У цей час дверi, що вели до сусiдньої кiмнати, прочинилися i звiдти вийшла сухенька, зморщена бабуся.
- Ну, показуйте вже вашi фокуси, ну! - прошамкотiла вона беззубо, вiдштовхуючи Йосипа i сiдаючи на його стiлець.
- О! Наречена Мохомовеса прийшла! - весело сказав Йосип.- Показуй їй фокуси! Ич! Це моя тiтка. Стара дiвуля. Пiд сiмдесят їй уже. Тому я її й називаю "наречена Мохомовеса". Мохомовес - це янгол смертi. Не бiйтесь, вона нiчого не чує, зовсiм оглухла. Тiльки не думайте, що я їй зичу лиха. Господи боже мiй! Хай живе ще сто рокiв.
Бабуся нетерпляче засовалась на стiльцi й зашамкотiла:
- Давайте вже вашi фокуси, ну! Стороженко засмiявся.
- Публiка хвилюється.
- Ах, ця менi публiка! Ну, гаразд. Ходiмте.- Йосип узяв Стороженка пiд руку, повiв у куток, i вони над чимось там схилилися, стиха перемовляючись.
Потiм Петро Петрович Стороженко обернувсь i ступив крок до бабусi й Чака.
В руках у нього була блискуча залiзна каструля.
- Шановна публiко! Дами i панове! Перед вами: абсолютно порожня каструля! - гучним цирковим голосом промовив вiн, одкриваючи кришку i показуючи порожню каструлю.- Алле-оп! - Вiн швидко закрив каструлю кришкою i одразу ж вiдкрив - у каструлi лежали обценьки.- Алле-оп! - Вiн знову закрив каструлю, знову вiдкрив - каструля була порожня.- Дивiться всi, любуйтеся, любуйтеся-дивуйтеся! Дивовижна дивина - каструля чарiвна! Алле-оп! - вигукуючи i розмахуючи каструлею, Стороженко заметушився по майстернi.
Все це вiдбувалося так блискавично, так несподiвано, що я нiяк не мiг угледiти, як воно робилося. Наче справжнє диво дiялося на очах.
Звiсно, я розумiв, що нiяке це не диво, а спритнiсть Стороженкових рук i хитромудрий пристрiй у каструлi, який зробив майстер Йосип,- але враження було потрясаюче.
Це було так здорово, що Чак не витримав i заплескав у долонi. I тiтка Йосипа нечутно заплескала в долонi сухорлявими руками. I навiть я, забувши, що невидимий i безтiлесний, зааплодував теж (хоч нiхто не мiг почути моїх оплескiв).
Стороженко, одставивши назад ногу, низько вклонився, або, як кажуть циркачi, "зробив комплiмент". Потiм пiдiйшов до Йосипа i мовчки обняв його.
- Що ви! Подумаєш! - нiяково похиливши голову набiк, знизав Йосип плечима.- Я був радий зробити щось для вас... Ви знаєте, у мене є мисль!
Вiн обняв Стороженка за плечi i щось зашепотiв йому на вухо, показуючи очима на Чака.
- Га? По-моєму, я генiй. Га?
- Га? - в тон йому перепитав Стороженко i засмiявся.- Здається, таки генiй. Можна спробувати! - I, звертаючись до Чака, сказав: - Ви не хотiли б, юначе, завтра вранцi пiти зi мною в цирк? Адже завтра недiля, в гiмназiю вам не треба. Подивилися б на репетицiї i, може б, трошечки менi допомогли. Га?
- Я... я з задоволенням. Будь ласка! - затинаючись, сказав Чак.
Я розумiв його хвилювання. I на репетицiю в цирк страшенно цiкаво було пiти, i цьому симпатичному Стороженковi щиро хотiлося допомогти.
- Ну, спасибi. Тодi зустрiнемося о десятiй, там саме, на базарi, бiля розкладки. Гаразд?
- Гаразд,- сказав Чак i раптом хитнувся в мене перед очима. I весь пiдвал хитнувся, наче вiд землетрусу. Останнє, що я побачив,- це зморщене обличчя Йосипової тiтки, її лукавi очi i розтягнений в усмiшцi беззубий рот. В очах потемнiло. Бамм! - ударив у головi дзвiн...
РОЗДIЛ V
"У кожного в життi мусить бути своя таємниця!" Що менi вашi
переживання!
Я сидiв на лавцi бiля цирку, на площi Перемоги, поряд iз старим Чаком.
- Га? Що? Що сталося? Чому...-спитав я здивовано.
- Нiчого не сталося. Ти що - забув? Я ж тебе попереджав. За один раз ми можемо побувати з тобою тiльки в одному днi минулого. А завтра, якщо не заперечуєш, ми продовжимо нашу мандрiвку у тисяча дев'ятсот дванадцятий рiк. Бо сьогоднi вже пiзнувато, тобi додому час. Та й я, чесно кажучи, притомився трохи.
Чак справдi виглядав втомленим, виснаженим. Очi в нього позападали, чiткiше вималювались зморшки на обличчi, їх наче побiльшало. Подорож у минуле коштувала, мабуть, йому великих нервових зусиль. А вiсiмдесят рокiв - це не двадцять.
I хоч як менi кортiло дiзнатися, що було далi, я спiвчутливо глянув на нього й сказав:
- Ага. Менi треба вже йти...
Хоча йти менi було зовсiм не треба. Батьки ще й з роботи не повернулись, певно.
Чак усмiхнувся. Вiн усе розумiв.
- Спасибi тобi...
- За що менi...- зашарiвсь я.- Це вам спасибi. Я ж i не робив нiчого.
- За те, що погодився мандрувати зi мною в моє минуле. А робити ще доведеться, не турбуйся,- таємниче пiдморгнув вiн менi, пiдводячись i подаючи руку.- До завтра! У той же час, як i сьогоднi. Зможеш?
- Зможу. Авжеж. До побачення.
Вiн уже збирався йти i раптом затримався:
- I ще, Стьопо... Давай домовимось. Ти нi про що зайве не розпитуватимеш, гаразд?.. Я тобi сам розкажу все, що треба. I не ходи за мною. Не намагайся дiзнатися про мене бiльше, нiж я тобi розповiм. Хай мiж нами буде таємниця... Я взагалi вважаю, що в життi кожної людини мусить бути своя таємниця, своя загадка, щось iще не розкрите. Без цього нецiкаво жити на свiтi. Ну як? Домовились?
- Домовились.
- Ну, тодi бувай!
- До побачення!
Вiн перейшов вулицю i, пiднявшись по схiдцях, зник у гастрономi.
I лише тодi я раптом вiдчув i зрозумiв, що ж зi мною сталося.
У мене похололо в грудях.
Ой!
Та це ж я щойно був у минулому. У дореволюцiйному тисяча дев'ятсот дванадцятому роцi. За клятого царизму, про який я тiльки з пiдручникiв iсторiї знаю, та з художньої лiтератури, та з кiнофiльмiв, та з телевiзiйних передач.
Я безсило знову опустився на лавку. Ноги не тримали мене.
Та що ж це таке? Та хiба ж це можливо? Та хiба ж таке буває?
Це ж тiльки в книжках та в кiно люди в минуле потрапляють. А в життi з теперiшнього тiльки у майбутнє шлях лежить, назад дороги немає. Це всiм вiдомо.
Ой!..
Може, я з глузду з'їхав?
Нi, не вiрю! Ненормальнi нiколи про себе так не думають. Ненормальнi завжди себе абсолютно нормальними вважають.
Значить, гiпноз. Чи щось таке подiбне.
Але яка ж сила в тому гiпнозi, чи що воно там таке!
Ну цiлковите вiдчуття реальностi. Живе життя та й усе.
Так чiтко я бачив i Чака-гiмназиста, i колишнього клоуна Стороженка, i прилизаного Слимакова, i майстра Йосипа, i його тiтку, i весь отой вируючий базар, i вiтрину Бублика-Погорiльського, i маленькi трамвайчики, i все-все iнше.
Не знаю, скiльки я просидiв на лавцi бiля цирку, поки отямився цiлком. А привiв мене до тями голод. Я раптом вiдчув, що дуже хочу їсти.
Я схопивсь i побiг на тролейбус.
Всупереч моїм сподiванням, матiр застав уже вдома. Але вона була так стомлена i так захоплена своїми клопотами (вона дуже сумлiнна, самолюбива i страшенно старається, щоб не пасти заднiх на фабрицi), що не звернула уваги на моє збудження. Тiльки сказала:
- Що ж ти, Стьопочко, бiгаєш, синку, голодний? Гляди, зовсiм охлянеш.
Мамi я, звiсно, нiчого не сказав. Та й татовi, коли вiн прийшов, теж. Хiба б вони зрозумiли? Вони б iще, чого доброго, не пустили мене завтра на побачення з Чаком.
Аякже! Щоб якийсь пiдозрiлий дiд душу їхньому синочку каламутив! Гiпнозом чи хто його зна чим якiсь галюцинацiї йому навiював!
Єдиний у свiтi, кому б я мiг вiдкритися,- це дiд Грицько. Але дiд був далеко, в селi. I я тiльки подумки побалакав з ним перед сном: "Отаке-то, бачите, сталося зi мною, ви й не повiрите, дiду, хоч би лиха якого не приключилося".- "Не бери дурне в голову, а важке в руки",- сам себе заспокоїв я дiдовими словами. I заснув.