Іншого разу під час вечері «хороший» російський стіл був осяяний яскравим призахідним сонцем. На дверях до веранди й на вікнах були опущені фіранки, та все-таки десь була щілина, і крізь неї пробивався прохолодний, але сліпучий червоний промінь, падаючи якраз на обличчя пані Шоша, що була заглиблена в бесіду з сутулим співвітчизником по праву від неї руку, тож вона прикриває обличчя рукою. Сонце заважає їй, але не дуже сильно; ніхто не звертає на це увагу, та й сама пані Шоша навряд чи усвідомлює, що сонце сліпить їй очі. Але Ганс Касторп усе це бачить через залу і певний час також лише спостерігає. Потім усвідомлює, у чому річ, простежує шлях променя, визначає місце, де він проникає досередини. Виявляється, крізь віконце під склепінням праворуч у кутку, між дверима на веранду та «поганим» російським столом, дуже далеко від місця пані Шоша й майже так само далеко від Ганса Касторпа. І тоді він приймає рішення. Не сказавши ні слова, він встає, тримаючи в руці серветку та обминаючи столи, він проходить через залу, щільно зсуває кремові фіранки, так що вони заходять одна за одну, кидає погляд через плече та, переконавшись, що шлях вечірнього променя перекрито і пані Шоша має від нього спокій, повертається з байдужим виглядом на своє місце. Просто уважний хлопець, який зробив те, що було потрібно, оскільки жоден інший про це не подумав. Мало хто звернув на нього увагу, але пані Шоша зразу відчула полегшення й озирнулася. Причому так і сиділа, поки Ганс Касторп дійшов до свого столу і, сідаючи, поглянув на неї; тоді вона подякувала йому привітною, здивованою посмішкою, тобто скорше витягнула вперед голову, ніж кивнула. Він відповів поклоном. Його серце завмерло й ніби вже зовсім перестало битися. Й лише згодом, коли все вже закінчилося, воно знову закалатало. Аж тоді Ганс Касторп помітив, що Йоахим сидить, уп'явши погляд у свою тарілку; і тільки пізніше згадав, що пані Штер підштовхнула в бік доктора Блюменколя і, посмішкуючись, спробувала обмінятися багатозначними поглядами з тими, хто сидів за її столом та з іншими...
Ми описуємо буденні події, але й буденне стає незвичайним, якщо виникає на основі незвичайного. Між ними виникали моменти напруги, яка згодом благотворно розряджалася, — і навіть якщо не між ними (адже краще нам не судити, наскільки все це заторкувало мадам Шоша), то принаймні для почуттів та уяви Ганса Касторпа. Цими днями багато пацієнтів по обіді виходили на веранду перед їдальнею, і, розділившись на групи, перебували там на сонечку якісь чверть години. Тоді бувало дуже гамірно, і все видавалося так, як на концертах духової музики, які відбувалися щодругої неділі. Абсолютно нічим не обтяжені молоді люди, що переситилися м'ясними й солодкими стравами та були збуджені через ледь підвищену температуру, базікали, жартували та пускали очима бісики. Пані Саломон з Амстердама сідала біля балюстради, де її тіснив колінами з одного боку губатий Ґензер, а з другого — велетень швед; він хоча й остаточно одужав, але все-таки ще на певний час продовжив своє перебування задля профілактики. Пані Ілтіс, напевне, вдовувала, оскільки останнім часом стала з'являтися на людях разом з «женихом», особою, зрештою, меланхолійною та непримітною, присутність якої зовсім не заважала їй приймати компліменти від капітана Міклошича, чоловіка з горбатим носом, фарбованими вусами, гордо випнутими грудьми та грізним поглядом. Тут були дами різних національностей з павільйону для лежання, серед них траплялись і нові обличчя, що з'явилися тільки з першого жовтня і яких Ганс Касторп не знав навіть на прізвище, були й кавалери типу пана Альбіна; сімнадцятирічний хлопець з моноклем, рожеволиций молодий голландець в окулярах, який з маніакальною пристрастю переймався обміном поштовими марками, кілька напомаджених греків з очима, подібними на мигдаль, — ці під час оптування були схильні до надмірностей; двоє нерозлучних денді, яких прозвали «Макс і Моріц» — ходили чутки, що вони були дуже підприємливими людьми... Горбатий мексиканець, — він не знав жодної з представлених тут мов, і його обличчя мало вираз як у глухого; він безперестанку фотографував присутніх, при цьому зі спритністю коміка перетягав по всій терасі свій штатив. Часом з'являвся надвірний радник і демонстрував свій фокус із зав'язуванням шнурків на черевиках. І самотньо блукав серед натовпу представник чернечого ордену з Мангайма, з неодмінно сумними очима, що, як з відразою помітив Ганс Касторп, потай шукали добре відому особу.
Повертаючись до прикладів «напруги та розслаблення», наведемо ще один епізод. Ганс Касторп якось сидів на лакованому садовому стільці та досить жваво бесідував з Йоахимом, якого, незважаючи на спротив, таки затяг на терасу, а перед ними біля балюстради в оточенні сусідів за столом курила цигарку пані Шоша. Ганс Касторп говорив саме для неї, щоб вона чула. Вона стояла до нього спиною... Всім зрозуміло, що ми описуємо конкретний випадок. Проте для збудженої балакучости Ганса Касторпа розмови з Йоахимом йому не вистачало і він тут-таки навмисне познайомився з однією пацієнткою, — з якою? З Герміною Клеефельд. Він ніби ненароком звернувся до юної дами, назвався сам та представив Йоахима, підсунув їй лакований стілець, і все це лише тому, що, розмовляючи втрьох, легше було похизуватися. Чи пам'ятає Терміна, запитав він, як вона його була достобіса налякала під час їхньої першої зустрічі на ранковій прогулянці? Так, саме його вона тоді привітала таким бадьорим свистом! І вона досягла своєї мети, він має зізнатися, що його тоді наче довбнею по голові огріли, спитайте брата. Ха-ха! Це ж треба, так свистіти пневмотораксом та лякати безневинних приїжджих! У своєму справедливому гніві він має заявити, що це просто злочинна гра та гріховне використовування ситуації... І поки Йоахим, усвідомлюючи свою підсобну роль, сидів опустивши очі, й навіть Терміна Клеефельд, за невидячими та порожніми очима Ганса Касторпа, поступово зрозуміла, що служить лише знаряддям для досягнення якоїсь певної мети, і образилася, Тане Касторп то фраєрився, то манірився, хизувався пишними фразами, намагався говорити красивим голосом і зрештою досяг того, чого хотів. Пані Шоша обернулася на задерикуватого балакуна та глянула йому в обличчя, але всього лише на одну мить. Її пшибиславські очі чомусь ковзнули вниз по його постаті — він сидів, закинувши ногу на ногу — й вона з виразом глибокої байдужости, ледь не презирства, так, саме презирства, зупинилася на його жовтих черевиках; потім знову холодно відвела погляд, здається, з глибоко прихованою посмішкою.
Тяжкий, тяжкий удар! Тане Касторп ще певний час збуджено плів дурниці; та коли цілком усвідомив, що означав той погляд на черевики, то нараз замовк на півслові й поринув у похмурий розпач. Занудьгувавши та образившись, Клеефельд пішла. Йоахим не без подратування зауважив, що тепер можна було б нарешті піти на процедуру лежання. Приголомшений брат відповів йому зблідлими вустами, що так, можна.
Після цього випадку Ганс Касторп два дні жорстоко страждав, оскільки за ці дні не сталося нічого, що могло би подіяти як бальзам на його пекучу рану. Чому такий погляд? Чому, заради Пресвятої Трійці, така зневага? Може, вона дивиться на нього, як на бевзя, що приїхав з рівнини й помічає лише дрібниці? Як на простака з рівнини, так би мовити, простого хлопа, що живе там, унизу, як усі, сміється, набиває свого кендюха та лупить грошики — такий собі зразковий учень життя, що прагне лише до занудних переваг чести? Та й хто він такий? Хіба не вітрогон, який заїхав на три тижні в гості та є чужим для її кола? Але хіба ж він не прийняв обітницю, хіба через оту «плямку» на легені він не допущений, не прийнятий в товариство «наших» тут, нагорі, та хіба він не має за плечима стажу двох місяців, і хіба ще вчора ввечері не піднявся в нього «Меркурій» до 37,8? Але саме в цьому й крилася головна причина його страждань! Річ у тому, що вище «Меркурій» не підіймався! Жахлива пригніченість останніх днів спричинила в фізичній природі Ганса Касторпа охолодження, протверезіння та спад напруги; це проявилося, на його превеликий сором, у дуже низькій, ледь підвищеній температурі, і він мучився від усвідомлення того, що горе та печаль могли ще більше віддалити його від Клавдії та від її життя.