Промовляючи ці застереження, гуманіст наполегливо похитував головою. Потім замовк, потупив зір, насупив брови. Тут уже було неможливо відбутися жартівливою відповіддю, як то часом робив Ганс Касторп, хоча нараз йому здалося, що так можна вчинити й тепер. Але він стояв, потупившись. Нарешті здвигнув плечима й також напівпошепки промовив:
— Що я маю робити?
— Те, що я вам уже сказав.
— Тобто від'їхати?
Пан Сеттембріні мовчав.
— Ви хочете сказати, що я маю поїхати додому?
— Я вам це порадив ще першого вечора, інженере.
— Так, і тоді я міг поїхати, хоча вважав нерозумним зразу скласти зброю лише через те, що тутешнє повітря мені дещо не пасує. Відтоді ситуація таки змінилася. За цей час відбулось обстеження й надвірний радник Беренс відверто заявив, що їхати додому не має сенсу. Мені все одно дуже скоро довелось би повернутись, і якщо там, унизу, я й далі вів би той самий спосіб життя, то втратив би до біса одну легеню.
— Знаю, й тепер у кишені ви маєте посвідчення особи.
— Так, але ви говорите з такою іронією... звичайно, зі слушною іронією, зовсім не двозначною, а саме з тією, яка є чітким, класичним прийомом риторики. Ви бачите, я запам'ятовую ваші слова. Але хіба можете ви тепер, коли є цей знімок, відомі результати просвічування, а надвірний радник установив діагноз, хіба можете ви взяти на себе відповідальність і таки радити мені повернутися додому?
Пан Сеттембріні на мить завагавсь. Потім випростався, підвів голову, спрямував на Ганса Касторпа твердий погляд своїх чорних очей і відповів з рішучістю, не позбавленою певної театральности та бажання справити враження:
— Так, інженере. Я беру на себе цю відповідальність.
Але й Ганс Касторп випростався. Він зсунув підбори й також пильно поглянув на пана Сеттембріні. Це вже був двобій. Ганс Касторп давав відсіч. Уплив певної особи, що перебувала поблизу, робив його міцнішим. Тут був педагог, а там — вузькоока жінка. Він навіть не вибачився за свої слова, не додав, мовляв, не ображайтеся на мене, він відповів:
— Значить щодо себе ви обережніші, ніж стосовно інших людей! Адже не поїхали на конгрес в Барселону й не зігнорували поради лікарів! Ви злякалися смерти і залишилися тут.
Таким чином певною мірою поза Сеттембріні, безперечно, втратила свою переконливість. Італієць посміхнувся не без зусилля:
— Я вмію цінувати дотепну відповідь, проте ваша логіка досить близька до софістики. Мені гидко сперечатися, хоча тут це прийнято, чия хвороба тяжча. Я не можу брати участь у цьому огидному змаганні, інакше я міг би заперечити вам, що моя хвороба тяжча за вашу, на жаль, вона настільки серйозна, що я можу лише штучно за допомогою певного самообману підтримувати в собі надію колись таки повернутися на рівнину, у свій попередній світ. І в ту мить, коли з'ясується цілковита недоречність моїх сподівань, я попрощаюся з цим закладом і проведу решту життя в цій долині, просто винайнявши собі кімнату. Це буде досить печально, але сфера моєї роботи є найбільш вільною та інтелектуальною, тому таке життя не перешкодить мені служити до останнього подиху інтересам людства та боротися з духом хвороби. Я вже звертав вашу увагу на ту різницю, яка існує між нами. Інженере, ви не така людина, щоб саме тут виявити свою найкращу сутність, я зрозумів це з першої нашої зустрічі. Ви дорікаєте мені, що я не поїхав у Барселону. Я підкорився забороні, щоб не зруйнувати себе передчасно. Але пішов на це не без найрізкіших застережень, не без гордого та болючого протесту власного духу проти влади жалюгідного тіла. Не знаю, чи у вас також прокидається цей протест, коли ви підкоряєтесь вимогам тутешньої влади, чи, навпаки, саме тіло зі своєю схильністю до зла змушує вас смиренно йому підкоритися.
— А що ви маєте проти тіла? — перебив його Ганс Касторп і здивовано подивився на нього блакитними очима, білки яких були помережані червоними жилками. У нього аж голова пішла обертом від власного зухвальства, і це було помітно. «Про що це я говорю? — думав він. — Це ж просто жахливо! Та коли вже оголосив війну, то поки моїх сил, не залишу за ним останнього слова. Звичайно, зрештою, останнє слово буде таки за ним, але байдуже, я таки на цьому щось виграю. Я подражню його». І додав, пояснюючи свою позицію:
— Ви ж гуманіст. Як же ви можете ганьбити тіло?
Сеттембріні посміхнувся, цього разу невимушено й самовпевнено.
— Що ви маєте проти психоаналізу? — процитував він слова Ганса Касторпа, схиливши голову на плече. — Ви засуджуєте психоаналіз? Я завжди готовий перед вами на відповідь, інженере, — вів він далі, вклонившись, описавши рукою півколо біля своїх ніг, — особливо коли ваші заперечення дотепні. Ви досить елегантно відбиваєте удари. Чи я гуманіст? Ну, звісно. Й ви не зможете звинуватити мене у схильності до аскетизму. Так, я утверджую, шаную та люблю людське тіло, так само як утверджую, шаную й люблю форму, красу, свободу, радість і насолоду, як відстоюю «світ» та інтереси життя, а не сентиментальну втечу від цього світу, відстоюю класицизм на противагу романтиці. Гадаю, моя позиція цілком однозначна. Але існує одна сила, один принцип, який я особливо захищаю, якому віддаю свою найвищу шану та любов, і ця сила, цей принцип — дух. І хоча протиставлення тілу якогось сумнівного, оповитого місячним сяйвом прядива чи видива, яке називають «душею», викликає в мене велику відразу, проте в антитезі тіла і духа тіло виступає втіленням злого, диявольського начала, адже тіло — це природа, а природа, що протиставляється духові, розуму — повторюю — є злою, містичною й злою. «Ви ж гуманіст». Так, безперечно, адже я друг людини, як був ним Прометей, я прихильник людства та його шляхетности. Але ця шляхетність полягає в дусі, в розумі, і ви абсолютно схибите, якщо висунете проти мене закид у християнському обскурантизмі...
Ганс Касторп зробив заперечний жест.
— ... Висунувши цей закид, ви помилятиметесь хоча б через те, що гуманізм зі своєю шляхетною гордістю одного разу вже оголошував прив'язаність духу до тілесности, до природи — приниженням та ганьбою. Чи знаєте ви, що за переказами великий Плотін говорив, що йому соромно мати тіло? — запитав Сеттембріні, так наполегливо вимагаючи відповіді, що Ганс Касторп був змушений визнати, що чує це вперше.
— Так передає Порфирій. Абсурдний вислів, якщо хочете. Але абсурдне з погляду духа якраз і є найшляхетнішим, тому, власне, не може бути убогішого заперечення, аніж закид в абсурдності, там, де дух відстоює перед природою свою гідність і не бажає від неї відступитися... Ви чули про Ліссабонський землетрус?
— Ні... Хіба був землетрус? Я тут газети не читаю...
— Ви мене не зрозуміли. До речі, дуже шкода і досить показово для цього закладу, що ви живете тут і не вважаєте за необхідне читати газети. Але ви мене не зрозуміли, явище природи, про яке я говорю, відбулося приблизно сто п'ятдесят років тому...
— Осьо воно що! Постривайте — справді! Я читав, що тієї ночі Ґете, лежачи в своїй спальні у Ваймарі, сказав до свого слуги...
— Та я не про це... — перебив його Сеттембріні, заплющивши очі та з досадою помахав своєю маленькою, смаглявою рукою. — Ви плутаєте дві катастрофи й маєте на увазі Месинський землетрус. А я веду мову про землетрус, що стався в Ліссабоні 1755 року.
— Перепрошую.
— Так ось, Вольтер тоді обурювався.
— Тобто, як це — обурювався?
— Так, він протестував. Не хотів визнавати брутальний фатум та факт і не хотів їм підкорятися. Він протестував од імени духу та розуму проти такого обурливого розгулу природи, в жертву якому було принесено три чверті квітучого міста й тисячі людських життів... Ви здивовані? Ви посміхаєтеся? Можете дивуватись, а щодо посмішки, то я візьму на себе сміливість вам її заборонити! Позиція Вольтера свідчить про те, що він був нащадком древніх галлів, які стріляли в небо зі своїх луків... Бачите, інженере, ось вам і ворожість духу до природи, горда недовіра до неї, шляхетна наполегливість при відстоюванні свого права на критику як самої природи, так і її злої сили, що суперечить розумові. Адже вона є силою, а визнати цю силу й, зауважте, внутрішньо змиритися з нею є ознакою рабства. Ось вам і та гуманність, яка зовсім не входить у протиріччя з самою собою й аж ніяк не повертається до християнського святенництва, коли бачить у тілесності злий і ворожий принцип. Суперечність, яку ви тут бачите, є того самого рівня, як і моє ставлення до психоаналізу. «Що ви маєте проти психоаналізу?» Нічого... якщо він служить справі просвіти, звільнення та поступу. Й повністю його заперечую, якщо в ньому відчувається огидний подих могили. Так само й з тілом. Його треба шанувати й захищати, коли йдеться про емансипацію та красу, про свободу почуттів, про щастя й насолоду. Та його слід зневажати, коли воно виступає началом затвердіння та закостенілости, протистоїть рухові до світла, стає втіленням хвороби та смерти, оскільки його специфічним принципом є принцип збочености, принцип розпаду, розпусти та ганьби...