Ось чим займалася патологія, наука про хвороби, яка особливо переймалася хворобливістю тіла, підкреслювала тілесність, а отже й чуттєвість, тож хвороба уявлялася Гансові Касторпу особливою розбещеною формою життя. А саме життя? Чи є воно? Може, воно також тільки інфекційне захворювання матерії? Можливо, й те, що ми називаємо первинним народженням матері, було також лише неправомірним розростанням нематеріального, викликаним якимось подразненням? Саме в цьому слід було шукати перший крок до зла, до чуттєвости та до смерти, саме тоді, коли внаслідок лоскоту невідомої інфільтрації вперше відбулось ущільнення духовного, його патологічне розростання, яке, будучи напівнасолодою, напівсамозахистом, стало найпершою сходинкою, що вела до речовини, а це було переходом від нематеріального до матеріального. Саме це й було гріхопадінням. Друге первинне зачаття — народження органічного з неорганічного було лише ще одним порочним зростанням тілесности до свідомости, так само, як хвороба організму є лише хмільним наростанням та непристойним підкреслюванням тілесности; ще одним небезпечним кроком на цьому хисткому шляху духу, що втратив свою гідність, було життя, тепловий рефлекс сорому розбудженої чуттєвости матерії, яка з насолодою реагувала на збудник...
Книжки горою лежали на столику біля лампи, одна — біля шезлонга, на балконній рогожці, а та, яку Ганс Касторп вивчав останньою, була в нього на животі, давила та дуже заважала дихати, проте кора головного мозку не віддавала відповідним м'язам наказу її забрати. Він дочитав сторінку до кінця, його підборіддя вперлося в груди, повіки над простодушними блакитними очима опустилися. Він побачив перед собою образ життя у вигляді жінки, її квітучу поставу, втілену в плоті красу. Жінка відвела руки від потилиці й простягла їх уперед, причому з внутрішнього боку, під ніжною шкірою ліктевого згину проглядали судини, дві голубуваті гілки вен — ці руки були несказанно привабливими. Вона нахилилася, нахилилась до нього, він відчув її органічний аромат, чув гострі удари її серця. Якась гаряча ніжність оповила його шию, і, чманіючи від насолоди та жаху, Ганс Касторп поклав свої руки їй на плечі, туди, де зерниста шкіра, що обтягує м'язи, була такою блаженно свіжою, та відчув на своїх устах вологе всмоктування її поцілунку.
Танок смерти
Невдовзі після Різдва помер юнкер... Але спершу минуло Різдво, два святкові дні, а якщо додати Свят-вечір, то три; Ганс Касторп чекав їх з деяким острахом та сумнівом, потерпаючи про те, як вони будуть тут відзначатися, та виявилося, то були звичайнісінькі дні з ранком, полуднем та вечором, часом наставала негода (трохи підтануло), ці дні, так само, як і інші, почалися й закінчились; лише зовні були трохи прикрашеними та виділеними, певний час вони займали думки й серця людей та, залишивши після себе трохи відмінний від буднів слід вражень, відійшли спершу в недавнє, а згодом і в далеке минуле...
На свята до надвірного радника приїхав син і поселивсь у батька в боковому флігелі; то був гарний, молодий хлопець на ім'я Кнут, але в нього надто вже круто випиналась потилиця. Присутність молодого Беренса витала в повітрі: дами нараз стали смішливішими, чепурнішими та дратівливішими, а в їхніх розмовах увесь час ішлося про зустрічі з Кнутом то в саду, то в лісі, то в курзалі. Зрештою, до самого Кнута приїхали гості: в долині з'явилась група його університетських товаришів, шестеро чи семеро студентів, які оселились у містечку, але столувалися в надвірного радника. Вони разом з Кнутом блукали гуртом околицями. Ганс Касторп уникав їх, ухилявся разом з Йоахимом від зустрічі з ними, не маючи жодного бажання знайомитися. Він належав до тутешніх, тих, що тут, нагорі, й цілий світ одділяв його від тих хлопців, що співали, лазили горами та розмахували палицями, він не хтів їх ні знати, ні бачити. Окрім того, більшість із них, здається, була з північної Німеччини, серед них могли виявитись і земляки, а Ганс Касторп відчував сильний острах перед своїми земляками, він часто уявляв собі можливу ситуацію, коли в «Берґгофі» раптом з'являться які-небудь гамбуржці, адже це місто, за словами надвірного радника, постійно постачає санаторій значним контингентом хворих. Можливо, серед тяжкохворих та «морібундусів», які не з'являлися на люди, і був хто з Гамбурга. Та зі своєї кімнати виходив лише один комерсант із запалими щоками, який кілька тижнів сидів за столом пані Ілтіс, казали, що він з Куксгафена. Ганс Касторп радів, коли дивився на нього, радів, по-перше, тому, що тут так важко зав'язати знайомство з людьми, що сидять за іншими столами, а по-друге, що його рідний край такий великий і такий різноманітний. Та гамбуржець був настільки до всього байдужим, що Ганс Касторп перестав боятися можливости появи тут, нагорі, його земляків.
Отже, наближався Свят-вечір, щойно стояв на порозі, а наступного дня вже настав... Правда, був час, коли до нього ще лишалося шість тижнів, і Ганс Касторп дивувався, що люди вже розмовляють про Різдво: адже ще стільки часу, коли порахувати, то як первинно запланований термін його перебування тут та ще три тижні, які він провів у ліжку. Тоді то було багато часу, особливо, перша половина, принаймні, так здавалося Гансові Касторпу потому, а кількісно такий самий термін тепер значив дуже мало, майже нічого: пацієнти в їдальні мали рацію, ставлячись до такого терміну досить зневажливо. Шість тижнів — то навіть менше, ніж днів в одному тижні: та що то важило навіть проти іншого: що таке тиждень? Такий собі короткий колообіг від понеділка до неділі, а потім знову, починаючи з понеділка? Досить було лише безперервно задаватися питанням стосовно меншої часової одиниці, щоб усвідомити, настільки мізерний результат дає сума цих одиниць, просте додавання, дія якого ще й спричинювала дуже сильне скорочення, стискання, нищення. Що таке один день, якщо рахувати від того моменту, коли сідаєш за обідній стіл, до повторення цієї миті через двадцять чотири години? Ніщо, хоча то були двадцять чотири години. А чого варта одна година, проведена, наприклад, за процедурою лежання, на прогулянці чи за столуванням — адже на цьому можливості провести цю годину вичерпувалися? Знову ж таки, дрібниця. Та про суму доданків, кожен з яких ніщо, навряд чи можна вести серйозну мову. Питання стає ще складнішим, коли опуститися до найменших одиниць: кожна з шістдесяти секунд помножених на сім, що проминали, коли тримаєш у роті термометр, щоб продовжити криву своєї температури, була, навпаки, живучою та вагомою; ці хвилини розширювалися до маленької вічности, утворювали надзвичайно міцні пласти серед великого часу, що прошмигав, як тінь...
Свято навряд чи могло завадити перебігові життя берґгофських мешканців. Уже за кілька днів побіля правої вужчої стіни їдальні, поряд з «поганим» російським столом, було встановлено пишну ялину, її дух, що часом пробивався крізь аромати розкішних страв, сягав до пацієнтів, які сиділи за сімома столами, і тоді в очах декого з'являлася якась задума. Під час вечері 24 грудня ялинка пишалася, строкато прикрашена «дощиком», скляними кульками, золоченими шишками, маленькими яблуками, що висіли в сіточках, та великою кількістю цукерок, а різноколірні воскові свічки горіли під час вечері та після неї. Ходили чутки, нібито в кімнатах тяжкохворих також горять ялиночки, в кожного своя. Останніми днями поштою надійшло безліч посилок. Йоахим Цімсен та Ганс Касторп також одержали посилки зі своєї далекої, рівнинної батьківщини — любовно запаковані подарунки, які вони розглядали в своїх кімнатах: старанно дібраний одяг, краватки, вишукані вироби зі шкіри та нікелю, багато різдвяного печива, горіхи, яблука та марципани; брати трохи розгублено роздивлялися ці запаси, запитуючи себе, коли ж вони все це з'їдять. Ганс Касторп знав, що його посилку збирала Шаллайн, а подарунки купила лише після того, як діловито обговорила цю справу з дядьками. До подарунків було докладено лист від Джеймса Тінаппеля, на цупкому папері для приватного листування, але надрукованого на машинці. Дядько, від імени консула та себе особисто слав йому щирі вітання зі святом та побажання якнайшвидшого одужання, причому з чисто практичних причин — щоб не писати ще раз у зв'язку із завершенням року, — заодно привітав його з наступаючим новим, зрештою, так само вчинив і Ганс Касторп, який свій різдвяний лист послав разом зі звітом про стан власного здоров'я ще тоді, коли мав лежати в ліжку.