Выбрать главу

Брати засміялися, задоволені з того, що він жартує й говорить так поетично. Та Сеттембріні вів далі:

— Того карнавального вечора за вином, пам'ятаєте, інженере, ви мовби прощалися зі мною, так, це було подібно на прощання. Що ж, тепер моя черга. Отже, мої панове, я збираюся побажати вам усього найкращого. Я залишаю цей дім.

Хлопці були просто вражені.

— Не може бути! Це жарт! — вигукнув Ганс Касторп, як то вже вигукував за іншої нагоди. Він був майже так само нажаханий, як і тоді. Але Сеттембріні відповів:

— Зовсім ні, кажу вам чисту правду. До речі, ця новина не має бути для вас аж такою несподіваною. Я вам казав: якщо колись розтане моя надія у відносно недалекому майбутньому повернутися до світу праці, я в ту саму мить зберу свої бебехи й поселюся десь у містечку. Що ж ви хочете — ця мить настала. Я не можу одужати, це вже остаточно. Можу ще пожити, але тільки тут, нагорі. Вирок, остаточний вирок — пожиттєво, про що повідомив мене надвірний радник у своїй грайливій манері. Гаразд, я роблю відповідні висновки. Квартиру найняв і збираюся перевезти туди свої вбогі статки, знаряддя мого літературного ремесла... Це навіть не так далеко звідси, в «Селі», ми будемо бачитися, це точно, я не втрачатиму вас із поля зору, проте як ваш співмешканець маю честь із вами попрощатися.

Ось що оголосив їм Сеттембріні на Великдень. Брати були надзвичайно зворушені. Вони вели з літератором неодноразові та тривалі бесіди стосовно його рішення: про те, як він приватним чином зможе виконувати свою лікувальну повинність, як візьме з собою та продовжить свою велику роботу для енциклопедії, огляд усіх шедеврів світової літератури з погляду конфліктів, що спричиняють людські страждання, та можливостей їхнього усунення і, нарешті, про його майбутнє мешкання в будинку «бакалійника», як висловився пан Сеттембріні. За його словами, бакалійник здав верхній поверх своєї нерухомости жіночому кравцеві, чеху, який, у свою чергу, здає кімнати в суборенду... Але й ці розмови були в минулому. Час не стояв, і відбувалися деякі зміни. Ось уже кілька тижнів минуло відтоді, як Сеттембріні більше не мешкав у санаторії «Берґгоф», а в жіночого кравця Лукачека. Відбув він не саньми, за тутешнім звичаєм, а пішки, в своєму куценькому жовтому пальтечку з хутряною облямівкою на комірі та на обшлагах, за ним чоловік тяг на візку ввесь літературний та земний скарб письменника, і дехто бачив, що перед тим, як, розмахуючи ціпочком, вирушити в дорогу, він біля воріт ущипнув за щоку одну із «сестер-годівниць»... Більша частина квітня, власне три чверті, як уже було сказано, відсунулася в пітьму минулого, ще, звичайно, тривала глибока зима, в кімнатах уранці бувало не більше шести градусів тепла, надворі — дев'ятиградусний мороз, чорнило, якщо його забували на балконі, все ще замерзало вночі, перетворюючись на крижину, на кусень антрациту. Та все-таки весна була не за горами, кожен це розумів; удень, коли світило сонце, в повітрі часом уже відчувався її легкий та ніжний подих; скоро почнеться відлига, а з її наближенням у «Берґгофі» неодмінно прийдуть великі зміни — затримати їх не могли ані авторитет, ані живе слово надвірного радника, який і в кімнатах, і в їдальні, й під час кожного обстеження, кожного відвідування, кожного столування, вів невпинну боротьбу проти поширених забобонів щодо часу відлиги.

З ким він має справу, запитував надвірний радник, з учасниками зимових видів спорту чи з хворими людьми? Навіщо їм потрібен той сніг, ті кучугури? Відлига — несприятливий час? Та то ж найсприятливіший час взагалі. Доведено, що саме в цей період кількість лежачих хворих по всій Давоській долині відносно нижча, ніж будь-якого місяця! О цій порі погода на рівнині для хворих на легені незрівнянно гірша, ніж тут! Хто має хоча б дещицю здорового глузду, той перечекає нестійку погоду, скориставшись нею для кращого гартування організму. Тоді вже нічого не лякатиме, жоден клімат на світі, людина стане, так би мовити, невразливою, звичайно, за умови, що вона дочекається тут свого цілковитого одужання — і так далі. Та хоч як намагався надвірний радник — забобони щодо відлиги міцно сиділи в головах пацієнтів. Курорт день у день порожнів; можливо, в усіх загравала кров від весни, яка наближалася, збурюючи навіть найсолідніших, і змушувала їх шукати змін — у кожному разі, в санаторії «Берґгоф» «самовільні» та «псевдо-» від'їзди почастішали, набуваючи воістину загрозливих масштабів. Так, пані Саломон з Амстердама, незважаючи на задоволення, яке їй давали медичні огляди та пов'язану з ними демонстрацію вишуканої спідньої білизни з мереживами, раптом самовільно й незаконно поїхала, не одержавши жодного на те дозволу, причому, не через те, що їй стало краще, а через те, що вона почувалася дедалі гірше. Початок її перебування тут, нагорі, губився в минулому ще задовго до приїзду Ганса Касторпа; більше року тому вона прибула сюди, відчуваючи легке нездужання, для вилікування якого їй було приписано три місяці. Після чотирьох місяців вона мала «безперечно одужати за чотири тижні», та через шість тижнів про одужання вже не було й мови: їй заявили, що доведеться залишитися в санаторії ще, принаймні, на чотири місяці. Так усе йшло далі, врешті тут же не каторга й не сибірські копальні — пані Саломон залишилася й далі демонструвати вишукану білизну. Та коли з наближенням відлиги під час чергового обстеження їй накинули ще п'ять місяців через свистячі хрипи у верхівці лівої легені та через явно приглушені шуми під лівою лопаткою, терпець у неї ввірвався й, проклинаючи всіх на світі, й «Село», і «Пляц», і знамените повітря, й міжнародний санаторій «Берґгоф» разом з лікарями, обурена до глибини душі, вона повернулася додому, в Амстердам, у вітряне приморське місто.

Чи був це розумний вчинок? Надвірний радник Беренс розводив руками й пускав їх, дзвінко плескаючи себе по стегнах. Не пізніше осени, казав він, пані Саломон знову приїде сюди, але тоді вже назавжди. Чи мав він рацію? Побачимо, адже ми ще чималий земний термін залишатимемось прив'язаними до цього місця розваг. Та випадок з пані Саломон зовсім не був винятком. З часом визрівали зміни, вони визрівали вже давно, але не так стрімко й були не такими примітними. В їдальні виникло багато вільних місць — за всіма семи столами, як за «хорошим» і за «поганим» російським столом, так і за столами, що стояли вздовж, і тими, що стояли впоперек. Зрештою, робити з цього висновки про заповненість санаторію було б не зовсім точно: як завжди прибували нові пацієнти; кімнати могли бути зайнятими, але хворими в тій останній стадії, яка обмежує свободу пересування. Проте в їдальні, як ми вже казали, вільні місця могли з'явитись і внаслідок цієї свободи пересування; деякі хворі, щоправда, були відсутні з поважних причин, як, наприклад, доктор Блюменколь, який просто помер. Його обличчя дедалі більше набирало такого виразу, буцімто він має в роті щось дуже гидке на смак, потім він уже не вставав з ліжка й урешті помер, — ніхто не міг сказати, коли; справу залагодили як завжди тихо й делікатно. Ще одне вільне місце. Пані Штер сиділа біля порожнього стільця, і їй було якось лячно. Тому вона переселилася на протилежний бік, поряд з молодим Цімсеном, на місце відпущеної через одужання пані Робінсон, якраз навпроти вчительки, сусідки Ганса Касторпа ліворуч, яка незмінно залишалася на своєму посту. Учителька сиділа тепер зовсім сама з того боку столу, решта три місця були вільними. Студент Расмуссен, який день у день ставав усе худішим та хирлявішим, зліг і вважався морібундусом, а двоюрідна бабуся з племінницею та пишногрудою Марусею були у від'їзді — ми говоримо, як і всі, «у від'їзді», оскільки їхнє повернення в найближчому майбутньому було вирішеною справою. До осени вони з'являться знову, тож як тут казати «поїхали»? Скоро у двері постукає Трійця, недалеко й до сонцевороту; а тільки-но настане найдовший день у році, то й літо покотиться донизу, і справа піде до зими, — одне слово, двоюрідна бабуся з Марусею, вважай, уже майже повернулися, воно й на краще, адже смішлива Маруся таки зовсім ще не вилікувалась і не позбулася бацил; учителька чула щось про туберкульозні виразки на пишних грудях кароокої Марусі, які буцімто вже не раз оперували. Коли вчителька про це розповідала, Ганс Касторп кинув швидкий погляд на Йоахима, обличчя якого вкрилося плямами, й він низько схилився над тарілкою.