146
Моє життя – розтрощене корито.
І світ для мене – каторга і кліть.
Так краще в тридцять повністю згоріти,
Ніж до півсотні помаленьку тліть.
Помилився поет лише на один рік до смерті, яка тоді
йому ввижалася, не доживши до тридцяти літ. А все-таки
інтуїція підказувала йому, що його чекає передчасна смерть.
І це тоді, коли йому виповнилось було лише 23 роки.
Не докоряю нікому і ніколи,
Хіба що на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять три в моєму серці втеча,
Що в тридцять – смерті в очі подивлюсь.
Але одночасно твердив, що «Смерть – не кінець
боротьби... праця людини – безсмертя її». А смерть діда,
героя його вірша, на цьому не закінчується: «його думи
нехитрі додумають внуки». А зрештою, пише поет, «хто
хоче жити, ніколи не помре». Симоненко з великою пова-
гою і любов’ ю ставився до матері і в той же час в умовах
більшовицької держави ставав безбожником. У своїх кіль-
кох віршах перевершив навіть Дмитра Павличка у його
нехтуванні вірою батьків, їхнім застереженням не хулити
Бога. Так Дмитро Павличко у віршах зневажливо ста-
вився до старовини, народних святинь. У вірші «В Дорозі»
кепкує, що біля доріг «стоять старі хрести», а, йдучи повз
них, «ми шапок не знімаємо, не кланяємось». І тут же,
наче на догоду старшому колезі по перу, Василь Симо-
ненко пише:
Іду, не хрестячись, в дорогу –
Я віру прадідів забув…
Але на цьому в богохульстві він не зупиняється, у вірші
«Прокляття» устами діда пише:
Ти слухав, Ісусе, промову діда?
Вона мені мозок на клапті рве –
століття тяжка обида
у серці моїм живе.
Ісусе!
147
Плакати годі,
не треба дощу з очей!
Давно ти зрадив народу –
будь проклят
ім’ям людей!
(вірш «Прокляття», у збірці
«Лебеді Материнства» 1981 р. ст. 133)
Страшно читати такі безбожні слова прокляття Спаси-
телю, що нібито виходять з уст народу. Доречно сказати, що
народ наш мудрий і тут же відсіває здорове зерно від полови
і куколю. Мабуть, прояви богохульства у деяких віршах про-
явилися через те, що виховувався без батьківської опіки, не
знайшов порозуміння з батьком, а ставши дорослим, вихо-
ваний у комуністичному дусі, забувши віру предків, став
комуністом-утопістом, хвалив комуністичну Росію у віршах:
«Завжди з Росією, з тобою», «Серце моє в комсомолі».
Згодом побачив у житті одне, а мусив писати інше і це
коробило його душевний стан. Особливо вразило поета,
побачені без могил, заховані від людського ока, жертви
тоталітарного режиму. Щоб заспокоїти себе почав багато
курити, вживав алкогольні напої, що привело до конфлікту
з простими міліціонерами, які не зважили на його посвід-
чення журналіста і керівника відділу літератури Обласної
молодіжної газети.
На мою думку, побої в міліцейському приміщенні не
привели його до хвороби, а просто прискорили її розвиток,
а отже, і його смерть, яку він передбачив.
Дмитро Павличко встиг покаятися прилюдно, напи-
савши «Покаяльні псалми», а Василь Симоненко не встиг,
але мало хто про це знає. Молодий поет любив життя, але
доля, наче не чула його, коли він карався в передсмертних
муках. Вона, мовби не помічала, кудись поспішаючи, не
чула його душевного болю, а пройшлась стороною. А йому
так хотілося жити, хоча б до п’ятдесяти літ. Не судилось.
Чомусь так стається на світі, що гинуть передчасно ті, «най-
мудріші, хто найдужче любить життя».
148
ЗАГИБЕЛЬ, ПОВИТА ТАЇНОЮ
Життя людини на цьому світі таке коротке, а щоразу
чуємо в засобах масової інформації, що то тут, то там хтось
покінчив життя самогубством у розквіті фізичних сил і
розумових здібностей. Мову поведу про талановитого буко-
винця родом із міста Кіцманя Чернівецькох області, про
якого рано дізналася вся Україна. Це Володимир Івасюк
(04. 03. 1949 – 18 05. 1979). Не стану переказувати його біо-
графію, а лише відзначу, що його талант до музики, скла-
дання віршів проявився в ранньому дитячому віці. Вчився
в медичному інституті і після 4 року навчання на Буковині
перевівся у Львівський медичний інститут, щоб одночасно
вчитися по індивідуальній програмі ще й в консерваторії.
Лікар, скрипаль, грав на фортепіано, віолончелі, гітарі,