шити матір, казала, що душа таких чемних дітей, яким був
її Сергійко, йде прямісінько до ангелів, щоб разом із ними
славити живого Бога. А дехто з присутніх голосно крив
поганими словами отого мажора, що скоїв транспортну
пригоду, жертвою якої став чотирнадцятирічний школяр.
У хвилини тяжкого розпачу Мальва згадала, як за рік
до свого весілля зустріла на вулиці літню циганку, що веш-
талась по сільських дворах і просила милостиню, а взамін
пропонувала кожному своє ворожіння. Мальві було цікаво
знати, що скаже їй літня циганка, що мала заквітчану кар-
татою хусткою голову, а широка і довга спідниця сягала аж
до землі. За її ворожіння дала курку, що накульгувала на
ногу, бо недавно попала під колесо мотоцикла і з цього часу
перестала навіть їсти. Усміхнена циганка тут же скрутила
курці голову і кинула її в мішок, в якому були сирі овочі і
буханець чорного хліба, а відтак взяла Мальвину руку в свою
долоню і мовила: «Незабаром вийдеш заміж за хлопця, що
буде набагато старший за тебе, але матимеш на своєму віку
багато нещасть».
«Ой, я боюсь таке слухати», – мовила тоді Мальва.
«Не бійся, бо жити будеш довго, матимеш багато дітей,
але двоє з них підуть на той світ молодими. Чоловік теж не
доживе до старості, а ти довго будеш вдовувати в колі своїх
дітей і внуків, які житимуть щасливо».
«А може, можна ще чимось зарадити?» – спитала тоді
Мальва.
«Аякже, можна, лише треба тобі принести з хати
жменю золотих речей і я почну відвертати від тебе біду».
121
«Нема в мене і моїх рідних золотих речей», – сумно ска-
зала Мальва.
«Тоді йди собі і очікуй того, що я тобі повіла, а зреш-
тою не так легко щось змінити, бо справді від мене мало що
залежить. Усе стається від небесної сили, на яку я не маю
впливу, а повідаю тобі правду, що має статися в твоєму
житті, чого маєш очікувати», – сказала наостанку циганка
і пішла собі геть.
Мальва досі пам’ятає слова циганки-ворожки, які під-
твердилися: народила першу мертву дитину, ще не ста-
рим помер її чоловік, що був старшим за неї на десять літ,
і ось нарешті загинув Сергійко, на якого мала таку надію в
житті. Але, якщо вірити в те, про що говорила циганка, то
на цьому зупиняться її нещастя і цим себе заспокоювала.
Але спокій тривав лише кілька хвилин, і Мальва кину-
лася в плач. Сусідка говорила до неї якісь заспокійливі
слова, але Мальва її не слухала, наче розмова йшла не з нею,
а з кимось іншим. Час від часу, аби заспокоїтись, йшла в
іншу кімнату і випивала келишок горілки.
А за хвилю сусідка продовжувала:
– Маєш ще троє дітей, двох онуків, то є для кого жити.
Та ще й не стара. Може, якийсь вдівець навідається до тебе
і заживете щасливо».
Вступила до тихої розмови сусідська старенька жінка і
питає:
– А Сергійків батько знає, що його син помер?
– Я з ним давно жодних стосунків не маю, – відповіла
Мальва.
– Треба йому дати знати, – мовила сусідка, – бо він,
напевно, думає, що син лікується в лікарні.
– Знає, знає, – заперечила Мальва. – Про Сергійкову
смерть говорять усі в селі, бо то скінчив життя не якийсь
літній чоловік, що пішов на вічний спочинок, а мій син так
мало натішився життям.
І справді, хлопець любив бувати в лісі, заготовляючи
дрова на зиму для своєї сім’ї й для старенької самотньої
122
сусідки. У лісі смакував ягодами, спостерігав за деревами,
лісовими птахами, дивився, як у вітряну погоду лісові лис-
тяні дерева «цілуються» між собою. Запримітив, що дерева,
які ростуть у лісі, чимось схожі на людей, тільки не можуть
ходити і не тому, що мають якусь фізичну ваду, а стоять на
місці, бо так їх створив Всевишній. Ось велетень-дуб стоїть,
наче лісовий цар між деревами, і коли починається вітер,
то всі інші дерева наче з якоюсь пошаною гнуться або схи-
ляють свої віття перед лісовим велетнем, а дуб гордо висо-
чіє і ніби вдивляється на своїх підданих. А біла береза трі-
поче листям, манить до себе когось із лісових дерев, та вони
з місця – ані руш, а лише на знак згоди махають їй на вітрі
своїм гіллям. Про свої спостереження за природою хлопець
часто розказував приятелям у школі.
***
Після заупокійної Служби Божої в церкві труну на
подвір’ї закрили наглухо, щоб сніг не падав на тіло покій-
ного. За катафалком йшло багато людей. Велику світлину
загиблого Сергійка ніс попереду всіх його однокласник.
Дорогою на цвинтар людей щораз збільшувалось. Усі
переглядалися між собою, мабуть, шукали серед присутніх