Кароліна Штер була нестерпна. І якщо Гансові Касторпу щось і заважало в його щирих духовних пориваннях, то саме ця жінка, її присутність і поведінка. Досить було лише її постійних обмовок, спричинених невіглаством! Вона казала «агонья» замість передсмертна боротьба; «інкримінальний», коли хотіла дорікнути комусь у нахабстві, а стосовно астрономічних явищ, що спричиняли затемнення сонця, молола просто суцільні нісенітниці. Про снігові маси, які вкривали гори, говорила, нібито вони мають «справжню потенцію», а якось вона надовго ввела пана Сеттембріні в стан глибокого подивування, заявивши йому, що вона читає взяту з бібліотеки книжку, яка має до нього відношення, а саме «Бенедетто Ченеллі в перекладі Шіллера». Вона любила сталі вирази та звороти мови, які своїм несмаком та заяложеністю діяли Гансові Касторпу на нерви, скажімо: «це вже вершина!» або «просто неймовірно!» А оскільки слово «сліпуче» замість «блискуче» або «чудово», яке довгий час було модним серед публіки, нарешті, втратило свою силу, спроституювалось і застаріло, вона вчепилася за нове, а саме за слово «карколомно», і з будь-якого приводу, всерйоз чи жартома казала «карколомно», чи то йшлося про санну дорогу, про пиріг чи її власну температуру, що викликало постійну відразу. Окрім того, в неї була нестримна манія на пліткарство. Так, вона із задоволенням розповідала про те, що пані Саломон одягнула сьогодні найдорожчу мереживну білизну, адже йде на обстеження до лікарів і кокетує перед ними вишуканим спіднім, — що могло бути й правдою, Гансові Касторпу й самому здавалося, що процедура обстеження, незалежно від результатів, приносить дамам задоволення, і заради неї вони кокетливо вдягаються. Та коли пані Штер запевняла, що пані Редіш із Познані, в якої припускали туберкульоз спинного мозку, раз на тиждень протягом цілих десяти хвилин має абсолютно голою марширувати туди й сюди перед надвірним радником Беренсом, малоймовірність такого твердження можна було лише порівняти з його непристойністю; та пані Штер клялася й наполягала на своєму, хоча важко було зрозуміти, звідки в бідної жінки такий запал, така енергія та упертість, адже власне здоров'я завдавало їй чимало мороки. Проте часом її охоплювала боязка та плаксива тривога, спричинена так званою млявістю, що все більше наростала, або ж температурною кривою, яка йшла вгору. Тоді вона з'являлася в їдальні схлипуючи, жорсткі розчервонілі щоки були в сльозах, затуливши обличчя хустинкою, вона ридма повідомляла, що Беренс збирається перевести її на постільний режим, і вона хотіла б знати, що він сказав поза очі про її здоров'я та в якому воно стані — вона хоче дивитися правді у вічі! Одного разу пані Штер із жахом помітила, що її ліжко стоїть до дверей не узголів'ям, а узніжжям, і внаслідок цього відкриття ледь не дійшла до істеричних судом. Її лють та жах важко було зразу зрозуміти, в цьому, зокрема, не міг розібратися й Ганс Касторп. То й що? Що з того? Чому ліжко не може стояти так, як стоїть зараз? Та, Боже мій, хіба він не розуміє?.. Вона ж лежить у ліжку ногами вперед!.. І пані Штер у відчаї здійняла такий галас, що довелося негайно переставити ліжко, хоча тепер світло било їй в очі, й вона стала гірше спати.
Усе це було несерйозно й дуже мало відповідало духовним запитам Ганса Касторпа. Жахлива сцена, що розігралася цими днями за столом, справила на нього особливо тяжке враження. Недавно прибулий пацієнт, учитель Попов, худа, тиха людина, — вчителя посадили за «хороший» російський стіл разом з його нареченою, також тихою та худою, — виявився епілептиком, і посеред обіду з ним стався страшенний напад: з нелюдським, демонічним криком, який не раз описувався в літературі, вчитель повалився на підлогу поряд зі своїм стільцем і став судомитися, бити навколо себе руками й ногами. Справа ускладнювалася ще й тим, що саме подавали рибу, і Попов у такому стані міг удавитися риб'ячою кісткою. Паніку важко було описати. Дами, а особливо пані Штер, та й пані Саломон, Редіш, Гессенфельд, Маґнус, Ільтіс, Леві, всіх і не назвеш, кожна по-своєму, були охоплені таким хвилюванням, що деякі ошаліли не менше за самого Попова. Звідусіль долинали пронизливі крики, скрізь було видно судомно заплющені очі, розтулені роти, неприродно вигнуті тіла. Лише одна пані надала перевагу тихому зомлінню. Оскільки жахливий випадок застав деяких зненацька під час жування та ковтання, дехто став давитися їжею. Частина пацієнтів кинулася втікати, метнувшись до найближчих виходів, а також до дверей на веранду, хоча там було мокро й холодно. Та в цьому інциденті, окрім жаху, відчувався наліт якоїсь непристойности, й усі мимовільно пригадали деякі твердження доктора Кроковскі з останньої лекції. Цей психоаналітик минулого понеділка, розмірковуючи про любов, як хвороботворну силу, згадав про падучу — недугу, яку в доаналітичні часи людство сприймало як священний чи навіть пророчий дар або ж диявольську одержимість. Користуючись то поетичними образами, то невблаганними науковими термінами, доктор узявся доводити, що ця хвороба є мовби еквівалентом кохання, оргазмом мозку, одне слово, зобразив її в такому підозрілому світлі, що ті, хто його слухав, побачили в нападі Попова ніби як наочну ілюстрацію до лекції доктора Кроковскі, як несподіване відкриття, загадковий скандал, тому в утечі дам проявилася певна соромливість. У їдальні був сам надвірний радник, і він, за допомогою Мілендонк та кількох молодих пацієнтів, що не розгубились, витяг Попова у вестибюль, тоді як той перебував у екстатичному стані: його тіло скрутили корчі, чоло посиніло, а на губах виступила піна. Лікарі, старша сестра та решта персоналу ще довго вовтузилися з учителем, який лежав непритомний, і, нарешті, винесли його ношами. Та невдовзі Попов спокійно собі сидів поруч зі своєю нареченою за «хорошим» російським столом, доїдав свій обід і весело перемовлявся з сусідами, мов нічого й не було!
Ганс Касторп спостерігав за цією пригодою з шанобливим острахом, але й вона серйозно його не заторкнула, дай йому Боже. Звичайно, Попов міг удавитися рибою, але ж насправді не вдавився, й, не зважаючи на свій стан безсвідомої несамовитости, все-таки потай проявив певну обережність. А тепер ось сидів і доїдав обід, ніби це не він щойно буянив, як навіжений чи п'яний у лихоманці, напевне, сам нічого з того й не пам'ятав. Та й уся його постава була такою, що не викликала в Ганса Касторпа поваги до страждання. Наречена лише посилювала враження про панівні тут, нагорі, легковажність і розбещеність, з якими Ганс Касторп не раз стикався; тож він хотів з ними боротися, більше займаючись тяжкохворими та «морібундусами», хоча це і суперечило тутешнім звичаям.
На тому самому поверсі, де мешкали брати, лежала тяжкохвора, ще зовсім юна дівчина, Лайла Ґернґрос, яка, за словами сестри Альфреди, мала незабаром померти. За десять днів у неї було чотири дуже сильні горлові кровотечі, й сюди, нагору, приїхали батьки, сподіваючись забрати її живою. Та це, очевидно, було неможливо: надвірний радник заявив, що бідолашну малу Ґернґрос нікуди не можна везти. Їй було років шістнадцять-сімнадцять. Гансові Касторпу це видалося слушною нагодою для здійснення свого плану з горщиком квітів та побажаннями скорого одужання. Правда, до дня народження Лайли було ще далеко, та вона, якщо вірити людським передбаченням, до нього й не доживе; Ганс Касторп довідався, що день народження буде лише навесні, та вирішив, що це не може стати перешкодою для задуманого ним вияву пошани й милосердя. Під час однієї з передобідніх прогулянок у напрямку до курзали, він разом з братом зайшов до квіткової крамниці, і, вдихаючи на всі груди сильний запах вологої землі та квітів, вибрав гарний кущ гортензій, який послав помираючій дівчині, не вказуючи від кого, а лише доклавши картку з написом «Від двох колег по санаторію з сердечними побажаннями скорого одужання». Все це він робив радісно, приємно схвильований ароматом квітів та вологого тепла, від якого, після вуличного холоду, сльозились очі; а серце його калатало від думки про незвичність, сміливість та значущість цього людяного вчинку, якому він потай надавав символічного значення.
Лайла Ґернґрос не мала окремої сестри-жалібниці, а перебувала під безпосереднім наглядом панни фон Мілендонк та лікарів, але Альфреда часто заходила у вестибюль, тож вона й повідомила хлопцям про враження, яке справила на дівчину їхня увага. Лайла, безнадійно відрізана від світу своєю хворобою, зраділа привітові чужих людей як дитя. Гортензія стояла біля її ліжка, дівчина пестила її поглядом і руками, дбала про те, щоб квітку поливали, й навіть під час жорстоких нападів кашлю не відривала від неї свого змученого погляду. Батьки, майор у відставці Ґернґрос та його дружина, також були розчулені й утішені, оскільки в санаторії вони нікого не знали й навіть не могли робити жодних припущень про те, хто ж таки прислав квіти; диякониса Шільдкнехт, як сама потім прохопилась, не могла втриматися, щоб не розкрити таємницю анонімности й назвала братів. Вона ж таки передала прохання від усієї родини Ґернґросів зайти, щоб познайомитися з панами та висловити подяку; тож за день обидва брати, прямуючи за дияконисою, ввійшли навшпиньки в кімнату хворої.