Ганс Касторп, здавалося, слухав його неуважно. Він і досі дивився на яскраве світло, що заливало білу кімнату, ніби на якусь далечину. Із запізненням він розсміявся й сказав:
— Ваш хворий назвав ці місця батьківщиною? Ну, звичайно, в цьому є певна сентиментальність, як ви казали. Так, історій ви знаєте безліч. А я зараз згадую нашу розмову про холодність та жорстокість: за ці дні я багато думав над цим. Розумієте, тут, напевне, треба мати дуже товсту шкіру, щоб ось так, беззаперечно миритися з поглядами людей там, на рівнині, з їхніми запитаннями: «А хіба в нього ще є гроші?» — та з виразом їхніх облич, коли вони говорять такі слова. Мені й раніше це здавалося чимось неприродним, хоча я навіть не homo humanus, а тепер мені стало ясно, що це мене завжди вражало. Можливо, моя несвідома відраза пов'язана з прихованою схильністю до хвороби, — адже я сам відчував ті старі вражені місця, а тепер Беренс виявив у мене нове місце. І хоча я цього не чекав, але, по суті, не надто здивувався: здоровим як ведмідь я ніколи не чувся, та й мої батьки померли надто рано... Знаєте, я з дитинства, круглий сирота...
Сеттембріні зробив головою, плечами та руками цілісний ввічливо-підбадьорювальний жест, мовби запитуючи: «Ну і що? Що ж далі?»
— Ви ж письменник, — вів далі Ганс Касторп, — літератор; ви маєте розбиратися в цих речах, і погодьтеся, що за подібних умов навряд чи можливе таке вже надто грубе й прямолінійне ставлення до життя, за якого жорстокість людей видається цілком природною, — знаєте, звичайнісіньких людей, які вас оточують, які сміються, заробляють гроші, напихають собі черево... Не знаю, чи я правильно...
Сеттембріні кивнув головою:
— Хочете сказати, що раннє та неодноразове зіткнення зі смертю створює певний тривалий душевний стан, за якого в людини розвивається особлива чуттєвість, особливе ставлення до брутальности та нещадности маячного земного життя, зокрема, до його цинізму?
— Саме так! — вигукнув Ганс Касторп зі щирим захопленням. — Ви абсолютно точно зрозуміли мою думку й розставили всі крапки над «і», пане Сеттембріні! Так, зі смертю! Я ж знав, що ви як літератор...
Сеттембріні простяг руку, схиливши голову набік та заплющивши очі — красива та м'яка поза, що закликала співбесідника замовчати та вислухати його до кінця. У цій позі він мовби завмер на кілька секунд, хоча Ганс Касторп уже мовчав і трохи збентежено чекав подальших слів. Нарешті італієць знову розплющив оксамитно-чорні очі, очі катеринщика, і вів далі:
— Дозвольте! Дозвольте, пане інженере, підкреслити, що єдиною здоровою та шляхетною, а також — я особливо привертаю вашу увагу — єдиною релігійною формою ставлення до смерти є здатність бачити та відчувати в ній невід'ємну частку та певну священну умову життя, а не щось протилежне до нього, до здоров'я, шляхетности, розуму, релігії, щось таке, що є духовно відмінним від життя, є протиставленням йому, є ворожим до нього. Древні прикрашали свої саркофаги символами життя та зачаття, навіть сороміцькими зображеннями — адже для давньої релігійної свідомости священне досить часто поєднувалося з сороміцьким. Ці люди вміли шанувати смерть. І смерть гідна шани як колиска життя, як материнське лоно оновлення. Та смерть, відділена від життя, стає привидом, страшною подобою — і навіть чимось іще гіршим. Адже смерть як самостійна духовна сила — це найвищою мірою сила розпусти, чия порочна привабливість, безперечно, дуже велика, але потяг до цієї сили, безперечно, є найбільш жорстокою помилкою людського духа.
Тут Сеттембріні замовк. Висловивши таку загальну думку, він на цьому рішуче зупинився. Його тон був серйозний, говорив він не заради розваги: він не дав співбесідникові перервати себе й заперечити, а, завершуючи свою тираду, понизив голос та ніби поставив крапку. Й тепер сидів, стуливши вуста, схрестивши руки на грудях, закинувши ногу на ногу й, ледь погойдуючи носаком черевика, строго дивився на хлопця.
Ганс Касторп також замовк. Сидячи, спершись на подушку, він обернувся до стіни та легенько барабанив пучками пальців по стьобаній ковдрі. Він почувався так, ніби йому прочитали мораль, осмикнули, навіть посварили, і в його мовчанні читалася вперта, суто хлоп'яча образа. Пауза тяглася досить довго.
Нарешті Сеттембріні знову підвів голову й посміхнувся:
— А пам'ятаєте, інженере, ми вже мали з вами подібну дискусію — і, можна сказати, на ту саму тему! Тоді, під час прогулянки, ми балакали, якщо не помиляюся, про хворобу та глупоту, поєднання, яке ви, спираючись на свою велику повагу до хвороби, оголосили парадоксом. Тоді я назвав цю повагу похмурим дивацтвом, яке лише ганьбить людську думку, й ви, на мою велику втіху, все-таки погодилися взяти до уваги мої аргументи. Ми також говорили про нейтральність та розумову нерішучість молоді, про її можливості вільного вибору, про схильність експериментувати з найрізноманітнішими поглядами й про те, що такі спроби ще не можна — ба, зрештою, й не потрібно — розглядати як остаточну, серйозно виважену систему поглядів, за яку несеш відповідальність перед життям. Дозвольте мені, — Сеттембріні нахилився вперед, стуливши ступні та затиснувши руки між колін, випнув шию та злегка повернув голову набік, — дозвольте мені й надалі, — вів він, посміхаючись, і в його голосі чулося навіть якесь хвилювання, — дозвольте мені при ваших пошуках та експериментах надавати вам певну допомогу та впливати на вас у потрібному напрямку, якщо вам загрожуватимуть порочні висновки?
— Певна річ, пане Сетгембріні! — Ганс Касторп, що досі сидів, одвернувшись, поквапно змінив свою вперту та зніяковілу позу, припинив барабанити по ковдрі й з деякою розгубленістю та поквапною люб'язністю обернув обличчя до італійця:
— Це надто люб'язно з вашого боку... Я запитую себе, чи зможу я... Тобто, чи матиму я...
— До того ж зовсім sine pecunia, — встаючи, процитував Беренса Сеттембріні. — Та й хто в таких випадках буде собі ворогом! — обидва розсміялися. Вони почули, як відчинилися перші двері, тут-таки хтось натис і на ручку других дверей. Виявилося, що то Йоахим, він повернувся після вечірніх посиденьок. Побачивши італійця, він зашарівся, так само, як перед тим і Ганс Касторп, а його смагляве від сонця обличчя стало ще темнішим.
— О, в тебе гості, — сказав він, — як приємно. А мене затримали. Вмовили зіграти партію в бридж — вони називають це бриджем, — він говорив, хитаючи головою, — а виявилося, що то зовсім інше. Я виграв п'ять марок...
— Дивися, щоб це не переросло в приємну залежність, — сказав Ганс Касторп. — Гм, гм, а ми так гарно згаяли час із паном Сеттембріні, щоправда, цей вислів сюди не дуже пасує, він більше пасує для вашого так званого бриджу, що, насправді, не є жодним бриджем. Пан Сеттембріні присвятив час важливій розмові... Як порядна людина, я мав би докласти всіх сил, щоб поїхати звідси, якщо у вас уже дійшло до такого бриджу. Але заради того, щоб частіше чути пана Сеттембріні та користуватися, так би мовити, його допомогою, я майже готовий побажати, щоб моя температура трималася вічно і я б тут у вас застряг... Нарешті мені ще дадуть «німу сестру», щоб я не шахрував...
— Повторюю, інженере, ви таки жартівник, — сказав італієць і особливо люб'язно розпрощався. Залишившись наодинці зі своїм братом, Ганс Касторп зітхнув.
— Ну й педагог! — промовив він. — Педагог-гуманіст, цього в нього не відбереш. Постійно намагається чинити на тебе вплив з метою корекції то різними історіями, то абстрактними роздумами. І, зрештою, починаєш говорити з ним про такі речі, — ніколи й не подумав би, що про таке можна говорити чи, принаймні, таке збагнути, і якби я зустрівся з ним на рівнині, я б справді того не зрозумів, — докинув він.
О цій порі Йоахим зазвичай лишався посидіти з Гансом Касторпом, він жертвував півгодини чи навіть три чверті години в рахунок своєї вечірньої процедури лежання. Часом вони грали за обіднім столиком у шахи, — Йоахим приніс їх знизу. Потім, зібравши свої речі та встромивши в рот термометр, Йоахим ішов на свій балкон, заміряв собі востаннє температуру, те саме робив і Ганс Касторп, а з долини, огорненої нічним мороком, то здалеку, то зблизька долинала аж сюди, на гору, танцювальна музика. О десятій вечірня процедура лежання закінчувалася; було чути, як Йоахим повертається в кімнату; стало чути й подружню пару з «поганого» російського столу... Й Ганс Касторп перевернувся на бік, чекаючи на сон.