша є чарівною жінкою, окрім того йому хотілось, аби його ззовні підштовхували до сприйняття тих відчуттів, яким глузд і свідомість чинили постійний опір.
До речі, щодо взаємин, то ці розмови виявилися не надто плідними, адже хоч би як панна Енґельгарт намагалася, вона не знала жодних особливих подробиць про пані Шоша, не більше, ніж будь-хто в санаторії; вона не знала її, не могла навіть похвалитися знайомством з нею, єдиною її перевагою перед Гансом Касторпом було те, що вона походила з Кенігсберга — тобто не так-то далеко від російського кордону — та знала кілька ламаних фраз російською — не надто велика заслуга, в якій Ганс Касторп був готовий бачити ніби віддалений особистий зв'язок з пані Шоша.
— Вона не носить колечка, — сказав він, — тобто обручки, як я бачу, вона не має. Як же це воно? Ви ж казали, що вона одружена, чи як?
Учителька почувалася незручно, так наче її впіймали на гарячому й вона має виправдовуватися, бо була ніби відповідальною за пані Шоша перед Гансом Касторпом.
— Ви не повинні брати це надто вже серйозно до уваги, — сказала вона. — Безперечно, одружена. Тут немає жодного сумніву. Вона називає себе мадам не лише заради престижу, як то роблять іноземні панни, коли вони вже дещо перезрілі. А тут усі ми знаємо, що вона справді має чоловіка десь у Росії, про це знає все містечко. Її дівоче прізвище було інше — російське, а не французьке, якось на -анова чи то -укова, я знала його, та забула; якщо хочете, можу поцікавитися, тут, напевне, знайдеться чимало таких, що знають це прізвище. Обручка? Ні, вона її не носить, це мені також уже впало в око. Хто його зна, може, це не прикрашає її, може, в неї рука від обручки здається широкою. Чи, може, вона вважає, що то надто по-міщанському — носити обручку, таке от гладеньке кільце... до нього хіба що зв'язка ключів пасує... Ні, вона надто широка натура... Я знаю, всі російські жінки відзначаються якоюсь свободою, широтою. Окрім того, обручка — то ніби як відмова, розчарування; все-таки, як мені здається, обручка є символом закріпачення, жінці вона надає подоби черниці, просто робить з неї таку квіточку, що й торкати не можна. Я б зовсім не дивувалася, якби саме такими були міркування пані Шоша... Така чудова жінка, в розквіті сил... Напевне, не має жодної причини, ані бажання демонструвати кожному панові, якому подає руку, свій подружній зв'язок...
Боже мій, яких зусиль докладала ця вчителька! Ганс Касторп нажахано подивився на неї, але вона ухилилася від його погляду зі своєрідною дикою соромливістю. Потім вона мовчала якусь мить, аби перепочити. Ганс Касторп їв, приховуючи тремтіння голови. Врешті промовив:
— А чоловік? Він зовсім не дбає про неї? Здається, тут, нагорі, він ніколи її не відвідував? А хто він, власне, такий?
— Службовець. Російський чиновник у одній дуже віддаленій губернії, в Дагестані, знаєте, це за Кавказом, його туди відкомандирували. Маю вам сказати, його тут ще справді ніхто ніколи не бачив. А вона знову вже третій місяць.