Сидячи перевальцем у кріслі зі схрещеними на потилиці пальцями, я раптом побачив у сенаторовій руці пістолет.
— Тепер-то ви вже, либонь, збагнете: глузувати з себе я не дозволю, — люто просичав він. — Листи!
Я засунув руку в кишеню, витяг звідти два конверти і похмуро поклав їх на стіл.
— Не вистачає ще одного, давайте його сюди! — зажадав він.
— Як це не вистачає одного? — спитав я з удаваним подивом.— Я виявив тільки два.
Не відводячи од мене і далі свого пістолета, сенатор начебто замислився.
— Але ж я написав три! — за якусь мить вигукнув він.
— Шкодую,— сказав я,— але третього у мене немає.— Відтак, наче оце щойно мене осяяла догадка, додав: — Певно, вона знищила його, адже, щоб шантажувати, досить і одного.
— Саме тому мене й цікавить третій лист,— пояснив сенатор.
Він сунув листи в кишеню і попростував до виходу. Узявшись за ручку дверей, але ще не потягнувши її на себе, прошив мене поглядом.
— Я хочу, щоб ви як слід затямили одну річ, Аресе: не подумайте шантажувати мене цим листом.
«Лист! — промурмотів я, коли він вийшов.— А доля Сусанни його вже не обходила.— Я глянув на годинника: вже пів на першу.— Кому ж я підкину покійничка? — Я знизав плечима і взяв зі столика дві сотенні купюри.— Якось уже знайду кому»,— кволо промимрив сам до себе і пішов з контори.
В готелі, перш ніж лягти, занотував у своєму записнику найважливіші події дня — так поклав собі ще відтоді, коли вирішив стати детективом. Потому ліг спати і... спав чудово.
Світало. Я зіскочив з ліжка, нашвидкуруч зробив зарядку, прийняв душ, зодягнувся. Читаючи газету, надибав на таке: мотивом убивства Сусанни була крадіжка. Як заявила служниця, зникли коштовності на величеньку суму грошей. Опріч того, вкрадено картину Дега. Рама, полишена на стіні, правила за німе свідчення вишуканого смаку грабіжника. Адже серед багатьох полотен, які прикрашали вітальню Сусанни, вбивця віддав перевагу «Балерині за лаштунками» Едгара Дега.
Поліція обіцяла швидку розв'язку. Зараз вивчалися відбитки пальців, що лишилися у приміщенні, і арешт злочинця був справою кількох годин. В одному вони не мали сумніву: злодій і вбивця поєднувалися в одній особі.
Я глухо вилаявся: виходило, я не тільки злодій, а ще й убивця,— і все це через проклятуще дівчисько з янгольським личком.
Я стримано зітхнув, розкрив гаманець і помилувався пурпуровим кольором асигнацій. Ні, дівчисько не винне,— прикинув я, виходячи з готелю. Поснідавши, всупереч звичці не пішов до контори, а подзвонив з автомата до сенатора.
— Чого вам треба? — промовив низький голос. Зважаючи на його шанобливі модуляції, можна було подумати, що це якийсь служник.
— Будьте ласкаві, сеньйориту Рамірес.
— Даруйте, а хто її питає?
Я пирхнув. Мені ще треба було тільки цього питання.
— А вам яке діло? — підвищив я голос.— Якщо вона є, запросіть її до телефону.
Як не дивно, а така різкість дала кращі наслідки, ніж найдокладніші пояснення. Цей тип, либонь, вирішив, що я, певно, поважна персона, котру не можна ось так просто відшити.
— Сеньйорита в університеті, пане,— пояснив він лагідним тоном.
Я повісив трубку, закурив і задумливо зробив кілька глибоких затяжок. Потім шпурнув недопалок і попростував до університету. У довідковому бюро з'ясував, що Сенаторова дочка навчається на філософському. Поставив машину при вході до будинку факультету і став чекати. Десь об одинадцятій повз мене пробіг якийсь хлопчина, вигукуючи назву газети «Ата-ха», що виходила опівдні.
Я купив цей випуск. І насилу втримався од проклять. Справа вже припікала мене як слід: на чільному місці красувався мій портрет. Я закурив знову і заходився читати. За півгодини сеньйорита Рамірес вийшла з книжками під пахвою. Вона йшла, жартуючи з однокурсницями.
Я свиснув. Побачивши мене, підбігла до машини.
— Мені потрібно поговорити з вами,— мовив до неї,— сідайте!
Моя пропозиція, очевидно, була їй не до вподоби. Вираз обличчя в неї спершу був здивований, потім став розгубленим. Вона оглянулася і сіла в машину. На сидінні лежала газета з моїм зображенням; глянувши на газету, дівчина мало не зойкнула з переляку. Підпис під моєю фотографією, складений аршинними літерами, як годиться для сенсації номер один, провіщав: поліція розшукує небезпечного вбивцю.
— Ви... ви вбили її? — запинаючись, прошепотіла.
Запитувала вона нібито й простодушно, але обличчя її пройнялось тривогою.
— Учора ввечері чекав на вас,— промурмотів до неї.
— Я жалкую, я справді жалкую. Батько чув нашу розмову по іншому апарату і... Послухайте-но, ви ж так і не відповіли на моє запитання! Це ви її вбили?
Дівчисько починало подобатися мені. Взагалі мені до серця всі дівчата, котрі ставлять наївні запитання.
— Поліція, певно, вірить цьому,—відповів я,— але є принаймні двоє людей, котрі знають, як вона в цьому помиляється.
— Справді?.. А хто ж вони, ці люди?
Я осміхнувся.
— Убивця і я... природно.
— А ви здогадуєтесь, хто міг це зробити?
В її словах майже не відчувалося хвилювання, хоч очі виявляли стурбованість. Мені почувся в її запитанні якийсь прихований сенс. Озирнувшись на неї поглядом інквізитора, я відповів:
— Так. Ваш батько.
Усупереч моїм сподіванням, вона начебто була не дуже здивована моїми словами. Певне, готувалась до такої відповіді.
— Але ж це невідомо,— заперечила вона.— Ви ж знаєте, що невідомо, і кажете просто, щоб залякати мене.
В її зіницях причаївся острах; тон був невпевненим, і я трохи міцніше затягнув зашморг, щоб дізнатись, чи одержу від цього якусь користь.
— Це ви у згоді зі своїм батьком влаштували мені пустку. Я багато розмірковував з учорашнього вечора. Навіщо було так поспішати, аби вилучити листи? Ви не виявили мене в конторі й подалися нишпорити по барах.— Вона зробила заперечливий жест, але я вів далі: — Це мусив бути саме я, і ніхто інший. Ще б пак, кому не відома моя репутація детектива, котрий робить свою справу без зайвих церемоній? А вродливе личко і три сотенних папірці — надто ласа принада, щоб відмовитись від будь-якого доручення.
— Яка це огидна брехня! — обурливо прошипіла вона.
— Могло статися, що вас і не втаємничували в усі деталі задуму,— поволі провадив я далі,— можливо, ваш батько тільки попросив вас найняти мене, аби заволодіти листами цієї «палко коханої Сусанни...» — я підморгнув їй, осміхаючись,— як він її пестливо називав. Я ж проковтнув усе те разом із гачком, немов якийсь телепень. Хіба можна відмовити у проханні дівчинці з вашим личком і з трьома червоненькими на додачу? Ваш батько чекав на мене всередині будинку. Гупнув мене по голові, а потому перемазав усю спальню відбитками моїх пальців. Хитро зроблено!
Вона втупилася в мене, не відводячи погляду. В очах ії було все: і обурення, і зневага, і страх.
— Не знаю, чи слухати мені вас далі,— промурмотіла вона.— Якщо не ви й справді вірите в те, що сказали, то ви ще гидкіший од того, яким знає вас мій батько.
Коли виходила з машини, сльози залили їй очі. Я фиркнув. У мене з вуст вирвалося мимовільне прокляття. Однак позбутися покійничка, виходить, не так-то легко. Я лишався на місці ще хвилин п'ять, поринувши в роздуми: необхідно було скласти план дій. Покинувши машину, поспішив до зупинки автобуса. Коли зійшов у торговельному центрі міста, подзвонив до гаража, де час від часу залишав свою машину на зберігання. Я повідомив їм місце, де вони повинні забрати її, і почепив трубку. Потім, щоб розім'ятися, пройшовся пішки вулицею Королеви до вулиці Кампанаріо. Навіть коли котрийсь із тих багатьох-багатьох перехожих, з якими я зустрічався, і бачив моє фото в газеті, поліції буде від того мало користі. Я поки що зоставався одним із мешканців Гавани, що загубився серед мільйона інших.
Завітав до китайської перукарні на вулиці Санхи; там підстригся під бокс і збрив вуса. Потім покрокував до будинку Алісії в Старій Гавані. Постукав дверним кільцем і прислухався. Вона вийшла з сяючим обличчям. А в голосі у неї бриніла чимала доля іронії, коли вимовила:
— Заходь, серце моє. Я чекала на тебе.