Пані Шоша вибрала собі невелике крісло з круглою спинкою та з мовби обрубаними, рудиментарними бильцями, що стояло при вході до лабораторії, злегка відкинувшись, вона заклала ногу за ногу й стала дивитися перед собою, причому погляд її очей, погляд Пшибислава, усвідомлюючи, що за нею спостерігають, нервово ковзнув убік, а очі стали дивитися ледь скоса. Вона була в білій вовняній кофті та синій спідниці, а в руках тримала книжку, яку, очевидно, взяла з бібліотеки. Сидячи, вона легенько постукувала каблучком.
Та вже за хвилину вона змінила позу, роззирнулася, підвелася з таким обличчям, ніби не знала, як їй бути та до кого звернутися. Вона щось поспитала в Йоахима, хоча той був ніби зосереджений на журналі, а Ганс Касторп тупо мовчав; її вуста утворювали слова, голос проходив білою шиєю й виривався з горла — не надто низький, ледь різкуватий та приємно хрипкуватий, цей голос Ганс Касторп знав уже давно, якось чув його зовсім поряд, а саме того дня, коли цей самий голос звертався до нього: «Із задоволенням, але обов'язково поверни після уроку». Тоді слова звучали більш невимушено й рішуче, а зараз, хоча це був той-таки голос, слова здавалися розтягнутими й крихкими, мовби та, що їх промовляла, власне, не мала на них права, і ці слова були позиченими; вже кілька разів Ганс Касторп помічав її манеру говорити, вона робила це з виразом особливої переваги та, водночас, і радісної покірности. Опустивши одну руку в кишеню вовняної кофти, а другу піднявши до потилиці, пані Шоша запитала:
— Перепрошую, а на яку годину вас викликали?
Йоахим зиркнув на брата й відповів, сидячи клацнувши підборами:
— На пів на четверту.
— А мені за чверть четверту. В чому ж річ? Уже четверта година. Щойно, здається, зайшли якісь люди...
— Так, двоє, — відповів Йоахим. — Вони були перед нами. Певно, сталася якась затримка й усе змістилося на півгодини.
— Як прикро, — сказала вона, нервово торкнувшись зачіски.
— Таки прикро, — відповів Йоахим. — Ми також чекаємо вже майже півгодини.
Так вони балакали, а Ганс Касторп слухав ніби вві сні. Те, що Йоахим розмовляє з пані Шоша, майже дорівнювало тому, що він сам говорив з нею, хоча, зрештою, це було зовсім інше. Оце «таки прикро» здалося Гансу Касторпу образливим, братова відповідь за цих обставин здалася йому різкою чи, принаймні, надто холодною. Та, зрештою, Йоахим міг собі дозволити таку відповідь, він узагалі міг з нею розмовляти і, можливо, навіть хотів подражнити брата цим зухвалим «таки прикро», приблизно, так само, як Ганс Касторп костричився перед Йоахимом та Сеттембріні, коли на запитання, чи довго він збирається бути тут, нагорі, він самовпевнено відповів: «Три тижні». Напевне, пані Шоша звернулася до Йоахима, хоча він і відгородився журналом, тому, що Йоахим перебував тут довше й був їй краще знайомим; але, очевидно, існувала й інша причина: вони могли спілкуватись у загальноприйнятих формах, включно зі словесною, між ними не було того шаленого, глибокого, жахного й таємничого, що виникло між нею та Гансом Касторпом. Якби замість неї тут чекала одна кароока особа з рубіновим перстеньком та помаранчевими парфумами, то розмову довелося б вести Гансові Касторпу, і тоді він би сказав «таки прикро» незалежним, невимушеним тоном, який би відповідав його ставленню до співбесідниці. «Так, таки прикро, шановна пані! — відповів би він тоді, можливо, навіть рішуче дістав би з кишені носову хустинку та прочистив носа. — Доведеться і вам потерпіти. Ми не в кращій ситуації». І тоді Йоахим дивувався б з його розкутости, але, напевне, не мав би особливого бажання опинитися на його місці. Ні, цього разу Ганс Касторп також не заздрив Йоахимові, хоча саме він вів розмову з пані Шоша. Ганс Касторп вважав правильним, що та звернулася до Йоахима, адже це означає, що вона враховує обставини, усвідомлює ситуацію й показує це... Серце його закалатало.
Розкутий тон, яким Йоахим, розмовляв з пані Шоша, здався Гансові Касторпу ледь не якоюсь прихованою ворожістю з боку щирого Йоахима, і думка про причини цієї ворожости мимовільно змусила його посміхнутися. Клавдія зробила спробу пройтися чекальнею, проте було замало місця, тому вона також узяла зі столу якийсь журнал та повернулася з ним до свого крісла з обрубаними бильцями. Ганс Касторп сидів і розглядав її, причому, імітуючи діда, він уперся підборіддям у комірець і, як не смішно, таки справді став на нього подібним. Оскільки пані Шоша знову заклала ногу за ногу, під синьою суконною спідницею вимальовувалося її коліно, навіть уся струнка лінія ноги. Вона була не вища від середнього зросту — такий зріст для жінки, на думку Ганса Касторпа, був найбільш природним та вабливим — проте, досить довгонога та з вузькими стегнами. Тепер вона сиділа, не відкинувшись на спинку крісла, а нахилившись уперед та спершись перехрещеними руками об коліно; спина її закруглилась, плечі опустилися, ззаду різко виступили шийні хребці, під вовняною кофтою, яка щільно облягала тіло, проступив навіть обрис хребта, груди, не такі високі та пишні, як у Марусі, а невеликі, майже дівочі, опинилися затисненими з обох боків. Нараз Ганс Касторп згадав, що і вона чекає тут на рентген, що надвірний радник малював її портрет; він відтворював її зовнішній образ на полотні за допомогою олії та барвників, тепер же в напівтемряві скеровуватиме на неї промені, які відкриють її перед ним ізсередини. Від цієї думки Ганс Касторп спохмурнів і відвернувся, його обличчя виражало стриманість та благопристойність, що, на його думку, личило до таких міркувань.
Чекання втрьох тривало не надто довго. Очевидно, там за дверима лабораторії, з Сашею та його матір'ю не довго панькалися й спробували за їхній рахунок заощадити згаяний час. Технік у білому халаті знову прочинив двері, Йоахим, устаючи, кинув на стіл журнал, і Ганс Касторп, хоч і не без вагання, попрямував за ним. Тут у ньому ворухнулися лицарські почуття та спокуса таки заговорити з пані Шоша й поступитися їй чергою, заговорити, можливо, навіть французькою, якщо це в нього вийде; і про себе він став похапцем шукати слова та тулити речення. Проте він не знав, чи прийнята тут такого роду ввічливість і чи не є прийом суворо за чергою благороднішим. Про це мав знати Йоахим, оскільки ж він не виявив жодного наміру пропустити даму наперед, хоча брат запитально та багатозначно поглянув на нього, Гансові Касторпу нічого не залишалося, як попрямувати за ним у лабораторію повз пані Шоша, яка, не розгинаючись, лише бігцем поглянула на нього.
Він був такий приголомшений тією зустріччю, цими хвилюючими пригодами останніх десяти хвилин, що, ввійшовши до лабораторії, не міг зразу відновити внутрішню рівновагу. У штучних сутінках він не бачив анічогісінько, хіба що якісь невиразні тіні. У вухах досі звучав приємно-хрипкуватий голос пані Шоша, яка говорила: «В чому ж річ? Щойно, здається, зайшли якісь люди... Як прикро...» Й від звуків цього голосу в нього по спині пробіг приємний холодок. Він побачив її коліно, огорнене суконною спідницею, хребці, що виступали на схиленій шиї, під короткими пасмами рудуватого волосся, що вибилося з коси, і знову спиною пробіг холодок. Ганс Касторп побачив надвірного радника Беренса, який стояв спиною до дверей перед якоюсь шафою чи то пристроєм з полицями та розглядав чорнувату фотоплатівку, тримаючи її проти тьмяного світла зі стелі. Брати пройшли повз нього у глибину приміщення, причому технік випередив їх і став налаштовувати рентгенівський апарат. Їх уразив дивний запах. Здавалося, повітря кімнати насичене відстояним озоном. Пристрій, що виступав між двома вікнами, ніби ділив лабораторію на дві нерівні частини. В півтемряві все ж таки можна було помітити різноманітні фізичні прилади, ввігнуті скла, розподільчі дошки, вимірювальні прилади, а також ящик на рухомому штативі, що нагадував фотоапарат, скляні діапозитиви, що рядами стояли на полицях; важко було збагнути, де ти перебуваєш — в ательє фотографа, в темній кімнаті для проявлення, чи в майстерні винахідника та кабінеті технічних див.