до неї Юрка. Обіцяв, що невдовзі прибуде, але не сказав, у
який день це станеться. Уже третій день дзвонить до нього,
але абонемент не відзивається, перебуваючи «поза зоною
досяжності». Час від часу поглядала на годинника, а кожен
стукіт за вхідними дверима примушував її здригатися.
Переживала, що батько може зустріти хлопця надворі і не
дозволить йому зайти до неї. «Але ж тато в мене добрий і
цього не зробить», – подумала Леся.
І ось Юрко в пообідню пору, після довгого чекання нес-
міло переступив поріг її кімнати, в якій Леся була лише з
матір’ю. Замість привітання мовив:
– Я той, що обіцяв Лесі приїхати до неї, – звернувся
поглядом до матері, тримаючи в руках букет польових
ромашок і здавалося, що хвилюється перед тим, як підійти
до дівчини, а вона засяяла щасливою привітною усмішкою,
яку не завжди можна побачити навіть серед здорових, наді-
лених красою і грацією дівчат.
Юрко поклав на тумбочку квіти.
– О, які чудові квіти! Я бачила такі лише в телевізорі,
а так зблизька – вперше, – призналась Леся. – Як ти дога-
дався, що я їх найбільше люблю?
– Справді, я інтуїтивно догадався, що польові ромашки
тобі сподобаються.
– Піднеси їх мені до обличчя, нехай відчую їх запах.
Він тут же виконав її прохання, а вона вдихала приєм-
ний свіжий аромат лугових квітів і їй здалося, що вона не
лежить у ліжку, а перебуває на зеленому лузі, оскільки не
може ходити, то пташкою літає над ним і шепче до когось
із людей, щоб вирвав їй хоч одну таку квітку, а тут – цілий
букет, то як же не радіти!
А Юрко почав придивлятися до неї зблизька. Кину-
лись у вічі червоні, як тільки-но доспілі вишні, уста, білизна
зубів, рум’яне обличчя з двома ямочками на щоках, і почув
її тихий приємний голос, в якому можна було відчути всі
16
відтінки втіхи й ніжності. Леся була накрита легким покри-
вальцем, і відразу не було видно, що вона лежить на бочку
майже нерухома, а лише деколи витягує вперед тоненькі, як
палички, руки, але швидко чомусь їх ховає. Йому здалося,
що біля нього не справжня жива душа, а велика лялька, що
вміє розмовляти. Таку колись бачив у магазині серед бага-
тьох дитячих іграшок. Звернув увагу, що в неї густе, коротко
пострижене волосся, кольору ледь стиглої пшениці.
Леся довго тулилась обличчям до квітів, а хлопець у цей
час відчував якусь дивну приємну енергетику, що йшла від
неї. Дівчина щомиті усміхалася, щось говорила, і в її сло-
вах не було й натяку на те, що вона одна з небагатьох таких
нещасних юних дівчат, яких нечасто можна десь побачити.
Юрко мовчки споглядав, як вона нахиляє до квітів своє
обличчя і думав: «Чому така красива на обличчі дівчина
народилася такою нещасною? Що це – помилка природи,
родове прокляття чи гріхи батьків або далеких пращурів, за
які розплачується невинна маленька істота?»
– Мамо, – мовила дівчина по хвилі, – поклади мене у
візок, я хочу бути надворі, показати усім, що можу бути не
тільки з тобою і татом, але й зі своїм хлопцем.
У матері тут же на віях виступили сльози, але вона
мовчки, без прояву невдоволення, виконала її невеличку
забаганку. Вона мало що говорила до хлопця, а радше спо-
стерігала за його жестами, мімікою і хотіла розгадати, що
насправді в нього на думці.
«Напевно, волонтер, та чомусь не признається. Посидить,
подивиться на дівчину, порозмовляє з нею і поїде собі геть.
Це навіть добре, що чужий хлопець її відвідав, адже чомусь
так рідко хтось до них приходить, а всі, хто навідається, спів-
чувають і батькам, і дівчині, від чого їм стає ще прикріше на
душі», – подумала мати, і одне збагнула, що дочка казала
правду, коли призналась, що закохалась у хлопця.
На подвір’ї розмова між ними набрала довірливого
характеру. Леся почала задавати Юркові каверзні запи-
тання, ніби вгадуючи, що те саме хоче почути і її мама:
17
– Ти чому так довго не одружувався? Чекав поки я під-
росту?
– Ні, були інші причини, про які мені не хотілося б зга-
дувати.
– А ти не соромся, мені і моїй мамі можна все казати. Я
хочу багато чого знати, і ти мені в цьому допоможеш.
– Звичайно, що допоможу. Я й тому прибув до тебе,
щоб разом обговорювати те, що тебе цікавить.
Хлопець стояв біля візка, дивлячись на усміхнену дів-
чину, щораз брав пальчики її правої руки і гладив їх сво-
їми, відчуваючи немов із них виходить якась дивна енергія.
Отак розмовляють між собою і Юрко з кожною хвилиною
переконувався, що Леся така ж, як усі інші дівчата, тільки