Що ж до Сеттембріні, то Ганс Касторп особисто поцікавився про нього й хотів знати, що той сказав про «його ситуацію». — «Про яку ситуацію?» — «Ну, про те, що я тут лежу і що я буцімто хворий». Сеттембріні справді дещо сказав, але був дуже лаконічним. У день зникнення Ганса Касторпа зразу ж запитав у Йоахима, куди подівся його гість, причому явно сподівався почути у відповідь, що Ганс Касторп поїхав додому. Коли Йоахим йому все пояснив, той відповів лише двома італійськими словами: спочатку він сказав «ессо», а потім «poveretto», що означало «от тобі й маєш» та «бідолаха», — достатньо було знати італійську так само, як брати, аби зрозуміти сенс обох цих слів.
— Чому «poveretto»? — здивувався Ганс Касторп. — Він же й сам сидить тут, нагорі, зі своєю літературою, яка, на його думку, складається з гуманізму та політики, і він не може особливо віддавати свої сили служінню буденним, земним інтересам. Даремно він так погордливо висловлює мені співчуття — я все-таки повернуся на рівнину раніше, ніж він.
І ось тепер пан Сеттембріні стояв посеред несподівано залитої світлом кімнати, а Ганс Касторп, спершись на лікоть, обернувся до дверей, глянув на гостя, примруживсь і, впізнавши, почервонів. Сеттембріні, як завжди, був у грубому сурдуті з широкими вилогами, в сорочці з дещо потертим накладним комірцем та в картатих штанях. Оскільки він щойно пообідав, то, за звичкою, мав у роті дерев'яну зубочистку. Кутик рота під вусом, що красиво загинався догори, кривився знайомою, витонченою, тверезою та скептичною посмішкою.
— Доброго вечора, інженере! Можна на вас поглянути? Якщо так, то для цього необхідне світло — перепрошую за самоуправство! — сказав він, киваючи широким помахом своєї маленької руки на плафон під стелею. — Ви займалися спогляданням. Нізащо не хотів вам заважати. У вашій ситуації схильність до задумливости була б мені цілком зрозумілою, а для розмов ви ж маєте, зрештою, свого брата. Як бачите, я цілком усвідомлюю, що я тут зайвий. Проте ми живемо на такому обмеженому просторі, що мимовільно між людьми виникає співчуття, духовне співчуття, сердечне співчуття... Вже добрий тиждень вас не видно. Я, справді, вирішив, що ви поїхали, коли побачив, що ваше місце в трапезній порожнє. Та лейтенант повідомив мені, що справи не такі-то й погані, гм... точніше, не такі-то й добрі, перепрошую, якщо я висловлююсь неввічливо... Одне слово, як ваші справи? Що поробляєте? Як почуваєтеся? Сподіваюсь, усе це вас не надто приголомшило?
— Ну, що ви, пане Сеттембріні? Дуже люб'язно з вашого боку! Ха-ха, трапезна! Знову ваші жарти. Будь ласка, сідайте. Ви аніскілечки мені не заважаєте. Я собі просто лежав та розмірковував, — зрештою, «розмірковував» — це занадто бучно сказано. Просто було ліньки ввімкнути світло. Дуже дякую, суб'єктивно я почуваюся практично здоровим. Нежить майже минулася внаслідок постільного режиму, але нежить, як тут усі кажуть, — це явище вторинне... Температура, правда, все ще не така, як має бути, то 37,5, то 37,7, за ці дні вона ще не знизилася.
— А ви регулярно її заміряєте?
— Так, шість разів на день, так само, як і ви всі тут, нагорі. Перепрошую, ви мене посмішили, значить наша їдальня — трапезна?.. Адже трапезні бувають лише в монастирях, еге ж? Так, вона щось має від трапезної; правда, я ще не бував у жодному монастирі, але я її приблизно такою собі й уявляю. Та й «статут» уже вивчив напам'ять і точно сповідую.
— Як то й належить благочестивому братові. Можна сказати, ви вже не новачок і дали монастирську обітницю. Тож дозвольте вас урочисто привітати. Ви вже й самі кажете «наша їдальня». Зрештою, я зовсім не хочу заторкнути вашу чоловічу гідність, але ви скорше нагадуєте молоденьку черницю, аніж ченця, а саме таку безневинну овечку, Христову наречену, яка щойно прийняла постриг з великими здивованими очима жертви. Я й раніше бачив таких ягничок... і дивився не без певної сентиментальности. Так, так, ваш пан брат мені все вже розповів. Отже, в останню мить ви все-таки пішли на обстеження.
— Адже в мене була лихоманка... Запевняю вас, пане Сеттембріні, якби в мене був такий катар на рівнині, то я б неодмінно звернувся до нашого лікаря. А тут, так би мовити, перебуваючи в лікарському оточенні, під одним дахом з двома фахівцями, погодьтеся, було б дивно...
— Ну, ясно. Значить і термометр ви собі ставили також до того, як вам це було приписано. Зрештою, вам це рекомендували з самого початку. А термометр вам підсунула, напевне, Мілендонк.
— Підсунула? Просто виникла потреба, і я його в неї купив...
— Все ясно. Бездоганний ґешефт. І на скільки ж місяців вас засадив сюди шеф?.. О, Господи, я ж уже вас про це питав! Пам'ятаєте? Ви тоді якраз приїхали й відповідали мені дуже жваво.
— Звичайно пам'ятаю, пане Сеттембріні, з того часу я пережив багато нового, але це пам'ятаю зовсім чітко, так, наче то було сьогодні. Ви тоді говорили такі дотепні речі. Назвали надвірного радника Беренса суддею пекла... Радамес... Ні, чекайте, інакше...
— Радамант? Можливо, я його так і назвав. Я не можу втримати в пам'яті все, що мені спаде на думку!
— Звичайно, Радамант! Мінос та Радамант! Тоді ви нам і про Кардуччі розповідали...
— Дозвольте, любий друже, ми не будемо його торкатися. З ваших вуст це ім'я звучить якось вже надто дивно!
— Гаразд, — засміявся Ганс Касторп. — Усе-таки завдяки вам я багато чого про нього дізнався. Так, тоді я ще нічого не підозрював і відповів, що приїхав на три тижні. Я був настільки впевненим. Тоді ще мене привітала пані Клеефельд свистом свого пневмоторакса, а я навіть розізливсь. А лихоманка в мене була з першого ж дня, тутешнє повітря сприяє не лише лікуванню хвороби, але і її розвитку, часом хвороба загострюється, а це, очевидно, є необхідним для процесу одужання.
— Приваблива гіпотеза! Й надвірний радник Беренс, напевне, розповів вам про ту російську німкеню, яка минулого, ні, вже позаминулого року прожила в нас п'ять місяців? Не розповідав? А варто було б. Дуже мила дама російсько-німецького походження, одружена, молода мати. Сюди вона прибула зі сходу, лімфатична, недокрівна жінка, очевидно, там було щось більш серйозне! Так ось, живе вона в нас тут місяць, скаржиться на погане самопочуття. Терпіння! Минає другий місяць, і вона далі стверджує, що їй стає не краще, а гірше. Їй навіюють, що тільки лікар може судити про те, яким є насправді її стан: тоді як вона може лише говорити про свої суб'єктивні відчуття, а вони не беруться до уваги. Її легенею задоволені. Добре, вона мовчить, лікується й щотижня втрачає вагу. Після четвертого місяця непритомніє під час обстежень. Нічого страшного, каже Беренс, її легенею він цілком задоволений. Але коли на п'ятий місяць уже не має сил підвестися, вона пише про це чоловікові на схід, і Беренс одержує від нього лист, причому на конверті напис «особисто», «терміново», я сам бачив. На це Беренс здвигає плечима й каже, мовляв, справді, схоже на те, що тутешній клімат їй не підходить. Жінка просто скипіла. Чому ж він не сказав їй про це раніше, вона ввесь час відчувала, а тепер остаточно себе загубила!.. Сподіваємося, що на сході, в свого чоловіка, вона одужала.
— Чудово! Ви так мило розповідаєте, пане Сеттембріні, кожне ваше слово наділене такою пластикою. І над цією вашою оповіддю про панну — пам'ятаєте, та, що скупалася в озері, і їй надвірний радник потім поставив «німу сестру», — над цією оповіддю я кілька разів сміявся. Так, чого тільки в житті не буває. Вік живи — вік учись. Та моя справа поки ще зовсім не з'ясована. Надвірний радник буцім-то знайшов у мене якусь дрібницю — старі місця, що вже зарубцювалися, про які я нічогісінько не знав, при простукуванні я сам переконався, що вони є, а тепер, виявляється, звідкілясь узялося ще й свіже місце — ха, «свіже» за цих обставин звучить трохи химерно. Та поки що мова йде лише про акустичні дані, цілковиту впевненість про правильний діагноз ми матимемо лише тоді, коли я зможу встати й мене просвітять та зроблять рентгенівський знімок. Тоді ми об'єктивно все знатимемо.