Тож на прохання надвірного радника, позаяк вони вже показали себе милосердними людьми, брати стали особливо інтенсивно займатися нею. Почали з посилання квітів, потім навідали бідолашну Карен на її маленькому балкончику в «Селі», потім відбулося кілька надзвичайних заходів утрьох: то на змагання ковзанярів, то на перегони бобслеїв. Зимовий спортивний сезон був у розпалі, і в гірській долині цілий тиждень тривало святкування, безліч різних заходів, постійні розваги та видовища, на які брати дотепер звертали увагу лише принагідно та проходом. Зазвичай Йоахим ухилявся від будь-яких місцевих розваг. Тут, нагорі, він перебував зовсім з іншою метою, і взагалі, не збирався тут просто жити і примиритися з перебуванням тут, гаючи час на приємні та різноманітні розваги, ні, його єдиним бажанням було якомога швидше очиститись від отрут хвороби й повернутися на рівнину, щоб приступити там до служби, справжньої, а не лікувальної, яка була лише сурогатом, хоча і її він переривав лише з великою неохотою. Брати активну участь у зимових розвагах йому було заборонено, а ловити витрішки він не мав жодного бажання. Що ж до Ганса Касторпа, то він надто сильно відчував свою тісну інтимну належність до громади тих, що тут, нагорі, тож не мав нагоди відволікатися на розваги людей, які розглядали цю гірську долину як спортивний майданчик.
Проте каритативна підтримка бідної панни Карштедт призвела до деяких змін і в цьому плані — і Йоахим нічого не міг на це сказати, інакше його позицію вважали б не-християнською. Тож якось вони зайшли за хворою в її вбоге житло в «Селі», вивели на чисте повітря чудового, прогрітого яскравим сонцем, морозного дня, і попрямували в бік англійського кварталу, названого так через «Отель д'Анґлетер», а потім його головною вулицею повз розкішні крамниці; де з веселим дзвоном проїздили сани й прогулювалися мешканці курзали та інших пишних готелів, багаті любителі насолод і нероби з усього світу, без капелюхів, у модних спортивних костюмах з дорогих красивих тканин, бронзові від зимового сонця та сліпучого снігу; потім наша трійця спустилася до катка, розташованого в глибині долини, надалеко від курзали, влітку там був газон для гри в футбол. Залунала музика, курортний оркестр грав на естраді дерев'яного павільйону, в кінці чотирикутного, видовженого катка, за яким синіли засніжені гори. Вони взяли квитки, пробралися крізь публіку, що сиділа на розташованих з трьох боків трибунах, знайшли вільні місця і стали дивитися. Фігуристи, легко вдягнені, в чорних трико та обшитих хутром куртках з галунами, ковзали по льоду, розгойдувалися, балансували, виписували фігури, підскакували, оберталися навколо себе. Одна віртуозна пара, чоловік і жінка, обоє професіонали поза конкурсом, виконали номер, який могли виконувати єдині в світі, їх нагородили бурхливими оплесками, а оркестр заграв туш. У змаганнях на швидкість брали участь шість юнаків різних національностей, вони мчали, нагнувшись уперед, заклавши руки за спину, час від часу підносячи до рота хустинку; мали шість разів оббігти довгий чотирикутник катка. Задзвонили дзвони, зливаючись зі звуками музики. Часом натовп глядачів вибухав бурхливими вигуками захоплення та оплесками.
Натовп, який оточував братів та їхню підопічну, був досить строкатий. Білозубі англійці в шотландських шапочках балакали по-французькому з напарфумленими дамами, вдягненими з голови до п'ят у кольорову вовну, — деякі з них були в штанях. Американці, зализані, з маленькими голівками, з люльками в зубах та в шубах хутром назовні. Росіяни, бородаті, елегантні, що мали вигляд багатих варварів. Голландці з домішком малайської крови, які сиділи разом з німцями та швейцарцями. А ще незрозумілі люди, що також говорили французькою, напевне, балканці чи левантійці, представники якогось інтригуючого світу, до якого Ганс Касторп мав певну прихильність, а Йоахим цей світ відкидав як щось двозначне та розпливчасте. Тим часом пустотливо змагалися між собою діти, вони кульгали по льодових доріжках — на одній нозі ковзан, а на другій — лижа, хлопчаки катали своїх «дам» на лопатах, штовхаючи їх поперед себе, бігли із запаленими свічками, і переможцем уважався той, хто добігав до мети, тримаючи в руці незгаслу свічку, долали різні перешкоди, на ходу опускали олив'яною ложкою картоплини в розставлені на льоду лійки. Світ дорослих був у захваті. Вони показували один одному найбагатших, найвідоміших та найчарівніших дітей: ген донька голландського мультимільйонера, ось цей — то син прусського принца, а он той дванадцятирічний підліток носить прізвище відомої у всьому світі фірми шампанських вин. Бідна панна Карен також захоплювалась та кашляла. Й від радости плескала в долоні з ранками на пальцях. Вона була така вдячна братам.
Брати зводили її й на змагання бобслеїв: то було недалеко від «Берґгофа» та від квартири Карен Карштедт, оскільки санний шлях починався на Шацальпі та закінчувався в селі, поміж поселеннями західного схилу. На горі поставили контрольну будку і повідомляли по телефону про кожен старт саней. Між двома обмерзлими сніговими бар'єрами, гладенькою льодовою доріжкою, що на поворотах відливала металічним блиском, з гори з великими проміжками летіли плескаті сани зі спортсменами та спортсменками в костюмах із білої вовни та з нагрудними пов'язками різних національних кольорів. Можна було бачити червоні, напружені обличчя, на які падав сніг. Публіка охоче фотографувала, коли сани вискакували на бар'єр, перевертались і вивалювали спортсменів у сніг. Тут також грала музика. Глядачі розташовувалися на невеликих трибунах або ж стояли на вузькій, розчищеній стежці, що тяглася вздовж бобслейної траси. Часом вона пролягала попід дерев'яними містками, на них також купчилися люди, а під ними раз по раз зі свистом проносилися сани з учасниками змагань. «Покійники з санаторію там, нагорі, напевне, також проносяться зі свистом під цими містками, проходять поворот за поворотом, спускаючись у долину», — подумав Ганс Касторп і висловив свою думку вголос.
Якось по обіді хлопці зводили Карен Карштедт навіть у театр-біоскоп, що був у «Давосі-Пляц», оскільки такі речі вона дуже полюбляла. Тож сидячи в задушливому приміщенні, що фізично було чужим для всіх трьох, адже звикли дихати лише найчистішим повітрям, вони відчували, як їм забиває дихання, а свідомість мов застеляє густим туманом, тоді як перед ними вирувало життя, посіченого на дрібні шматки, які квапилися і вислизали, з'являючись на мить, судомно пробігаючи й зникаючи з тремтливим неспокоєм під простеньку музику, яка дробила теперішній час на такти, відтворюючи швидкоплинні прояви минулого й, незважаючи на обмеженість своїх засобів, заторкувала всі регістри врочистости, помпезности, пристрасти, шаленства та млосної чуттєвости, і втомлені погляди молодих людей не відривалися від екрана. То була напружена історія кохання та вбивства, що безмовно розгорталася при дворі східного деспота, проскакували сцени, сповнені розкошів та наготи, жадоби до влади та фанатичної релігійної покірности, жорстокости, хтивости, шаленого сластолюбства та сповільненої наочности, коли треба було показати м'язи на руці у ката, — одне слово, історія, створена на догоду потаємним смакам публіки різних цивілізованих країн. Сеттембріні, як людина критична, очевидно, різко засудив би таке антигуманістичне видовище та з притаманною йому відвертою класичною іронією викривав би таке зловживання техніки заради показу картин, що суперечать людській гідності, подумав собі Ганс Касторп і пошепки поділився думками зі своїм братом. Тоді як пані Штер, яка також сюди прийшла та сиділа неподалік від них, була буквально заворожена цими картинами, а її неосвічене обличчя аж перекосило від захоплення.
Зрештою, такі обличчя були майже в усіх. Та коли остання ряхтлива картинка зблиснула й погасла, завершуючи вервечку сцен, у залі ввімкнули світло, й арена всіх отих видив постала перед глядачами у вигляді порожнього екрана, не було кому навіть аплодувати. Нікого не було, щоб виразити оплесками свою вдячність за майстерність чи викликати на сцену. Актори, які зібралися, щоб зіграти цю п'єсу, давно роз'їхалися хто куди, глядачі побачили лише тіні їхньої гри, мільйони на мить зафіксованих картин, на які розклали їхні дії, аби будь-якої секунди в ряхтливому, швидкому перебігові повернути їх стихії часу. У мовчанні публіки після того, як згасла ілюзія, відчувалися нервове виснаження та пригніченість. Руки людей безсило повисли перед порожнечею. Деякі терли очі, дивилися перед собою, ніби соромились яскравого світла й хотіли повернутися в темряву, щоб ще раз побачити те, що було раніше, побачити повтореним, пересадженим у свіжий час та підгримованим музикою.