Часто і щоразу бліднучи від жаху, згадував Антон Павлович Ферге цю «огидну» історію й дуже потерпав від думки, що таке може повторитися. До речі, з самого початку він заявив, що людина він проста, будь-які «високі» почуття йому цілком чужі, тож не варто ставити перед ним особливих духовних та моральних вимог, адже він сам ні перед ким таких вимог не ставить. З'ясувавши цю обставину, він заходився досить цікаво оповідати про своє минуле життя, з якого його вирвала хвороба, життя страхового агента, що, живучи в Петербурзі, об'їздив уздовж і впоперек усю Росію, оглядав застраховані фабрики та збирав відомості про клієнтів, чиє економічне становище було ненадійним; оскільки, судячи за статистикою, пожежі найчастіше ставалися саме на тих промислових підприємствах, справи яких ішли кепсько. Саме тому його й посилали, щоб під тим чи тим приводом прозондувати певне підприємство й повідомити банк свого товариства про реальний стан, а товариство могло вчасно провести перестрахування чи розділити премію й таким чином уникнути значних збитків. Він розповідав про зимові подорожі цією неозорою країною, про те, як цілими ночами в лютий мороз мчав він, лежачи в санях, накритий овечими шкурами, й, прокинувшись, бачив над снігом вовчі очі, що світилися як зірки. З собою в скриньці він возив заморожений провіант: щі та пшеничний хліб, на станціях, коли міняли коней, цю їжу відтоплювали, причому пшеничний хліб виявлявся зовсім свіжим, так ніби його саме сьогодні спекли. Та було кепсько, коли в дорозі заставала відлига: тоді замерзлі в шматках щі танули й текли.
Ось такими розповідями частував братів пан Ферґе, час від часу перериваючи свою оповідь, зітхав і казав, що все це дуже добре, та головне, щоб його знову не потягли робити той пневмоторакс. У тому, що він розповідав, не було нічого високого, але фактичний характер оповіді робив її досить таки цікавою, особливо для Ганса Касторпа, який уважав для себе корисним якомога більше дізнатися про російську державу та життя в ній, про самовари, пироги, про козаків та про дерев'яні церкви з такою масою бань-цибулин, що вони нагадували колонії грибів. Розпитував Ганс Касторп і про тамтешніх людей, про їхню північну, а тому ще більш захопливу, як йому здавалось, екзотику, про азійський домішок у їхній крові, про широкі вилиці, про монголо-фінський розріз очей; він слухав начебто з антропологічним інтересом і навіть просив Ферге сказати щось російською: швидкою, нечіткою, цілком чужою та безкісною виривалася ця східна мова з-під доброзичливих вусиків пана Ферге, з його доброчинно випнутого борлака, й Ганса Касторпа все це цікавило то сильніше (такою вже є молодь), що більш забороненою з педагогічного погляду була та сфера, в якій розважався.
Вони частенько заходили на чверть години до Антона Павловича Ферге. Окрім того, навідували й хлопчика Тедді з «Фрідеріціанума», білявого, елегантно одягненого чотирнадцятирічного підлітка з тонкими рисами обличчя; він мав приватну доглядальницю, а вдягнений був у білу шовкову піжаму на шнурівці. Тедді був сиротою, але заможнім, як сам розповідав. Чекаючи на серйознішу операцію, що мала відбутися незабаром, а саме на спробу видалити вражені частини легень, він часом, якщо почувався краще, на годину вставав з ліжка й, одягнувши гарний спортивний костюм, приєднувався до товариства пацієнтів. Дами охоче заводили з ним розмову, а він прислухався до їхніх бесід, наприклад, коли обговорювалися взаємини адвоката Айнгуфа з певною особою в панталонах-реформ та з Френцхен Оберданк. Потім він знову лягав у ліжко. Так елегантно жив собі хлопчик Тедді день за днем, причому натякав, що нічого іншого він від життя вже й не чекає.
У кімнаті номер п'ятдесят лежала пані фон Малінкродт, її звали Наталі, вона мала чорні очі та золоті сережки у вухах, любила кокетувати та наряджатися, до того ж вона була заразом Йовом та Лазарем у спідниці — Господь послав їй силу-силенну хвороб. Здавалося, ввесь її організм наскрізь просякнутий отрутами, оскільки на неї постійно нападали різноманітні недуги то разом, то по черзі. Особливо сильно була вражена шкіра, вкрита місцями екземою, яка спричиняла нестерпну сверблячку, а часом ранки з'являлися навіть у роті, чому їй було важко їсти навіть з ложечки. Запалення виникали одне за одним: запалення підреберної плеври, нирок, легень, окістя і навіть мозку, тож пані Малінкродт урешті непритомніла, а серцева недостатність, спричинена жаром та болями, постійно тримала її в страху, призводила, наприклад, до того, що під час столування вона не могла як слід проковтнути шматок: їжа застрягала на самому початку стравоходу. Одне слово, жахливо страждала й до того ж була цілковито самотньою, оскільки після того, як покинула чоловіка та дітей заради іншого мужчини, точніше — хлопчика, коханий у свою чергу покинув її, як вона сама розповіла братам, і тепер вона залишилася без дому, хоча й при грошах, оскільки чоловік їй таки допомагав. Жінка без зайвої гордости користувалася з того, що він посилав їй, оскільки був чи просто порядним, чи досі в неї закоханим, адже сама пані Малінкродт ставилася до себе несерйозно й визнавала, що, справді, вона безчесна й порочна дамочка і, розуміючи це, зносила свої страждання як Йов, з дивовижним терпінням і витримкою та з тою стихійною силою опору, особливо притаманною жіночій породі, долала немічність свого смаглявого тіла і за допомогою шматка газу, яким з якихось медичних причин їй доводилося обв'язувати голову, ще й навіть примудрялася себе прикрасити. Вона постійно міняла прикраси: вранці починала з коралів, а ввечері закінчувала перлами. Зрадівши квітам, які прислав Ганс Касторп, вона сприйняла це радше за вияв ґалантности, ніж милосердя; вона запросила хлопців попити чай біля її ліжка, причому сама пила з кухлика з носиком; її пальці, навіть великий, до першого суглоба були всуціль унизані перстнями з опалами, аметистами, смарагдами. Погойдуючи золотими сережками, вона розповіла братам про все, що з нею трапилося: про чоловіка, порядну, але нестерпно занудну людину, про дітей, також порядних та нудних, які цілком удались у батька і до яких вона ніколи не могла розвинути особливо палких почуттів, розповіла й про того іншого, ще майже хлопчика, який ставився до неї з такою дивовижно поетичною ніжністю. Та його родичі хитрістю чи силою відірвали його від неї, а потім і хлопчик, напевне, відчував відразу до її хвороби, що саме тоді проявилась бурхливо й різнорідно. Можливо, молоді панове також відчувають відразу? — запитала вона манірно, жіноча природа виявлялася таки сильнішою від екземи, що вкривала половину її обличчя.
Ганс Касторп зі зневагою подумав про того напівхлопчика, що відчував огиду, й висловив це своє ставлення, злегка здвигнувши плечима. А що ж до нього самого, то малодушність поетичного юнака лише підстьобнула його в протилежний бік; під час своїх наступних відвідин він навіть шукав нагоду надати бідолашній пані Малінкродт невеличкі послуги, що не потребували спеціальної підготовки: обережно підносив їй до рота ложку з кашею, яку подавали на обід, поїв із кухлика з носиком, коли в неї застрягав шматок у горлі, допомагав змінити положення в ліжку, адже, крім усього іншого, їй заважала лежати післяопераційна рана. Ганс Касторп постійно займався цими послугами дорогою з їдальні або вертаючись із прогулянки, казав Йоахимові, щоб той ішов собі далі, а він заскочить на хвилинку в кімнату № 50 і подивиться, як там справи, — при цьому відчував якесь щасливе розширення свого єства та радість від усвідомлення користи й потайної значущости своїх добрих справ, щоправда, сюди домішувалося злодійкувате почуття самовдоволення про бездоганну християнськість його поведінки, хоча ота християнськість була настільки скромною, доброчинною й гідною похвали, що тут нічого не можна було заперечити, ані з військового, ані з педагогічно-гуманістичного погляду.
Про Карен Карштедт іще не йшлося, та Ганс Касторп і Йоахим надавали їй особливої уваги. Вона була приватною пацієнткою надвірного радника, і він сам порекомендував братам зайнятися нею. Вже чотири роки жила вона тут, нагорі, без жодних засобів у цілковитій залежності від бездушних родичів, які вже якось забирали її звідси, оскільки, на їхню думку, вона все одно довго не протягне, та завдяки наполегливому втручанню надвірного радника таки повернули назад. Вона мешкала у «Селі», в дешевому пансіоні, була худорлявою дев'ятнадцятирічною дівчиною з гладенько зачесаним маснуватим волоссям, у її боязких очах зачаївся хворобливий блиск, який свідчив про те саме, що й нездоровий рум'янець, голос також був глухий, але приємний. Кашляла вона безперервно, а кінчики її пальців були заліплені пластирем, оскільки на них унаслідок зараження утворилися язвочки.