Ялинка в їдальні ряхтіла свічками, потріскувала, пахла й підтримувала в думках та серцях присутніх усвідомлення врочистости моменту. Всі були святково вбрані, чоловіки — у вихідних костюмах, жінки вдягли коштовні прикраси, які, можливо, вибирав для них люблячий чоловік там, у рівнинних краях. Клавдія Шоша також поміняла звичний для цих місць вовняний светр на вечірню сукню, яка була трохи своєрідною, з національними елементами: світла, з вишиттям і під пояс, ця сукня нагадувала російський чи то балканський народний одяг та, скорше, це був болгарський стиль, сукня була в золотих блискітках, широкі складки надавали фігурі пані Шоша якоїсь незвично м'якої повноти, сукня дивовижно пасувала до її «татарської фізіономії», як висловлювався Сеттембріні, а особливо до очей, які він називав «вогниками степового вовка». За «хорошим» російським столом було особливо весело: там першим бухнуло відкорковане шампанське, та потім його пили майже за всіма столами. За столом братів шампанське замовила двоюрідна бабуся для своєї внучки та для Марусі, але пригощала ним і всіх інших. Меню було особливо вишуканим, на завершення подали сирне печиво та цукерки, а потім ще каву з лікерами, час від часу займалася ялинова гілка, її кидалися гасити, й зчинялася криклива, надмірна паніка.
Сеттембріні, вдягнений як завжди, під кінець святкової вечері підсів ненадовго зі своєю незмінною зубочисткою до столу братів, подражнив пані Штер, потім завів розмову про сина столяра та равина людства, чий день народження приписують сьогоднішньому дню. Проте чи жив він насправді — невідомо. Але саме тоді народилася й почала свою безперервну, переможну ходу, яка триває й по цей день, ідея вартости окремої душі та ідея рівности — одне слово, саме тоді народилась індивідуалістична демократія. За це Сеттембріні й спорожнив келих, який йому підсунули. Пані Штер його манера висловлюватися про такі речі здалася «двозначною та безсердечною». Вона підвелась, не зважаючи на протести, оскільки ж усі й так переходили до салонів, то сусіди за її прикладом також підвелися.
Цього вечора спілкування в товаристві набуло певної значущости та пожвавлення завдяки врученню подарунків надвірному радникові, який зайшов на півгодини з Кнутом та Мілендонк. Церемонія відбувалася в салоні з розважальними оптичними приладами. Окремий подарунок росіян виявився чимось срібним — великий таріль з вигравіюваною посередині монограмою Беренса — річ, явна непотрібність якої зразу впадала в око. На шезлонзі, що був даром решти пацієнтів, принаймні, можна було лежати, хоча на ньому ще не було ані ковдри, ані подушки, а лише натягнуте полотно. Все-таки в шезлонга було пересувне узголів'я, і Беренс, щоб подивитися, настільки він зручний, тут-таки розлігся на ньому, затиснувши під пахвою непотрібний таріль, заплющив очі та взявся хропіти як тартак, оголосивши, що він — Фафнір, який охороняє скарб. Усі були в захопленні. Дуже сміялася з цієї вистави й пані Шоша, причому її очі ще більше звузились, а рот ледь розтулився, точнісінько — принаймні, так здавалося Гансові Касторпу — як у Пшибислава Гіппе, коли той сміявся.
Зразу, як шеф пішов, усі сіли за карти. Російське товариство, за звичаєм, зайняло малий салон. Кілька людей оточили ялинку в їдальні, вони дивилися, як згасають, догоряючи, свічки в металевих гільзах підсвічників, та ласували солодощами, що висіли на гілках. За столами, що вже були накриті для першого сніданку, сиділи, підперши руками голову, деякі хворі, далеко один від одного, в різних позах, сиділи мовчки, задумавшись.
Перший день Різдва був мрячливим та туманним. Беренс оголосив: ми сидимо в хмарах, туманів тут не буває. Та хмари чи туман, а вологість проймала. Сніг на землі став танути, зробився пористим та липким. Обличчя та руки на відкритому повітрі мерзли дужче, ніж за сонячної морозяної погоди.
Святковий день вирізнявся тим, що ввечері була музика, справжній концерт з рядами стільців та друкованими програмками — його влаштувала фірма «Берґгоф» для тих, хто жив тут, нагорі. То був пісенний вечір, який дала професійна співачка з двома медалями, що жила тут постійно і заробляла уроками, медалі висіли в неї збоку під декольте бальної сукні; але руки, худі як цурпалки, та голос, типовий глухий голос, надто очевидно свідчили про печальні причини її постійного перебування тут, нагорі. Вона співала:
Піаніст, що їй акомпанував, також був з тутешніх... Пані Шоша сиділа в першому ряді, та, скориставшись антрактом, пішла, й з того моменту Ганс Касторп міг зі спокійною душею слухати музику (не зважаючи ні на що, то була таки справжня музика) та під час виконання стежити за текстом пісень, надрукованим у програмці. Певний час разом з ним сидів Сеттембріні, та незабаром також зник, зробивши декілька в'їдливих, пластичних зауважень з приводу глухого бельканто тутешньої співачки й іронічно висловивши своє задоволення від того, що тут сьогодні ввечері панує така довірлива та затишна атмосфера. Щиро кажучи, Ганс Касторп відчував полегшення, коли пішли обоє — і вузькоока пані, й педагог: тепер він міг безперешкодно присвятити всю свою увагу пісням. «Як чудово, — подумав він, — що в усьому світі, навіть за виняткових обставин, можливо, навіть під час полярних експедицій, люди займаються музикою».
Другий день Різдва відрізнявся від звичайної неділі та буднів лише одним: десь у свідомості жевріла думка, що ось сьогодні другий день свята; а коли й він проминув, — Різдво відійшло в минуле, чи, точніше, знову стало віддаленим майбутнім — цілий рік відділяв од нього мешканців «Берґгофа»; до того, як воно повернеться, знову йдучи за коловоротом часу, знову лишалося дванадцять місяців, зрештою, на яких сім місяців більше, ніж той термін, який уже тут перебув Ганс Касторп.
Та зразу по Різдві, ще до Нового року помер юнкер. Брати дізналися про його смерть від Альфреди Шільдкнехт, так званої сестри Берти, що доглядала за бідолашним Фріцом Ротбайном; вона проходом та по секрету повідомила їм про це. Ганс Касторп дуже засмутився, з одного боку, через те, що кашель юнкера був для нього одним з перших вражень тут, нагорі, й який, він гадав, уперше викликав у нього тепловий рефлекс на обличчі, що так його й не залишив, а з іншого боку — з причин моральних, ми б навіть сказали, духовних. Він надовго затримав Йоахима в коридорі, бесідуючи з дияконисою, яка вдячно вчепилась у цю можливість поговорити. То просто диво, що юнкер дотяг аж до свята. Він давно зарекомендував себе витривалою людиною, та чим він дихав під кінець — ніхто не знає. Правда, вже багато днів він перебував на самому кисні: за один учорашній день одержав сорок балонів по шість франків кожен. То обійшлося в добрі гроші, панове самі розуміють, до того ж не треба забувати, що його дружина, на руках якої він потім і помер, залишилася без жодних засобів до існування. Йоахим не схвалював такі затрати. Для чого мордувати людину, витрачати такі кошти на штучне підтримування життя, якщо справа все одно безнадійна! Звичайно, не можна небіжчикові дорікати, що він намарно спожив стільки дорогого газу, який підтримує життя, адже його змушували ним дихати. А ось ті, хто за ним доглядав, мали би бути розсудливішими і дати йому з Божою поміччю йти своїм неминучим шляхом, не зважаючи на матеріальне становище, і тим більше, коли воно погане. Живі також мають свої права й таке інше. Та Ганс Касторп рішуче заперечив: Йоахим розмірковує прямо як Сеттембріні, без жодної поваги та шанобливости до страждання. Адже врешті юнкер помер, і тут уже не до розмірковувань, нічим тепер не висловиш йому своєї уваги, а помираючий заслуговує на шану, й будь-які затрати є лише знаком поваги, на цьому він, Ганс Касторп, наполягає. Принаймні, треба сподіватися, що Беренс в останню хвилину не накричав на нього та не висварив без жодного пієтету! Не було приводу, пояснила Шільдкнехт. Щоправда, під кінець юнкер все-таки зробив недолугу спробу вислизнути, хотів скочити з ліжка, та досить було одного натяку на те, що така спроба позбавлена жодного сенсу, й він раз і назавжди від неї відмовився.