Бадьора двоюрідна бабуся влаштувала для своїх сусідів за столом, тобто для обох братів, учительки та пані Штер, прощальну вечерю в ресторані, справжній бенкет з ікрою, шампанським та лікерами, під час якого Йоахим був дуже тихий, промовивши всього кілька слів упалим голосом, тож двоюрідна бабуся з властивою їй доброзичливістю спробувала його підбадьорити, причому всупереч правилам західної цивілізації називала його на «ти».
— Нічого, старий, не журись, краще пий, їж та балакай, ми скоро повернемося! — сказала вона. — Давайте всі разом будемо їсти, пити, ще й попліткуємо. Хай йому грець, з тою печаллю, не встигнемо й озирнутися, як Бог дасть, і настане осінь, тож подумай, чи варто журитися!
Наступного ранку вона роздала ледь не всім хворим, що заходили до їдальні, коробки з цукерками на згадку й ненадовго від'їхала з обома своїми дівчатами.
Ну, а як же Йоахим? Як він почувався? Чи зітхнув нарешті вільно, з полегшею, чи страждав душею, поглядаючи на порожнє місце за столом? Чи була наслідком від'їзду Марусі незвичайна для нього бунтівна поведінка, погрози самому поїхати звідси, якщо його й надалі водитимуть за носа? Чи, може, навпаки, той факт, що він досі не поїхав і прихильно вислуховував, як Беренс вихваляє відлигу, варто було пов'язати з тим, що пишногруда Маруся від'їхала не назовсім, і за п'ять найдрібніших одиниць тутешнього часу знову сюди повернеться? Ох, тут усе сплуталося воєдино, все однаковою мірою; та хто-хто, а Ганс Касторп міг собі уявити, як почувається Йоахим, навіть ні про що його не розпитуючи. Він так само ретельно уникав цієї теми, як і Йоахим уникав називати ім'я особи, що недавно від'їхала.
А хто ж це тим часом зайняв місце Сеттембріні, в товаристві новоприбулих з Голландії, наділених таким шаленим апетитом, що кожен з них за обідом, який складався з п'яти страв, замовляв собі перед супом яєчню з трьох яєць? Це був Антон Карлович Ферґе, той самий Ферґе, який пройшов через пекельні випробування плеврального шоку! Так, пан Ферґе встав з ліжка; і без пневмотораксу його стан настільки поліпшився, що більшу частину дня він проводив на ногах, беручи участь у всіх столуваннях, доброзичливо випинаючи свої пишні вуса та великий борлак. Брати часом балакали з ним у їдальні та в салонах, а іноді навіть домовлялися разом ходити на обов'язкові прогулянки, оскільки були прихильні до бідолашного страдника, який сам заявляв, що нічого не тямить у високих матеріях, і після такої обмовки доброзичливо розповідав про виробництво галош та про окремі області російської імперії, про Самару, Грузію, а тим часом вони чалапали в тумані драглистою сніговою кашею.
Адже дороги, справді, стали майже непрохідними, настільки їх розвезло, а все навколо тонуло в тумані, що клубочився по землі. Й хоча надвірний радник казав, що то не туман, а хмари, Ганс Касторп не дуже цьому вірив. Весна вела запеклу боротьбу, яка зі змінним успіхом, з рецидивами лютих морозів тяглася довгими місяцями, ледь не до середини червня. Ще в березні, коли світило сонце, важко було довго влежати на балконі навіть під парасолею, так сильно припікало, й деякі дами вже вирішили були нарядитись по-літньому й з'явилися до сніданку в муслінових сукнях. Певною мірою їх виправдовувала своєрідність тутешнього клімату, який збивав з пантелику, метеорологічно плутаючи різні пори року; одначе в їхньому заскакуванні наперед була й чимала доза короткозорости та брак фантазії, — своєрідна обмеженість людей, що живуть сьогоднішнім днем і не можуть навіть подумати про те, що все може бути інакше, а також жадоба до змін та нетерплячка, що призводила до марнування часу: раз за календарем березень, значить весна, значить те саме, що літо, і дами витягали з валіз муслінові сукні, щоб похизуватися в них, перш ніж настане осінь. А осінь і справді ніби вже настала. Квітень був похмурим, холодним, мрячливим, і безперервний дощ перейшов у сніг та заметілі. На лоджії дубіли від холоду руки, обидві верблюжі ковдри знову добре прислужилися, ще трохи — й можна було знову діставати хутряний спальний мішок, адміністрація вирішила знову ввімкнути опалення, і всі нарікали, що весни так і не було. Аж до кінця місяця скрізь лежав глибокий сніг; але потім задув фен, який прогнозували чи то пророкували найчутливіші до змін погоди бувалі пацієнти: пані Штер, панна Леві з обличчям кольору слонової кістки та вдова Гессенфельд одностайно відчули його, ще задовго до того, як над гранітною вершиною гори на півдні з'явилася малесенька хмаринка. Пані Гессенфельд постійно впадала в плач, Леві не вставала з ліжка, а пані Штер, уперто виставивши свої заячі зубки, із забобонним острахом щогодинно стверджувала, що в неї точно має піти горлом кров; існувала думка, буцімто фен викликає кровотечу. Було надзвичайно тепло, опалення вимкнули, балконні двері залишали на ніч відчиненими, і все-таки на ранок температура в кімнаті не опускалася нижче одинадцяти градусів, сніг нестримно танув, ставав льодянисто-сірим, ніздрюватим, шпаристим, а там, де лежав кучугурами, він просідав, і здавалося, ніби кучугура заходить під землю. Скрізь текло, сочилося, жебоніло, в лісі скрапувало та обсипалося, вали із налопаченого снігу вздовж вулиць та білосніжні килими на луках поступово зникали, хоча снігу навалило надто багато, щоб він міг скоро зникнути. В долині, під час обов'язкових прогулянок, на вас чекали чудові картини, весняні, казково-невинні несподіванки. Попереду простягалися луки, за ними, все ще у снігу, височів потужний конус Шварцгорна, праворуч якого сповзав льодовик Скалетта, також засніжений, та й самі луки з поодинокими стіжками сіна були ще вкриті снігом, правда, вже тонким та нерівним, наскрізь проколотим сухою торішньою травою, з прогалинами, де проступали темно-шерхкі горби землі. Та все-таки сніг на луках, як здавалося тим, хто там прогулювався, лежав аж надто нерівномірно, — поодаль, біля лісистих схилів, шар його був товщий, а поряд, у них перед очима, по-зимовому жорстку, вицвілу траву ніби лише припорошили, притрусили, оздобили снігом... Вони придивлялися, з подивом схилялись — то був не сніг, а квіти, квіти з-під снігу, сніжний квіт, крихітні чашечки на коротких стеблах, білі та біло-голубі весняні крокуси, це ж треба, вони мільйонами повипиналися із просякнутої вологою лугової землі та росли так густо, що їх цілком можна було прийняти за сніг, в який вони вдалині непомітно переходили.
Всі сміялися над своєю помилкою, сміялись від радости, що побачили таке диво — ці милі, боязкі спроби пристосування перших паростків органічного життя, яке наважилося знову визирнути на світ. Пацієнти рвали квіти, милувалися ними, роздивляючись ніжну будову чашечок, прикрашали ними петлиці, брали додому й ставили у воду в себе в кімнатах; надто тривалим було неорганічне заціпеніння долини, надто тривалим, хоча час промайнув швидко.
Але сніжний квіт замело справжнім снігом, та сама доля спіткала й блакитні альпійські дзвіночки, жовтий та червоний первоцвіт, що прийшов їм на зміну. Так, нелегко було пробитися тут весні, подужати тутешню зиму! Десятки разів доводилося їй відступати, перш ніж весна утвердилася на цих висотах, та й то лише до нового вторгнення зими з її білими заметілями, крижаним вітром та знову увімкненим опаленням. На початку травня (адже, поки ми розповідали про сніжний квіт, прийшов травень), тож на початку травня було просто мукою написати на лоджії бодай одну листівку на рівнину, пальці просто дубіли від вогкого, буквально листопадового холоду; а єдині три з половиною листяних дерева в долині були голими, як на рівнині у січні. Цілими днями йшов дощ, так тривало добрий тиждень, і якби не заспокійливі властивості тутешніх шезлонгів, було б, напевне, просто нестерпно висидіти на повітрі стільки годин у запоні хмар з мокрим, закоцюблим обличчям. Та це був таки замаскований весняний дощ, і що довше він лив, то більше видавав себе. Він змив майже ввесь сніг, білого вже не залишалось, тільки де-не-де ліпилася бруднувата крижано-сіра пляма, й тут таки луки зазеленіли по-справжньому!
Яка приємність для ока оця зелень лук після безкрайньої білизни! А була ще інша зелень, яка ніжністю та м'якістю навіть перевершувала молоду травичку. Китички нових голок модрини. На обов'язкових прогулянках Ганс Касторп ніяк не міг утриматися від спокуси, щоб не погладити їх або провести по них щокою, так притягали вони своєю ніжністю, пухнастістю та свіжістю.