– Ну, Зіє? – тільки й видобув він.
– Я не чула, як він пішов, – пояснила та.
То була приваблива молода особа – ставна, з пишними формами, блискучими чорними очима й настільки помітною загальною схожістю з мсьє Папополусом, що одразу ж ставало ясно: це батько й дочка.
– Як же дратує, – знервовано повела далі вона, – що крізь замкову щілину не можна водночас бачити й чути.
– Мене це теж нерідко дратувало, – зауважив той із надзвичайною безпосередністю.
– То ось він який, мсьє маркіз, – повільно промовила Зія. – Тату, а він завжди з’являється в масці?
– Щоразу.
Запала пауза.
– Гадаю, йдеться про рубіни? – запитала донька.
Батько кивнув.
– Ну, яка твоя думка, маленька? – поцікавився той, і в його чорних очицях-намистинках прозирнуло щось схоже на веселощі.
– Про мсьє маркіза?
– Так.
– Гадаю, – неквапливо проказала вона, – дуже рідко буває, щоб справдешній церемонний англієць аж так добре розмовляв французькою.
– Ага! – мовив мсьє Папополус. – То он якого ти дійшла висновку.
Він, як і завше, не поспішав ділитися своїми думками, але поглядав на Зію з ласкавим схваленням.
– Я також подумала, – докинула та, – що голова у нього якоїсь дивної форми.
– Завелика, – сказав на це батько, – трішки завелика. Але перука завжди породжує такий ефект.
Вони обмінялися поглядами й посміхнулися.
Розділ третій
Серце вогню
Руфус ван Олдін пройшов крізь турнікетні двері готелю «Савойя» і попрямував до конторки портьє. Той привітав його шанобливою усмішкою.
– Радий знову бачити вас, містере ван Олдіне, – промовив він.
Мільйонер-американець лише недбало кивнув у відповідь.
– Усе гаразд? – запитав новоприбулий.
– Так, сер. Майор Найтон нагорі, у вашому люксі.
Ван Олдін знову кивнув.
– Пошти немає? – поблажливо процідив він.
– Усю кореспонденцію передали прямо в номер, містере ван Олдіне. Ой, зачекайте хвилинку!
Його рука пірнула в одне з відділень і дістала листа.
– Щойно отримали, – пояснив портьє.
Мільйонер узяв у нього конверт і щойно помітив почерк, по-жіночому граційний, як вираз його обличчя зненацька змінився. Різкі контури пом’якшали, а жорстка складка губ розгладилася. Тепер він мав вигляд іншої людини. З листом у руці та досі усміхаючись підійшов до ліфта.
У вітальні його апартаментів за письмовим столом сидів молодий чоловік і жваво сортував кореспонденцію з тією спритністю, яка породжується тільки тривалою практикою. Забачивши ван Олдіна, він стрибком звівся на ноги.
– Привіт, Найтоне!
– Радий вас бачити, сер. Гарно провели час?
– Так собі, – холодно відказав мільйонер. – По-моєму, сьогоднішній Париж – глухе містечко. Та все ж я отримав те, по що їздив.
І досить неприємно посміхнувся сам до себе.
– Гадаю, як і завжди, – зауважив секретар, сміючись.
– Що є, те є, – погодився той.
Він розмовляв у суто фактологічній манері, як-от коли констатують дещо загальновідоме. Скинувши своє важке пальто, господар підійшов до столу.
– Є щось термінове?
– Не думаю, сер. Здебільшого рутинна писанина. Я, правда, ще не все розсортував.
Ван Олдін коротко кивнув. Він був не з тих, хто часто шпетить або хвалить. Його підхід до наймання персоналу вирізнявся простотою: кожен отримував змогу проявити себе, а тих, хто виявлявся неефективним, швидко звільняли. Підбір кадрів теж проходив нетрадиційно. Так, Найтона мільйонер випадково зустрів на швейцарському курорті два місяці тому. Уподобавши цього хлопчину, він проглянув послужний список майора і знайшов там пояснення його кульгавості. Ветеран не робив таємниці з того, що шукає собі місце, і навіть несміливо поцікавився в американця, чи не чув той про якусь годящу вакансію. Ван Олдін пригадав – із жорсткою, але й веселою посмішкою – всю глибину приголомшення цього молодика, коли йому запропонували пост секретаря в самого небожителя.
– Але… я не маю досвіду роботи з діловими паперами, – промимрив, затинаючись, той.
– А він тобі й ні до чого, – відказав роботодавець. – Для таких справ я маю вже аж трьох секретарів. Але скидається на те, що наступні півроку я проведу в Англії, тож мені потрібен британець, що… ну, знає, за які кінці посмикати… і міг би опікати мене серед тамтешнього товариства.
Тепер у ван Олдіна були всі підстави вважати, що він не помилився у своїй оцінці. Найтон виявився метким, тямущим, винахідливим і мав воістину чарівні манери.