Помираюча виявилась чарівною білявкою з блакитними, як незабудки, очима; незважаючи на велику втрату крови та на те, що вона ледве дихала рештками легень, Лейла виглядала крихкою, але не жалісною. Вона подякувала і завела бесіду з хлопцями глухуватим, але приємним голосом. На її щоках з'явився рум'янець і вже з них не сходив. Ганс Касторп пояснив свій учинок так, як то було слід зробити при батьках, і трохи вибачився; він говорив тихо й схвильовано з лагідною шанобливістю. Ще трохи — принаймні, таке бажання в нього виникало — й він би став перед ліжком дівчини на коліно; у всякому разі, він довго стискав у своїй руці руку Лайли, хоча ця гаряча ручка була не просто вологою, а мокрою, оскільки дівча просто обливалося потом; з її тіла виділялося стільки води, що воно б давно зморщилось і висохло, якби ці втрати не компенсувалися пожадливим поглинанням лимонаду, повна карафка якого стояла на її нічному столику. Батьки, хоч і були дуже засмучені, проте люб'язно підтримували бесіду, розпитуючи про особисті обставини обох братів та заторкуючи інші теми, як то водиться в культурному товаристві. Майор був кремезним чолов'ягою з низьким лобом та щетинистими вусами — справжній богатир, який явно був органічно невинним у схильності донечки до хвороби. Винною в цьому була, очевидно, його жінка — кощавенька особа з очевидною схильністю до сухот, яка до того ж була досить пригніченою через те, що донька успадкувала її слабке здоров'я. Коли в Лайли хвилин за десять з'явились ознаки втоми чи, точніше, надмірного збудження (рожеві щоки її запалали, а незабудкові очі почали неспокійно блищати), брати, яким сестра Альфреда кинула багатозначний погляд, поквапно попрощалися. Пані Ґернґрос провела їх до дверей, висловлюючи самій собі гіркі докори, що глибоко схвилювало Ганса Касторпа. Від неї, від неї вся ця халепа, побивалася вона; лише від неї могла успадкувати хворобу бідна дівчинка, чоловік тут зовсім ні до чого. Але й вона сама, багато хто може це підтвердити, слабувала на легені лише в легкій формі та недовго, ще дівчиною. Потім подолала хворобу, подолала остаточно, як її запевняли, і хотіла вийти заміж, дуже хотіла, так хотіла вийти заміж і жити, й їй пощастило; вона одружилася цілковито здоровою зі своїм дорогим чоловіком, а він, міцний як дуб, ніколи навіть уявити собі не міг, що їхню дитину спіткає така хвороба. Та хоч яким міцним та дужим був батько, вплив його спадковости не зміг перешкодити біді. Й ось у дитини пробилося те страшне, давно поховане й забуте, й дівчинка не може цього подолати, загине, а вона, мати, здолала хворобу й тепер перебуває в більш безпечному віці; та її бідолашна, люба дитина має померти, лікарі вже не дають жодної надії, й в усьому винна вона і її минуле.
Хлопці намагалися її втішити і говорили про те, що все ще може обернутися на краще. Та пані майорова лише схлипувала й ще раз узялася дякувати їм за все, за все, за гортензії та за те, що своїми відвідинами вони хоч трохи розвіяли та порадували її дитину. Адже бідолашка лежить зовсім сама й катується, інші ж її однолітки веселяться та радіють життю, танцюють з красивими хлопцями, адже хвороба цього бажання відбити ніяк не може. Вони принесли з собою хоч трохи сонця, Боже мій, напевне востаннє. Ці гортензії для неї наче успіх на балу, а бесіда з такими двома славними кавалерами, ніби невинний, маленький флірт, вона, мати, зразу це помітила.
Ця заувага трохи покоробила Ганса Касторпа, тим більше, що пані майорова вимовила «флірт» неправильно, тобто не на англійський манер, а на німецький, що його надто подратувало. Крім того, він ніякий не «славний кавалер», а відвідав маленьку Лайлу, протестуючи в такий спосіб проти панівного тут егоїзму та з причин медико-духовного характеру. Одне слово, в нього дещо підупав настрій від того, як повернулася справа, оскільки пані майорова підійшла до цього не так, як слід, і все-таки він був збуджений і задоволений з того, що довів свій задум до кінця. В душі та в пам'яті закарбувалися два враження: аромат землі в квітковій крамниці й доторк вологої ручки Лайли. Й оскільки почин вони вже зробили, то Ганс Касторп тут-таки домовився з сестрою Альфредою того ж таки дня відвідати її хворого, Фріца Ротбайна, який дуже нудьгував у товаристві сестри-жалібниці, що його доглядала, хоча, якщо вірити всім ознакам, жити йому залишалося зовсім трохи.
Хоч як добрий Йоахим відмовлявся, йому також довелось іти. Енергія та каритативна підприємливість Ганса Касторпа переважали братову неохоту, яка виявлялася лише в мовчанні та опусканні очей, адже на звинувачення в браку християнських почуттів він не знав би що відповісти. Ганс Касторп добре це бачив і вміло використовував. Він також розумів, у чому полягає це небажання з військового погляду. Та й що з того, головне, що такі заходи бадьорили його, ощасливлювали та, здавалося, йшли на користь. Тож на німий спротив Йоахима Ганс Касторп не мусив зважати. Він обговорив з ним, чи можна послати молодому Фріцу Ротбайну квіти, адже хворий був чоловічої статі. Та Гансові Касторпу надто хотілося це зробити, адже на такий випадок квіти дуже пасують; ідея з елегантною фіолетовою гортензією йому надзвичайно сподобалась, тому він вирішив, що стать пацієнта не грає ролі, оскільки хворий перебуває при смерті, й для дарування квітів тут також не потрібно жодної святкової нагоди, оскільки з помираючими треба завжди поводитися так, ніби день народження в них щодня. З такими думками він з братом знову завітав до квіткової крамниці, занурившись в атмосферу запахів теплої землі та квітів, і з'явився перед паном Ротбайном з букетом, що складався із щойно збризнутих водою троянд, гвоздик та левкоїв, ідучи слідом за Альфредою, яка оголосила про прихід відвідувачів.
Тяжкохворий не мав і двадцяти років, проте вже починав лисіти та сивіти, він сидів з восковим, змученим обличчям, з великими руками, великим носом та вухами й ледь не до сліз гаряче дякував за співчуття та розвагу, — він справді трохи заплакав від кволости, коли вітався з хлопцями й побачив букет, але тут-таки заговорив, щоправда майже пошепки, про європейську квіткову торгівлю та її постійно зростаючий розмах, про велетенський об'єм експорту садівництва в Ніцці та Каннах, про вагони, завантажені квітами, та про поштові посилки, які щоденно розходяться в усіх можливих напрямах, про гуртові ринки в Парижі та Берліні та про постачання в Росію. Адже він був комерсант, і поки жив, його інтереси спрямовувалися саме на цю сферу. Батько, що мав у Кобурзі лялькову фабрику, послав сина на навчання до Англії, пошепки розповідав хворий, саме там він і занедужав. Правда, спочатку гадали, що його лихоманка має тифозне підґрунтя, й стали відповідним чином лікувати, тобто посадили на сувору дієту з ріденькими юшками, саме тому він так охляв. Тут, нагорі, йому дозволили їсти, і він взявся їсти: в поті чола намагався він, сидячи в ліжку, харчуватись якомога краще. Та виявилося, запізно, і його шлунок також був уражений хворобою, тож даремно йому з дому посилають копчені язики та вугрів, його організм уже нічого не сприймає. А тепер Беренс телеграмою викликав з Кобурґа батька, й той їде сюди. Адже лікарі вирішили вдатися до крайніх заходів і зробити резекцію ребер, хоча день у день хлопець слабшав, і шанси на успіх були мізерні. Ротбайн розповів про все пошепки, але досить детально, а до операції він підходив суто з комерційної точки зору — бо, як уже згадувалось, поки живе, він усе розглядатиме саме в цьому ракурсі. Найдорожче при цій операції — анестезія спинного мозку, — обійдеться в тисячу франків, адже тут ідеться про всю грудну клітку — шість-вісім ребер, тож постає питання, чи буде вигідною така інвестиція. Беренс умовляє, й тут його інтерес зрозумілий, але чи вигідно це самому Ротбайну, може, розумніше спокійненько собі померти з усіма цілими ребрами.