Якби його поведінку аналізувала людина з ходом думок на кшталт Лодовіко Сеттембріні, то назвала би таку безвільність не інакше як розпустою, «особливою формою розпусти». Ганс Касторп не раз згадував його літературні міркування щодо розпачу, пов'язаного з хворобою, Сеттембріні ніяк не міг цього збагнути чи, принаймні, вдавав, ніби не може. Ганс Касторп дивився на Клавдію Шоша, на її розслаблену спину, схилену голову; бачив, що вона постійно з'являється до столу з великим запізненням, до того ж без жодного приводу чи причини, просто через власне нехлюйство та брак вихованости, бачив, як вона внаслідок того самого недоліку гримає кожними дверима, крізь які входить чи виходить, катає хлібні кульки чи гризе нігті, — і в нього виріс німий здогад, що, оскільки вона хвора, а Клавдія, звичайно, була хворою, майже безнадійно хворою, адже їй так довго й так часто доводилося жити тут, нагорі, — то її хвороба, якщо не цілком, то, принаймні, значною мірою має моральну природу, а саме в тому сенсі, як сказав Сеттембріні, що вона не наслідок чи причина «нехлюйства», а сама є нехлюйством. Ганс Касторп пригадав зневажливий жест гуманіста, коли той говорив про «парфян та скіфів», у товаристві з якими провадив процедури лежання, — жест, що вказував на природну та безпосередню відразу й зневагу, які не потребували додаткових доказів. А це було так добре знайоме самому Гансові Касторпу раніше, коли він, рівно сидячи за столом, до глибини душі ненавидів це грюкання дверима, не почував жодного потягу гризти нігті (принаймні, тому, що навзамін мав «Марію Манчіні»), бурхливо обурювався з приводу невихованости пані Шоша і не міг не відчути своєї вищости, коли почув, як ця вузькоока іноземка намагається говорити його рідною мовою.
Та цих відчуттів, унаслідок цілком іншого душевного стану, Ганс Касторп більше не мав; його радше дратував італієць, який так зверхньо говорив про «парфян та скіфів», — і це стосувалося навіть не тих, що сиділи за «поганим» російським столом, і не надто патлатих студентів, що не мали білизни і які невтомно дискутували своєю чужою та незрозумілою мовою, окрім якої вони, здається, не знали жодної іншої, — це була мова без кісток, яка нагадувала йому грудну клітину, позбавлену ребер, як її нещодавно описував надвірний радник Беренс. Нічого дивного, що звичаї цих людей могли викликати в гуманіста почуття вищости. Вони їли з ножа та неймовірно гадили в туалетах. Сеттембріні стверджував, що один з них, студент останнього семестру медичного факультету, виявив повне незнання латини, наприклад, не знав, що таке vacuum, а за власними щоденними спостереженнями Ганса Касторпа, пані Штер, очевидно, казала правду, коли розповідала за столом, буцімто подружжя з 32-ої кімнати приймає вранці масажиста, лежачи разом у постелі.
Нехай так, але ж не дарма існує поділ на «хороший» та «поганий» російський стіл, можна лише здвигнути плечима, коли пропагандист республіканського устрою та стилю прекрасного зарозуміло й тверезо — особливо, тверезо, хоча в самого жар і голова в тумані — називає хороших та поганих укупі «парфянами та скіфами». Юний Ганс Касторп чудово розумів, що мав на увазі Сеттембріні, так само, як уже починав розуміти зв'язок між хворобою пані Шоша та її «нехлюйством». І тут ось яка річ, заявив він принагідно Йоахимові: починається все з обурення та бажання тримати дистанцію, а потім нараз сюди «втручається щось зовсім інше», що «не має жодного стосунку до критичної настроєности», тоді вже майже не діє жоден педагогічний уплив, жодне красномовство та жодні республіканські настанови. Проте постає питання, майже в ключі Лодовіко Сеттембріні, про те, що саме втручається, що паралізує та усуває критику, що відбирає в людини право на неї, ба, навіть спонукає її саму з безглуздим захопленням зректися цього права? Ми питаємо не про те, як це явище називається — воно відоме всім; нас цікавить, якими є моральні особливості цього явища, хоча, щиро кажучи, не сподіваємось одержати достатньо відвертої відповіді. Щодо Ганса Касторпа, то ці особливості виявилися в тому, що він не лише зрікся будь-якої критики, але й сам удався до відповідних дослідів, імітуючи манери певної особи, яка була тут першопричиною. Він хотів дізнатися, як то воно є, коли сидиш за столом не прямо, а опустивши плечі та згорбивши спину, і помітив, що така поза дає велике полегшення для тазових м'язів. Потім спробував, відчиняючи двері, не притримувати їх акуратно за собою, а давати їм зачинитися самим, причому й це виявилося дуже зручним та навіть ніби цілком природним. Тут була якась відповідність до здвигання плечима, що ним Йоахим зустрів його тоді на вокзалі; потім Ганс Касторп часто стикався з такими речами тут, нагорі.
Одне слово, виявилося, що наш гість по вуха, закохався у Клавдію Шоша, — ми ще раз удаємося до вживання цього слова, оскільки, як нам здається, достатньою мірою внеможливили хибне його тлумачення. Отже, сутність його закоханости зовсім не вичерпувалася приємно-меланхолійним душевним настроєм, як у вищезгаданій пісеньці. Це був, радше, особливий, ризикований та розпачливий різновид такого роду зачарування, коли людину то морозить, то кидає в жар, як при лихоманці, або як у жовтневий день на високогір'ї поєднується мороз та спека. Саме цьому різновидові якраз і бракує певного душевного пориву, який би міг поєднати ці протилежні складники. З одного боку, Гансова закоханість була позначена певною безпосередністю, від якої хлопець ставав блідим як стіна, а його обличчя судомно скошувалося поглядом на коліно пані Шоша та лінію ноги, на її спину, вигин шиї та передпліччя, що стискали маленькі груди, — одне слово, на її тіло, таке розслаблене тіло, чию тілесність особливо підсилювала та підкреслювала хвороба, на це тіло, що завдяки хворобі стало мовби подвійно тілом; з іншого боку, його закоханість була чимось таким, що вислизає та надзвичайно шириться, вона була думкою чи навіть мрією, неймовірно звабливою та жахною мрією молодого чоловіка, який на своє чітко поставлене, хоча й несвідоме запитання відповідав лише глухою мовчанкою. В ході нашої оповіді ми, як і будь-яка людина, вважаємо своїм правом висловити власні міркування, тож робимо припущення, що Ганс Касторп навряд чи продовжив би своє перебування тут, нагорі, бодай на один день, якби його простій душі відкрилася в глибинах часу, принаймні, хоч якась задовільна відповідь щодо сенсу та мети його служіння життю.
Що ж до всього іншого, то закоханість обдаровувала його всіма стражданнями та радощами, які такий душевний стан дає людині скрізь і за будь-яких обставин. Біль проникає досередини. В ньому, як і в будь-якому болю, міститься певна частка ганьби, а супроводжується він таким потрясінням нервової системи, що аж перехоплює дух, а в дорослого чоловіка на очі навертаються гіркі сльози. Але треба справедливо зауважити, що й радощів було чимало, і хоча вони виникали з дрібних приводів, уражали не менше, ніж страждання. Їх могла принести ледь не будь-яка мить берґгофського дня. Наприклад, наближаючись до їдальні, Ганс Касторп помічає позад себе предмет своїх мріянь. Подія цілком ясна й надзвичайно проста, та для внутрішнього світу настільки чудова, що аж сльози на очі навертає. Вона зовсім близько, їхні очі зустрічаються поглядами, його очі та її, сіро-зелені, по-азіатському вузькі, чарівність яких пронизує його до глибини душі. Він ледь не непритомніє, але й несвідомо ледь відступає вбік, щоб пропустити її вперед. Ледь посміхнувшись, вона тихо каже «Merci», й, скориставшись його не більш ніж звичайним увічливим жестом, проходить першою. А він стоїть, овіяний вітерцем її ходи, ошалілий від щастя цієї зустрічі і від того, що одне слово «Merci», вимовлене її вустами, було сказане безпосередньо й особисто йому. Потім він прямує за нею, ледь не хитаючись, звертає праворуч, до свого столу, й сівши, помічає, що й Клавдія, сідаючи, озирається на нього і, як йому здається, також розмірковує про зустріч перед дверима. О, неймовірна пригода! О, торжество, тріумф та безмежна радість! Ні, ніколи не скуштував би Ганс Касторп такої п'янкої, неймовірної радости, якби це була зустріч із якоюсь квітучою дурепою, якій би він там, унизу, на рівнині, законно, мирно та вигідно, як співається в тій пісеньці, подарував своє серце. Ще перебуваючи в збудженому стані, він привітався з учителькою, вона все бачила, і її вкриті пушком щоки залилися рум'янцем, а він затіяв бесіду по-англійському з міс Робінсон і наплів таких дурниць, що ця особа, не надто обізнана з екстазами, аж сахнулася від нього й почала розглядати зі щирою стурбованістю.