– Ага, легко тобі сказати. Якась таємнича сила оволоділа
мною і доводить до божевілля. Навіть не можу втямити, що
діється навколо і зі мною.
***
Субота… Для когось це радісний, а для Мальви і її
челяді – скорботний день – дев’ятини. Церковні дзвони
скликали парафіяльний люд на Богослужіння за упокій,
що мало відбутися з самого ранку.
Стах почав швидко одягатися в святковий одяг, щоб
встигнути на Святу Літургію. Донедавна він лише деколи
відвідував церкву, а після смерті сина вирішив ходити туди
кожної неділі й свята. Якраз почала правитись Служба
Божа за померлих, коли він переступив поріг вхідних цер-
ковних дверей. Стах молився, затаївши дихання, і уважно
прислухався до слів священика, який вичитував імена тих,
хто недавно віддав Богові душу, а коли почув ім’я свого
сина, то мало не зомлів. Притулився до кам’яної стіни і за
хвилю трохи полегшало. Серед присутніх побачив Мальву,
яка стояла перед образом Святого Миколая і молилася.
А тим часом священик у короткому повчальному
казанні говорив про конечність людського життя, що
людина перебуває на цьому світі лише в гостях і треба про
це всім пам’ятати, робити добрі діяння для своїх ближніх
не заради вигоди, а щоб потім не мучила совість, що робив
щось не так, як треба було. За всі свої негідні вчинки людина
має дати одвіт. Треба так жити в цьому світі, щоб розум
людини, свідомість і інтуїція йшли в парі, й тоді не буде
гризти сумління.
128
Сумління… Совість… Саме совістю людина здійснює
самоконтроль над своїми вчинками, свідомо оцінює добро і
зло. Часто виникає почуття вини, переживання невідворот-
ності своєї негідної поведінки і навіть думок. Кажуть, що у
безсовісної людини, а такої, як правило нема, бо є чиста або
заплямована лихими вчинками совість, відсутня здатність
до самоосуду. Чиста совість не дозволяє людині бути бай-
дужою до чужого горя. Такій людині хочеться допомогти
тому, хто такої потреби потребує.
Стах слухав повчальні слова священика і йому здава-
лося, що все це він знає, та не завжди прислуховується до
внутрішнього єства. А ще почув слова духовного пастиря,
який нагадав слова Спасителя, що треба молитвою «визво-
литися від тягаря», звільнитися від самокатування, почуття
вини, страху, так само як звільняються від ланцюгів, що
зв’язали тіло, й змиритися зі самим собою.
Додому йшов разом з Мальвою. Розмова довго не наби-
рала довірливого логічного змісту. Коли дивився на неї, то
якесь дивне відчуття появлялося в його душі, наче чудодійна
аура окутувала його тіло. Біля неї почував себе безвольним,
слабким. Побачив у її зажурених очах настояні сльози і
самому стало нестерпно боляче, що сталося непоправне.
– Отак-то так, не догляділи ми нашого сина. Я собі не
можу простити, що замість негайно везти його в лікарню, спала
під впливом звечора випитої оковитої, і спочатку не почула, як
хлопці гримали в двері, а пробудилась, коли вже було пізно,
щоб йому допомогти, – в сльозах заговорила Мальва.
– Ти хоча потішилась ним трохи, а я, непутящий батько,
навіть ніколи не розмовляв із сином, лише декілька разів
бачив його здалека, і тепер не знаходжу собі місця, ночами
не сплю, якісь привиди ввижаються перед очима. У такі
хвилини здається, що божеволію.
– Ой, як тяжко стає на душі, що він таким молодим
покинув цей світ. Для мене він був наче вогник, що спалах-
нув і, не розгорівшись погас, а душа подалася в блакитну
безконечність, – говорила жалібним голосом Мальва.
129
Розмовляє Стах із Мальвою і не може втямити, що з
ним діється: наче вона говорить до нього, а самої її чомусь
не бачить і здається, що то біля нього безтілесний привид.
Страшно стає і починає роздивлятися навколо, щоб зорі-
єнтуватися, де він і з ким веде розмову. Торкнувся ліктем її
грудей і відчув упруге жіноче тіло. Враз наче опритомнів,
глянувши на неї, і згадав оту колишню Мальву, що кілька
місяців була його коханкою. Із їхнього таємного кохання
народився красень-син, якого вони не вберегли від загибелі.
Тепер Мальва здавалася йому іншою, змарнілою, постарі-
лою, лише посоловілі великі очі сяяли незвичним блиском,
з яких горошинками котилися сльози.
– Ти хоч маєш іще здорових дітей і внуків, а я з дру-
жиною мордуюся уже дванадцять літ через хворобу єдиної
дочки.
– Лікарі що кажуть? – питає Мальва.
– Не можуть нічим зарадити. Добре, що хоч навчилася
ходити і розмовляти, – скорботним голосом говорив Стах.