дорогу щастя, але сам, «тікаючи від світу, що за ним гнався,
та не спіймав», щасливим не був, ховався у своїй філософії
щастя, покинув у молодості кохану дівчину, зрікся церков-
них канонів, залишивши дім і жив безхатьком, зневажав
гроші, славу і багатство. Зазнав розчарування в коханні і це,
мабуть, відбилося на його долі. Усе життя жив скромно і
цим навіть пишався:
…І нічого не бажаю,
Окрім хліба і води.
Вбогість я за друга маю –
З нею ми давно свати.
Свою смерть передбачив незадовго до того, як душа
мала покинути тіло. Існують легенди його смерті в селі
Хотетове, що на Харківщині (нині Скороводинівка). Одні
кажуть, що мандрівний філософ сам викопав собі могилу
і спочив у ній вічним сном, перед тим написав епітафію
такого змісту: «Світ мене ловив, та не спіймав». Інші дослід-
ники притримуються іншої думки, що, передчуваючи свою
кончину, заповів поховати його тіло на узвишші біля гаю.
Легенди розповідають, що після його смерті 29 жовтня 1794
року на його могилі було багато провидінь. Додам, що з
1927 року село перейменоване на Сковородинівка, яке зна-
ходиться за 65 кілометрів від Харкова.
135
ЙОМУ ЦИГАНКА НАВОРОЖИЛА
ПЕРЕДЧАСНУ ЗАГИБЕЛЬ
Геніальний російський поет Олександр Пушкін перед-
бачив свою передчасну загибель. У молодості циганка
наворожила йому, що він загине від кулі білявого чоло-
віка. Спочатку він цим не переймався, бо вважав, що це
станеться нескоро. Незважаючи на міцну будову свого тіла,
він з раннього віку уявляв, що хворіє сухотами, а від серця
відходить аневризма аорти. Особливо відчув свою кончину
після смерті матері, Надії Осипівни в 1836 році. Її поховали
в Святогорському Успенському монастирі, що у Псковській
області. Поет навіть домовився заздалегідь із начальством
монастиря, щоб після його смерті, що настане невдовзі,
його тіло похоронили поруч труни його матері. Життя для
нього стало тягарем, а на душі мав постійну тривогу і муку.
Сучасники розповідали, що він навіть шукав причин для
смерті, не дорожив своїм молодим життям, сім’єю, в якій
було четверо його дітей.
На той час у Російській імперії модним було вирішу-
вати свої суперечки, образи, шляхом двобою, або як їх тоді
називали «дуелями». Пушкін уже давно був добре знайо-
мий і майже подружився з російським офіцером Федо-
ром Толстим, який вів розгульне баламутне життя. Відразу
скажу, що за все своє життя цей азартний офіцер вбив на
дуелях 11 чоловік, а ще багатьох важко поранив, і вони теж
невдовзі повмирали в тяжких муках. У 20 роках ХІХ століття
молодий Пушкін під час гри в карти посварився з одним із
гравців, що мав славу великого скандаліста. Пушкін викли-
кав його на дуель, що мала відбутися наступного дня і про
це признався Федорові Толстому. Офіцер знав, що на дуелі
противник Пушкіна, як вмілий стрілок, уб’є поета і пропаде
геній російської літератури. Він тут же навмисне посварився
з противником Пушкіна і вранці вбив його на дуелі. Трохи
пізніше між Пушкіним і Федором Толстим настала взаємна
неприязнь. Бувало, що Пушкін цілими днями очікував, що
Толстой викличе його на дуель, але заспокоювався тим, що
136
відьма-циганка напророчила йому, що його вб’є білявий
чоловік, а Федір Толстой був брюнет.
У 1836 році Пушкін написав вірш «Я памятник себе
воздвиг нерукотворный…» Це ніби заповіт поета тим, хто
залишиться жити після його смерті. Він знав ціну своїм тво-
рінням і тому так впевнено писав:
Нет, весь я не умру – душа в заветном мире
Мой прах переживет і тленья убежит….
И долго буду тем любезен я народу,
Что чувства добрые я лирой пробуждал,
Что в мой жестовий век восславил я Свободу
И милость к падшим призывал.
Такі пафосні слова написав поет, передчуваючи свою
близьку загибель. Він міг відмовитися від дуелі, але гордість
і страх бути висміяним взяли верх над здоровим глуздом. Та
й саме очікування своєї загибелі тривало впродовж більше
року, а загинув він від поранення черевної порожнини
27 січня 1837 року, яке привело до тяжких передсмертних
мук. 29 січня 1837 року поет помер, а його колишній рятів-
ник Федір Толстой ще прожив 9 років, втративши 11 своїх
дочок, які молодими вмирали одна за одною. Залишилася
жити лише дванадцята дочка. Хтось із тодішніх жителів
пустив чутку, що в смерті стількох дочок винен батько, який