— Ви так уважаєте? А чи відомо вам, що фотографічні платівки часом показують плями, які приймають за каверни, а то лишень тіні, і навпаки, коли в легенях щось справді є — знімки не показують жодних плям? Мадонна, хай їм трясця, тим платівкам! Був тут один молодий нумізмат, у нього була лихоманка, й оскільки він мав лихоманку, лікарі побачили на фотографічних платівках каверни. Стверджували, що ці каверни навіть прослуховуються! Його лікували від туберкульозу легень і він помер. Розтин показав, що його легеням нічого не бракувало, а помер він від якихось коків.
— Послухайте, пане Сеттембріні, ви вже договорилися аж до розтину! У мене ще не такі погані справи!
— Інженере, ну, ви жартун.
— А ви критикан і скептик, без сумніву! Ви навіть не вірите в точні науки. А що, у вас платівка показує плями?
— Так, деякі показує.
— Й у вас справді розвинулася хвороба?
— Так, на жаль, досить серйозна, — відповів Сеттембріні й схилив голову. Запанувала мовчанка, він став підкашлювати. Зі свого ліжка Ганс Касторп розглядав свого притихлого гостя. Йому здалося, що двома такими простими питаннями він спростував і перебив усі міркування Сеттембріні, навіть розмірковування про республіку та високий стиль. Зі свого боку він не робив нічого, аби продовжити розмову.
За якийсь час Сеттембріні, посміхаючись, знову підвів голову.
— Тож, розкажіть мені, інженере, — сказав він, — як ваша родина сприйняла новину?
— Тобто яку новину? Про те, що я затримуюся з приїздом? Моя родина! Знаєте, моя родина складається з трьох дядьків — двоюрідного діда та двох його синів, до яких я ставлюся скорше як до двоюрідних братів. Інших родичів я не маю, дуже рано став круглим сиротою. Як сприйняли вони новину? Ну, вони ж ще надто мало знають про мою хворобу, не більше, ніж я сам. Спочатку, коли мені призначили постільний режим, я написав їм, що сильно застудився і не можу виїхати. А вчора, коли з'ясувалося, що справа затягується, я написав удруге і пояснив, що надвірний радник Беренс у зв'язку з моїм катаром звернув увагу на легені й наполягає на продовженні мого перебування тут, поки все з'ясується. Напевне, вони сприйняли це дуже спокійно.
— А як же ваше місце? Ви ж казали, що маєте намір приступити до практичної діяльности.
— Так, як практикант. Я просив вибачити за мою тимчасову відсутність на верфі. Ви не маєте думати, що там усі у відчаї. Вони можуть скільки завгодно обійтися й без практиканта.
— Чудово! Значить, з цього боку все гаразд. Флегматичність по всій лінії. У вашій країні, здається, всі люди флегматики, хіба не так? Але й енергійні?
— О, так, дуже енергійні, — сказав Ганс Касторп. Він уявив собі звідси, здалека характер своїх земляків і вирішив, що співбесідник дав їм точну характеристику. — Флегматичні й енергійні, саме такими вони й є.
— Отже, — вів далі Сеттембріні, — якщо вам доведеться затриматися на більш тривалий термін, у нас, тобто в тих, хто живе тут, нагорі, буде нагода познайомитися з вашим дядьком — я маю на увазі двоюрідного діда. Він, напевне, таки приїде вас навідати.
— Виключається! — вигукнув Ганс Касторп. — За жодних обставин! Сюди нагору його ніякою силою не затягнеш. Знаєте, мій дядько має виразну апоплексичну статуру, він майже не має шиї. Йому потрібний пристойний атмосферний тиск, і якби він сюди приїхав, то почувався б гірше, ніж ваша пані зі сходу... Тут з ним могло б статися все що завгодно!
— Це мене засмучує! Отже, апоплексична статура, яка ж тоді користь від флегматичности та енергійности? Ваш дядько, напевне, заможний? І ви також заможна людина? У вашій країні люди загалом заможні.
Ганс Касторп посміхнувся на це письменницьке узагальнення Сеттембріні й потім знову, зі свого ліжка звернув свій погляд у далечину, до рідних місць, од яких був одірваний. Він став пригадувати тамтешніх людей, спробував оцінити їх збоку — відстань підштовхувала й дозволяла це робити.
— Є заможні, а є й не дуже. І якщо не дуже — то тим гірше. А щодо мене, я, звичайно, не мільйонер, але що моє, то моє, я незалежний, маю на що жити. Візьмім інших, не будемо говорити про мене. Якби ви сказали: у вас людина мусить бути заможною, — я б з вами погодився. Адже, коли людина незаможна або перестає такою бути — тоді біда. «А той? — питають вони. — А хіба він ще має гроші?» Буквально так і саме з таким виразом обличчя; я часто чув ці слова, й бачите, як запам'яталися! Напевне, вони здавались мені таки досить дивними, інакше я б їх не запам'ятав. Як ви гадаєте? Ні, на мою думку, вам, як homo humanus, у нас би не сподобалося; навіть у мене — а я там народився, — все це часом викликає огиду, я потім помічав... хоча мене особисто це не стосувалося. Якщо в когось у домі не подають до столу найкращих та дорогих вин, то до такої людини не ходять, а її доньки залишаються сидіти в дівках. Такі в нас люди. Ось я тут лежу, дивлюся збоку, і все це видається мені огидним. Як ви назвали їх? Флегматики? Й водночас — енергійні? Гаразд, але що це означає? Жорсткі, холодні. А що таке жорсткість та холодність? Це жорстокість. Саме повітря там, унизу, жорстоке, невблаганне. Коли ось так лежиш та дивишся здаля, то просто мороз по шкірі...
Сеттембріні слухав та кивав головою. Він ще далі кивав, хоча Ганс Касторп наразі вже закінчив свою промову й замовк. Потім італієць полегшено зітхнув і промовив:
— Я не хочу прикрашати особливі форми, які природна жорстокість життя набуває у нашому суспільстві. Проте закид щодо жорстокости звучить надто сентиментально. В себе вдома ви навряд чи наважилися б його висловити — через страх опинитися смішним у власних же очах. І ви правильно зробили, що облишили цю справу неробам. Та обставина, що ви зараз цей закид висуваєте, свідчить про певне відчуження від життя, і я не хотів би, щоб ця відчуженість у вас закріпилась, адже той, хто звик посилатися на неї, легко може зовсім пропасти для життя, втратити зв'язок з тією формою дійсности, для якої ця людина є народженою! Ви, інженере, розумієте, що це означає: «пропасти для життя»? Я от знаю, я змушений спостерігати тут таке ледь не щодня. Якнайдовше через півроку будь-який молодик, що приїхав сюди, нагору (а сюди приїжджають, як правило, лише молоді люди), вже ні про що не думає окрім флірту та термометра. А найдовше через рік він уже не може сприймати жодних інших думок, вони видаються йому «жорстокими» чи, точніше, помилковими й такими, що виникли від незнання. Ось ви любите слухати різні історії — я міг би навести масу прикладів. Міг би розповісти про одного чоловіка, що прожив тут одинадцять місяців, ми з ним познайомилися. Він, здається, був трохи старший за вас, так, я гадаю, старший. Його відпустили як такого, що одужав, для проби, і він повернувся додому, в обійми своїх рідних, там були не просто рідні дядьки, там були мати й дружина, й ось він лежав цілими днями з термометром у роті й ні про що інше знати не хотів. «Ви цього не розумієте, — казав він. — Треба пожити там, нагорі, тоді знатимеш, що саме потрібно. А вам тут, внизу, бракує основних понять». Кінчилося тим, що мати заявила: «Повертайся нагору. Тут тобі нічого більше робити». І він сюди повернувся. Повернувся на «батьківщину», — ви ж знаєте, що всі, хто тут пожив, називають ці місця «батьківщиною». З молодою дружиною вони стали зовсім чужими, в неї, бачите, не було «основних понять», і їй довелося від нього відмовитись. Вона погодилася з тим, що на «батьківщині» він знайде собі нову подругу з однаковими «основними поняттями» і залишиться там назавжди.