Сергійкового батька, але його не було.
У безвітряну погоду падав сніг, але в повітрі було, як на
таку пору, досить тепло. Траурна процесія йшла поволі, бо
так прийнято не поспішати з покійником, адже проводжа-
ють його туди навіки, звідки ніхто не вертає.
На цвинтарі повно свіжих могил. Вмирають люди різ-
ного віку і територія цвинтаря щораз збільшується. Декого
навіть хоронити стали на початку старого цвинтаря, де
колись стояли дерев’яні хрести, а нині вже нема й сліду, що
там був хтось похоронений більше, аніж століття тому.
Прибулі обступили півколом глибоку могилу і свяще-
ник Павло виконував обряд поховання небіжчика. Сказав
багато повчальних слів, звертаючись переважно до моло-
дих людей, Сергійкових співучнів. Голос священика, плач
123
матері, шепіт людей зливалися в одну сумну мелодію, яка
тут же відносилась вдаль легким прохолодним вітром.
Мати зі своїми дітьми стояла на краєчку могили і пла-
кала. Плач перейшов у ридання, коли на мотуззях опу-
скали труну в домовину. Раптом вона оглянулася і поба-
чила Сергійкового батька, що стояв найдальше всіх присут-
ніх від домовини, затуливши обличчя руками, щоб люди не
бачили його сліз, хоч добре знав: ніхто не подивується, що
він плаче, бо так прийнято, де сплять вічним сном покій-
ники, можна плакати, молитися або мовчати. Не робив
навіть спроби, аби з кимось заговорити, наче на хвилю оглух
і осліп. Нарешті підійшов ближче до домовини, де стояла
згорьована мати, але не промовив до неї жодного слова.
Здалося йому, що в цю хвилину набрякнув язик у роті, й
він рукою почав рухати нижню щелепу, щоб відкрити рот
і сказати до Мальви якесь слово. Та це не помогло. Нудьга
здушила горло. Хоче відкрити рот, щоб дихнути не тільки
носом, але й ротом, та щось заважає це зробити. Дивиться
на Мальву, що ридає над домовиною, купаючи очі в сльо-
зах, і згадались йому короткі зустрічі з нею за кордоном,
після виснажливої денної праці. У пам’яті зринули, наче
в кіноплівці, проведені з нею короткі миті кохання. Одні
більш виразні, що запам’яталися, інші – поблідли, наче
просвітлені фотострічки.
Так, на якихось моментах життя рветься плівка пам’яті,
а життєвий ритм часто порушується незвичними поді-
ями. З миттєвостей життя або прожитих літ шлях кожної
людини веде у вічність. Це єдине, що об’єднує всіх людей,
незалежно від їхніх матеріальних статків чи моральних
переконань. Кажуть, якщо нема християнського горіння
до ближнього, то нема надії, що може трапитися чудо і
само собою прийде до людини омріяне щастя. Їхнє щастя
затьмарилось в одну мить, втративши сина, який подавав
матері такі надії. Мальва згадала, як Сергійко планував,
коли настане його повноліття, то піде добровольцем, щоб
захищати свою країну від нападників-ворогів.
124
…Жадібно лунало над могилою «Вічная пам’ять». Хтось
із родичів покійного сказав присутнім, що поминального
обіду влаштовувати не будуть через матеріальну скруту. Усі
відразу здогадалися, що то батьки водія, що вчинив наїзд
на хлопців, підказали Мальві не справляти поминки, боя-
чись, що хтось може напоумити її, щоб добивалася в право-
охоронних органах покари над водієм. Мальва подякувала
всім, хто прийшов віддати останню пошану її загиблому
синові.
Стах сам собі дивувався нащо критися від людей,
що він втратив свого рідного сина. Як тільки-но дізнався
про загибель Сергійка, то почав картати себе думками,
що не признався синові, що він є його біологічним
батьком. Спочатку не хотів, щоб син не мав проблем із
тим, кого називав татом, але було цілих два роки після
смерті Мальвиного шлюбного чоловіка, і міг це зробити
в любий час. Не наважився, а тепер шкодує. «Може, якби
був признався йому вчасно, то і не сталася б така траге-
дія», – подумав Стах, і ще більший жаль охопив його, що
годі було навіть дихати.
Присутні побожно хрестилися і, відспівавши «Вічную
пам’ять», поволі покидали цвинтар, і лише Стах підійшов
близько до могили й залишався стояти біля неї, яка тут же
вкрилась тоненьким шаром снігу. Коли поблизу не зали-
шилось нікого, то він став навколішки на краю могили, взяв
у долоні грудку землі й почав цілувати її. На якусь хвилю
ніби завмер. Почав глибоко дихати, бо відчув, що в грудях
щось забиває подих, паморочиться в голові. Звісив голову
на груди і ще маркітніше стало йому на душі. Здавалося,
що ось-ось він впаде на землю.