вона деколи навіть сміялася, та так весело, що сторонні
дивувалися, як може вона в такому стані мати ще й без-
турботний настрій. Інколи доходило в неї аж до ейфо-
рії, маючи такий піднесений настрій, відчувала в душі
радість, яку годі було зрозуміти навколишнім. І тоді смі-
ялась не тільки вона, але й ті, що були поруч, а це – пере-
важно батьки або ще хтось із родичів чи сусідів. Правда,
діти неохоче вступали з нею в контакт, бо не могла під-
вестися до них, лише махала маленькими ручками. Та
вона цим не переймалася: є хтось із дітей – добре, нема –
теж не біда. Якщо хтось приходив, то завжди її співчував,
давав поради, обіцяв допомогу. Дехто приносив дитячі
іграшки, до яких вона була байдужою, бо тримати довго
їх у руках не могла, а лише споглядала на них здалека, не
маючи від цього ні втіхи, ні відрази.
***
Минали роки, а вона залишалась такою, як дитина
чотирирічного віку. Це, так би мовити, про її фізичний
стан, а розумом багато чого осягнула. Вміє читати, пише
правою рукою, правда, з великими труднощами, бо рука
швидко стомлюється. Дивлячись на її писання, як вона
втомлюється при цьому, мама інколи приговорює: «Наші
пальчики писали, наші пальчики втомились і тепер їм
треба трохи відпочити». Користуючись Інтернетом, Леся
познайомилася з багатьма своїми ровесниками, а також і
зі старшими від себе хлопцями і дівчатами. Знайомства…
знайомства…. Одні шукають серед собі подібних, щоб діз-
натися про щось нове, цікаве, показують свої і чужі світ-
лини, домовляються про зустрічі. Щодня поповнювала
свої знання про навколишній світ і цим жила. Батьки не
проявляли до її захоплень особливого інтересу, ледве в її
присутності душили сум, тримаючи свій біль у душевних
закамарках, щоб дочка не відчувала свого бідового стано-
вища. Одне заспокоювало батьків, що дочка змирилась із
9
своїм станом і ніколи не нарікає на батьків, що її такою
народили.
І ось вона досягла свого шістнадцятиліття, хоч з вигляду –
дитина. Якось влітку, лежачи у візку, почула музику і співи
на подвір’ї недалеких сусідів.
– Що то за подія в наших сусідів, що так весело співа-
ють, а хтось навіть горланить? – питає у матері.
– То твоя сусідка Марта виходить заміж.
– Куди виходить? – не зрозуміла Леся.
– То до неї прибув наречений, щоб поїхати до церкви
вінчатися й почнуть опісля жити разом, – сказала мати і
тут же набігла думка, що не варто було про це говорити, а
повісти щось інше, щоб не змушувати її до роздумів про те,
чого вона ніколи не зможе мати в житті.
– Тепер розумію, хлопець хоч і чужий, а тепер буде в неї
жити щодня.
Мати відчула, що в грудях наче обривається серце, і,
щоб дочка не помітила її хвилювання, мовила:
– Піду до хати і нап’юся води, я швидко…
Зайшла до кімнати і дала волю своїм емоціям – пла-
кала, поки вистачило сліз. Але швидко отямилась – і знову
біля дочки. Її гнітило ще й те, що не може працювати через
доччину хворобу. Лише два роки після закінчення медич-
ного училища працювала медичною сестрою в школі, а
після народження дочки і закінчення декретної відпустки
не могла навіть думати про колишню роботу, бо цілими
днями мусила бути поруч Лесі, яка потребувала особли-
вого догляду. Спочатку годі було змиритися з такою страш-
ною бідою, що випала на її і чоловікову долю, та що вдієш,
змирилась. Добре, що чоловік їй допомагав, підтримував
морально. Знала, що і йому нелегко дається такий вдава-
ний спокій, та старалась при ньому і дочці не проявляти
своїх негативних емоцій.
Леся після перегляду в Інтернеті своєї електронної
пошти трохи стомлювалася, а останнім часом батьки помі-
тили, що вона хоче щось особливе їм повісти чи спитати,
10
та чомусь не наважується, хоч вони часто вели з нею роз-
мови на різні житейські теми. Одне добре, що дочка майже
ніколи не скаржилась на здоров’я, хіба що після тривалого
перегляду Інтернету ставала сонливою, іноді вмить заси-
нала, а віднедавна наче завмирала, але такі стани тривали
недовго, і вона приходила до тями без стороннього втру-
чання.
Наступного дня після сніданку Леся усміхнулась і
мовила:
– Я познайомилась із хлопцем через Інтернет, і він зако-
хався в мене. Я запросила його до нас у гості.
– Хто він? Звідки? – дивується мати.
– Конкретно не знаю, але казав, що дорога до мене
неблизька і коли приїде, ще не відомо.
«То якийсь пустун, а може, й добродій, хоче дівчину