Третій день приніс йому благословенне полегшення, приніс одразу, з самого ранку. То був чудовий осінній ранок, сонячний, свіжий, над луками висіла сірувато-сріберна імла, сонце та щербатий місяць стояли майже на однаковій висоті. Брати встали раніше, ніж зазвичай, щоб з нагоди чудесного дня подовжити приписану вранці прогулянку та пройтися далі тією лісовою дорогою, що вела до лавки поряд з жолобом. Йоахим, у якого крива температури, йому на радість, також опустилась, висловився за здоровий відхід од правил, і Ганс Касторп був не проти.
— Ми ж одужали, — сказав він, — відтемпературили, очистилися й тепер майже готові до повернення на рівнину. Чому б не повеселитися як жеребці.
І ось вони рушили в дорогу, обидва з ціпочками, але без капелюхів, адже Ганс Касторп, склавши обітницю, з Божою поміччю підкорився тутешнім правилам і став ходити простоволосим, хоча спершу так різко заперечував цю манеру, впевнений у своєму знанні загальноприйнятих норм та звичаїв. Та не встигли вони трохи піднятися вгору червонуватою дорогою та дійти приблизно до того місця, де колись новачком Ганс Касторп зустрівся із загоном пневматиків, як побачили, що далеко попереду йде пані Шоша, одягнена в біле: біла кофта, біла фланельна спідниця, навіть білі черевички. На її рудуватому волоссі грало проміння ранкового сонця. Точніше, її зразу впізнав Ганс Касторп, Йоахим же помітив, лише коли відчув, як хтось збоку штовхає та тягне його; це відчуття виникло через те, що Ганс Касторп, який спочатку ледве переставляв ноги і ніби хотів уже зовсім зупинитися, раптом прискорив крок, майже побіг. Така поквапність видалася Йоахимові зовсім недоречною та неприємною, його дихання прискорилося, й він став покашлювати. Але цілеспрямованого Ганса Касторпа це не займало, його організм, очевидно, працював бездоганно, і коли Йоахим нарешті второпав, у чому тут річ, то лише насупився та пішов з ним поруч, адже не міг допустити, щоб брат біг поперед нього.
Чудовий ранок окрилив юного Ганса Касторпа. За час депресії його душевні сили потроху врівноважились, і перед ним постала осяйна впевненість, що невдовзі настане та мить, коли неласку, в яку він потрапив, буде скасовано. Тож він рвався вперед і тяг за собою захеканого, подратованого Йоахима, і на повороті, там, де закінчувався підйом і дорога пролягла попід порослим деревами косогором, вони майже наздогнали пані Шоша. Тоді Ганс Касторп знову сповільнив темп: здійснюючи свій намір, він не хотів мати захеканий та очманілий вигляд. І ось, за поворотом дороги, між косогором та схилом, посеред рудуватих смерек, крізь гілля яких пробивалися сонячні зайчики, це було, наче диво: Ганс Касторп, який ішов ліворуч від Йоахима, нарешті наздогнав миловидну пацієнтку, мужнім кроком пройшов повз неї і в ту мить, коли порівнявшись з нею, обходив її справа, вклонився, хоча й без капелюха, та тихо проказав «Доброго ранку», шанобливо (чому, власне, шанобливо?) привітав її та одержав від неї відповідь: дружньо, без жодного здивування кивком вона подякувала, також сказала «Доброго ранку» його рідною мовою, а її очі при цьому всміхались, — і це було зовсім інше, ніж той погляд на його черевики, це було щасливим випадком і поворотом до кращого та найкращого, було чимось нечуваним, було порятунком.
Окрилений, осліплений нерозсудливою радістю від її вітання, її слів, усмішки, Ганс Касторп поспішив уперед разом з ображеним Йоахимом, який ішов мовчки, відвернувшись, та дивився вниз, на схил. З погляду Йоахима це було недоречною витівкою, навіть ледь не зрадою, підступністю, що Ганс Касторп чудово розумів. Так, то було не зовсім те саме, що попросити в цілком незнайомої людини олівця, навпаки, було б просто непристойно незворушно проминути даму, з якою живеш місяцями під одним дахом, та не висловити їй своє пошанування, до того ж Клавдія нещодавно перша заговорила з ним у почекальні. Отже, нехай собі Йоахим помовчить. Та Ганс Касторп таки добре знав, з якої причини Йоахим уперто мовчить та йде відвернувшись, тоді як він так нестримно, так бурхливо радів, що його витівка вдалася. Ні, той, хто на рівнині законним, вигідним та, зрештою, приємним чином подарував би своє серце якій-небудь квітучій дурепочці й мав би успіх, не міг почуватися щасливішим, ніж він, радіючи дрібниці, яку йому вдалося вихопити в щасливу хвилину та заховати для себе... Тож згодом він з розмаху плеснув брата по плечі й сказав:
— Слухай-но, що це з тобою? Така чудова погода! Давай спустимося потім до курзали, там у них, напевне, оркестр грає арію «Я кинув тобі квітку...» з опери «Кармен». Який ґедзь тебе вкусив?
— Та, нічого, — відповів Йоахим. — Але в тебе пашить обличчя, боюся, що зниження температури на цьому скінчилось.
І справді скінчилося. Ганебне охолодження організму Ганса Касторпа було подолано вітанням, яким він обмінявся з Клавдією Шоша, і, щиро кажучи, він цьому навіть зрадів. Так, Йоахим мав рацію: «Меркурій» знову піднявся! Ганс Касторп після прогулянки звернувся до термометра, і з'ясувалося, що в нього рівно 38.
Енциклопедія
Якщо деякі натяки Сеттембріні дратували Ганса Касторпа, — дивуватися цьому не доводилось, адже Ганс Касторп і права не мав протестувати проти схильности гуманіста до виховної роботи. Навіть сліпому було ясно, в чому річ, і Ганс Касторп не робив жодних зусиль, щоб приховати свій секрет: певна щирість та своєрідне благородство не дозволяли йому втаємничувати свої почуття. А якщо говорити відверто, то цим він відрізнявся — й навіть, коли хочете, вигідно — від закоханого мангаймця з його скрадливими манерами. Ми нагадуємо й ще раз наголошуємо, що для того стану, в якому перебував Ганс Касторп, притаманне нетерпляче прагнення виявити свої почуття, настирне бажання висповідатись та освідчитися, сліпа самозакоханість і жадоба заполонити ввесь світ самим собою — то більш незрозуміла для нас, тверезомислячих, що менше в усьому цьому сенсу, розуму та надії. Як, власне, такі люди виказують себе, важко сказати; вони, здається, не можуть нічого ані зробити, ані висловити, щоб не виказати себе, особливо на людях, де, як зауважив один розумний чоловік, цікавляться лише двома речами, а саме, по-перше, температурою, й, по-друге, температурою, або іншими словами, з ким пані генерального консула Вурмбрандт із Відня усуває наслідки непостійности капітана Міклошича: з велетнем шведом, що повністю одужав, чи з прокурором Паравантом із Дортмунда, а, може, з обома. Адже всім було достеменно відомо, що зв'язок між прокурором та пані Саломон з Амстердама полюбовно розірвано й пані Саломон, дотримуючись смаку, притаманного її віку, повернулася до представників молодшого покоління і взяла під своє крильце губатого Ґензера, що сидів за столом Терміни Клеефельд, або як досить образно висловилася своїм бюрократичним жаргоном пані Штер — «підшила його до справи» — то справа була ясною та всім відомою; тому прокурор мав вибір, або битися за пані генеральну консульшу зі шведом або ж змиритися з ним.
Отже, всі оці явища, такі поширені серед берґгофського товариства, особливо серед хворої молоді, явища, в яких, очевидно, важливу роль відігравали переходи з балкона на балкон (попри скляні перестінки вздовж перил), — ці дії цікавили всіх, вони були наче головним елементом тутешньої атмосфери, але ми навіть цими словами не висловили цілковито те, що малось на увазі. В Ганса Касторпа склалося враження, що одне головне питання, якому в усьому світі надається таке важливе значення і яке висловлюється то жартома, то всерйоз, тут набуває особливого тону, характеру та значення, такого великого й через величину такого нового, так що саме це питання постає в цілком новому, і якщо не страшному, то, принаймні, в лякаючому світлі. Висловивши цю думку, ми також змінюємо вираз обличчя й підкреслюємо, що коли дотепер про відомі взаємини говорили легко та жартома, то лише з тих самих таємних причин, через які так про них говорять скрізь, але це зовсім не доводить, що ці взаємини самі по собі є такими вже жартівливими та легковажними, а в сфері, яку зображуємо, все це ще серйозніше, ніж деінде. Ганс Касторп уважав, ніби достатньо розбирається в цих основних взаєминах, щодо яких так люблять жартувати, й раніше, можливо, так вважав справедливо. Тепер він мав визнати, що, живучи на рівнині, мав про ці взаємини досить обмежене уявлення, точніше, перебував у стані наївного незнання, — тоді як тут його досвід, особливості якого ми не раз намагалися розкрити і який змушував його в певні моменти вигукувати «Боже мій!», — усе-таки допоміг йому зрозуміти та відчути особливий акцент нечуваного, фантастичного та безіменного, який для кожного тут, нагорі, здавався невід'ємною рисою таких стосунків. Звичайно, й тут жартували з відповідних приводів. Але, ще більше, ніж унизу, ця іронічна манера мала на собі відбиток певної поверховости, в ній чувся скрегіт зубів та задихання, ця манера була надто прозорою завісою для того, хто за нею ховався, чи, точніше, для горя, яке годі було приховати. Ганс Касторп згадував, як зблідло та вкрилося плямами обличчя Йоахима, коли брат уперше і востаннє дозволив собі, за звичаями рівнини, невинно пожартувати щодо Марусиної зовнішности. Він згадував і холодну блідість власного обличчя, коли він врятував пані Шоша від вечірнього сонця, що било їй в очі, згадував також про те, що й до, й після того випадку часто помічав таку блідість на обличчях інших пацієнтів: як правило, на двох одночасно, наприклад, на обличчях пані Саломон та молодого Ґензера в ті дні, коли між ними зав'язалися взаємини, так влучно схарактеризовані пані Штер. Тож він згадував про все це й розумів, що за даних обставин було б надто складно не «виказати» себе, але що й намагатися тут не варто. Одне слово, Ганс Касторп не мав жодного бажання стримувати та приховувати почуття й свій стан не лише внаслідок власного благородства та щирости, а через усю ту атмосферу, в якій він жив і яка чинила на нього свій вплив.