– Так. Тієї ночі, коли я купував ці дрібнички.
І жестом вказав на футляр із коштовностями.
– Ой, розкажи.
– Нема про що розповідати, Руті. Кілька апашів були дещо знахабніли, але я вистрілив по них – вони й відчепилися.
Донька не без гордості поглянула на нього.
– Тобі, татку, пальця в рот не клади.
– Ще б пак, Руті.
Він ніжно поцілував її і пішов. А діставшись назад у «Савойю», віддав Найтонові короткий наказ:
– Зв’яжися з таким собі містером Ґобі – знайдеш його адресу в моєму особистому записнику. Він має бути тут завтра вранці о пів на десяту.
– Слухаю, сер.
– А ще я хочу бачити містера Кеттерінґа. Дістань для мене цього типа хоч із-під землі. Спробуй знайти його через клуб – словом, як собі хочеш, а розшукай і влаштуй нам зустріч завтра зранку. Краще не з самого, а ближче до полудня. Такі, як він, не надто ранні пташки.
Секретар кивнув на знак того, що інструкції зрозумів. А ван Олдін віддав себе в руки лакея. Ванна вже чекала на нього, і доки чоловік лежав, розкошуючи в гарячій воді, у голові прокручувалася розмова з дочкою. Загалом він був дуже задоволений. Його проникливий розум давно змирився з тим фактом, що розлучення було єдино можливим виходом. А Рут погодилася з пропонованим розв’язанням проблеми з більшою охотою, ніж він сподівався. Та все ж, попри її поступливість, у нього залишалось відчуття якоїсь невловимої тривоги. Щось у її поведінці здалося йому не зовсім природним. І він насупився.
– Можливо, все це просто фантазії, – пробурмотів ван Олдін сам до себе, – а все ж поб’юся об заклад, що вона мені чогось недоговорює.
Розділ п’ятий
Корисний джентльмен
Щойно Руфус ван Олдін упорався з легким сніданком із кави та тоста – більшого він ніколи собі не дозволяв, – як до кімнати увійшов Найтон.
– Сер, містер Ґобі чекає на вас унизу.
Мільйонер поглянув на стінний годинник. Той показував рівно о пів на десяту.
– Гаразд, – коротко кинув він. – Нехай піднімається.
За хвилину-другу по тому до кімнати ввійшов містер Ґобі. Це був маленький підстаркуватий чоловічок у поношеному вбранні, чиї очі ретельно роздивлялися що завгодно в кімнаті, крім того, до кого він, власне, звертався.
– Доброго ранку, містере Ґобі, – сказав мільйонер. – Прошу, сідайте.
– Дякую, містере ван Олдіне.
Чоловічок сів, поклавши руки на коліна, і уважно втупився в батарею.
– Маю для вас роботу.
– Так, містере ван Олдіне?
– Як ви, напевно, знаєте, моя дочка – дружина високоповажного Дерека Кеттерінґа.
Містер Ґобі перевів погляд із батареї на ліву шухляду письмового столу й дозволив собі докірливо посміхнутися. Старий багато дечого знав, але терпіти не міг зізнаватися в цьому.
– За моєю порадою, вона з дня на день подасть на розлучення. Цим, звісна річ, займеться адвокат. Але мені, з особистих причин, потрібна просто-таки вичерпна інформація.
Містер Ґобі глянув на карниз і пробурмотів:
– Про містера Кеттерінґа?
– Про містера Кеттерінґа.
– Гаразд, сер.
Чоловічок підвівся.
– На коли ви зможете зібрати її для мене?
– А ви поспішаєте, сер?
– Я завжди поспішаю, – відказав мільйонер.
Містер Ґобі з розумінням посміхнувся камінній решітці.
– Як щодо сьогодні о другій, сер? – запитав він.
– Чудово, – погодився той. – Гарного вам дня, Ґобі.
– На все добре, містере ван Олдіне.
– Це дуже корисний джентльмен, – сказав мільйонер, коли чоловічок вийшов, а секретар увійшов. – У своїй сфері він справжній профі.
– А що ж це за сфера?
– Збір інформації. Дай йому двадцять чотири години, і він викладе перед тобою всю голу правду про особисте життя архієпископа Кентерберійського.
– Корисний дядько, – сказав, посміхаючись, помічник.
– Він раз чи два ставав мені у пригоді, – зізнався ван Олдін. – Що ж, гаразд, Найтоне. Я готовий до справ.
Наступні кілька годин пройшли в численних ділових клопотах, яким мільйонер оперативно давав раду. Було о пів на першу, коли пролунав телефонний дзвінок, сповістивши містера ван Олдіна, що прибув його зять. Секретар подивився на боса і правильно витлумачив його короткий кивок.
– Запросіть містера Кеттерінґа піднятися.
Найтон зібрав папери і пішов. Вони з відвідувачем зіштовхнулися на порозі, і Дерек Кеттерінґ відступив убік, пропускаючи того. А відтак пройшов усередину, зачинивши за собою двері.
– Доброго ранку, сер. Кажуть, вам дуже кортить мене бачити.
Цей лінивий голос із дещо іронічною інтонацією пробудив у ван Олдіна спогади. У ньому завжди чувся певний шарм. Мільйонер пронизливо глянув на зятя. Тридцятичотирирічний Дерек Кеттерінґ був худорлявий і мав довгасте смагляве обличчя, у якому навіть тепер проглядало дещо невимовно хлоп’яче.