Варто, хоч і з певним запізненням, зауважити, що внутрішній зв'язок Ганса Касторпа з пацієнткою з «хорошого» російського столу зазнав значних змін: потяг його почутів та скромного духу до цієї особи середнього зросту, з м'якою, вкрадливою ходою та киргизькими очима, одне слово, його закоханість (це слово тут доречне, хоча й прийшло «знизу», з рівнини, що могло створити враження, буцімто сюди пасує пісенька «Як чудово...») — його закоханість за час усамітнення значно зросла. Образ цієї особи ввижався йому й раннього ранку, серед напівтемряви, крізь яку повільно проступала його кімната, або ввечері, в сутінках, що дедалі густішали (у той момент, коли до нього зайшов осяяний раптовим світлом Сетгембріні, цей образ увижався йому особливо чітко, це й було причиною того, що Ганс Касторп, побачивши гуманіста, зашарівся); в окремі хвилини розсіченого на частини суворим розпорядком укороченого дня він згадував її вуста, вилиці, очі, їхній колір, форма та розріз яких гостро заторкували його душу, її похилі плечі, манеру тримати голову, шийні хребці над вирізом блузки, обрис плечей, які були ніби просвітлені щонайтоншим газом; і якщо ми змовчали про те, що саме завдяки цьому заняттю так безболісно пролітали години його лежання, — то ми зробили це зі співчуття до тривог, що ятрили його сумління, незважаючи на те застрашливе щастя, яке викликали такі образи та спогади. Так, з ним були пов'язані жах, потрясіння й надія на щось неясне, безмежне, захоплююче, на радість і страх, що не мали назви, але від яких серце хлопця — серце в буквальному, фізичному сенсі слова — часом так нестерпно стискалося, що він мимоволі підносив одну руку до грудей, а другу — до чола (затуляючи нею очі) та шепотів:
— О Боже!
Адже в голові роїлися думки та зародки думок, які, власне, і надавали цим образам та спогадам небезпечної солодкої втіхи — думки про неохайність та безцеремонність мадам Шоша, про її хворобу, про підкреслене й посилене сприйняття її тіла через хворобу, про отілесненість її єства внаслідок хвороби — і відтепер усе це за приписом лікарів мав спізнати й Ганс Касторп. Він також збагнув її зухвалу свободу, завдяки якій пані Шоша могла обертатися до нього та посміхатись, відверто нехтуючи тією обставиною, що вони за світськими правилами були незнайомі, так наче вони були істотами, які не належали до жодного суспільного кола, і що навіть немає жодної необхідности розмовляти одне з одним... І саме це його лякало: в тому самому сенсі, в якому він був злякався в кабінеті Беренса, коли відвів погляд од торсу Йоахима і поквапливо зазирнув йому в вічі, — з тією лише різницею, що причиною тодішнього переляку стали співчуття та тривога, тоді як зараз річ була зовсім в іншому.
Ось так проминало берґгофське життя — це багатообіцяюче та розплановане життя в закритому просторі. Ганс Касторп, очікуючи на рентген, далі поділяв це життя з добрим Йоахимом, причому година за годиною робив те саме, що й той; і це сусідство, очевидно, чинило на нього позитивний вплив. Нехай то було лише сусідство двох хворих, воно було перейняте якоюсь ледве не військовою доблестю. Йоахим, хоча й непомітно для самого себе, вже ладен був знайти задоволення в цій лікарняній повинності, розглядати її як заміну того обов'язку, якого прагнув дотримуватися внизу, на рівнині, й зробити її своєю професією, — Ганс Касторп був не настільки дурним, щоб цього не помітити. Все-таки він відчував стримуючий та пригальмовуючий вплив цього сусідства на його цивільну натуру, можливо, це сусідство, приклад Йоахима та його нагляд якраз і були тим, що стримувало Ганса Касторпа від необдуманих вчинків та поквапних дій. Адже він бачив, як мужньо бореться порядний Йоахим з певною помаранчевою атмосферою, яка щодня насувалася на нього, де, окрім того, були круглі карі очі, маленький рубін та нестримна, не надто вмотивована смішливість і пишні, на вигляд, груди; а та розсудливість та порядність, із якими Йоахим уникав цієї атмосфери та ухилявся від її впливу, справляли на Ганса Касторпа сильне враження, тримали його самого в рамках благопристойности та не дозволяли, образно кажучи, «попросити олівця» у вузькоокої пацієнтки; на що він аж надто вже був готовий, якби не таке дисциплінуюче сусідство.
Йоахим ніколи не говорив про реготунку Марусю, тому й Ганс Касторп не дозволяв собі розмов про Клавдію Шоша. Він тішився тим, що потай обмінювався зауваженнями з учителькою, яка сиділа праворуч від нього, причому своїми кпинами щодо прихильности старої діви до певної хворої з гнучкою фігурою, змушував бідолашну червоніти, а сам, імітуючи поважну манеру діда Касторпа, впирався підборіддям у свій комірець. Окрім того, він наполегливо випитував у вчительки щораз нові достовірні відомості про приватне життя мадам Шоша, про її походження, її чоловіка, про вік, про серйозність її хвороби. Він хотів знати, чи має вона дітей.
— Авжеж, не має. Які там діти. Й що така жінка має робити з дітьми? Напевне, їй суворо заборонили заводити дітей, а з іншого боку — які б то вже були діти? — і Ганс Касторп не міг з цим не погодитися.
— Окрім того, вже, напевне, запізно, — додав він з несподіваною діловитістю. — Часом у профіль риси мадам Шоша видаються вже надто загостреними. Їй же десь-то за тридцять?
Але панна Енгельгарт різко заперечила. Клавдії — за тридцять? Щонайбільше — двадцять вісім. А щодо профілю, то вона просто забороняє сусідові говорити такі речі. Профіль Клавдії Шоша сповнений ніжної солодкої юности, хоча і своєрідний, не те що в якої-небудь пишноликої дурепи. І щоб покарати Ганса Касторпа, панна Енгельгарт тут-таки додала, що їй відомо, ніби мадам Шоша частенько відвідує один пан, її співвітчизник, він живе в Давосі-Пляц, і надвечір вона приймає його в себе в кімнаті.
Цим учителька влучила в ціль. Незважаючи на всі намагання Ганса Касторпа, його обличчя спотворила гримаса, а типові фрази «ось воно що» та «ти ба», якими він відповів на цю новину, також звучали фальшиво. Й оскільки Ганс Касторп був нездатний з легкістю сприйняти новину про того співвітчизника, хоча спершу й намагався вдати, буцімто тією новиною зовсім не переймається, він постійно повертався до того знайомства, розпитуючи про нього з тремтячими губами.
— А він як, ще молодий чоловік?
— Молодий та цікавий з виду, судячи з того, що мені розповідали, — відповіла вчителька; сама вона його не бачила і не може говорити про власне враження.
— Хворий?
— Здається, в дуже легкій формі!
Треба сподіватися, з сарказмом вів далі Ганс Касторп, що той має на собі більше білизни, ніж його співвітчизники, що сидять за «поганим» російським столом, а панна Енґельгарт, знову ж таки, намагаючись якомога відчутніше його покарати, знайшла за необхідне заявити, що стосовно білизни вона не має жодного сумніву. Тоді Ганс Касторп мав визнати, що хотів би довідатись, що це за такий співвітчизник і звідки він. Та замість того, щоб повідомити про це якісь деталі, панна Енгельгарт за кілька днів розповіла щось цілком нове.
Виявляється, з Клавдії Шоша малюють портрет, чи знає про це Ганс Касторп? Якщо не знає, то може не сумніватися, вона дізналася дещо з абсолютно надійних джерел. Уже давно, тут, у санаторії, Клавдія позує одній людині — і хто ж ця людина? Надвірний радник Беренс! Клавдія ледь не щодня ходить до нього на квартиру та позує.