— Православної! — вигукнула першою Оленка.
— Я ж не тебе питаю, Оленко, — насупився козак. — А прокажи нам, Владе, молитву найпершу — «Отче наш».
Влад трохи здивувався, але згадав, що козаки приймали до свого кола лише тих, хто присягався землю рідну боронити від ворогів, у Бога вірував і «Отче наш» знав.
— Петре! — звернувся до молодого козака старший за нього, поважний козак, що був на чалому коні. — Не чіпай дітей! Чи не бачиш, які вони зморені? Мабуть, від татарви втекли…
Але Влад молитву знав і швидко прочитав її.
— Добре! — широко всміхнувся козак Петро. — Та я й так бачу, що ви наші діти! Але пильність, брате Даниле, ніколи не завадить. Король шпигунів має досить!
— Та не дітей же він шпигувати посилає! — скривився літній козак Данило. — Для того певні людці є…
— Та нічого, ми розуміємо! — повагом мовила Оленка.
— Ну, якщо ви такі розумахи, — підкрутив вуса Петро, — то сідайте до нас, на коні. Їдьмо до нашої фортеці. Серед степу лишатися небезпечно.
Оленка сіла на коня позаду Петра, а Влад примостився за Данилом. І козацький загін швидко рушив.
Сонце вже почало заходити, коли діти побачили фортецю над рікою. Дорогою Петро розповів дітям, як важко було зводити це укріплення тут, на південній межі козацької держави, серед степів, якими прокочувалися хвилі завойовників, що вчиняли напади на нашу землю, забирали людей у полон, а міста й села палили. Незабаром, як стало відомо козацькій залозі, на фортецю мали напасти вороги, аби шлях углиб країни був відкритий і жодна фортеця з жодними козаками не заважала навалі чужоземців. Тому всі козаки ретельно готувалися до бою та можливої облоги. Фортечна залога складалася із загартованих у боях, досвідчених козаків. Вони радо зустріли своїх побратимів, що повернулися, та ще й не самі, а з Оленкою і Владом.
— Оце так місце для забавки! — похитала головою Оленка. — Щось не те нам Міґель казав!
— Так… — замислився Влад. — Здається, пригода стає не прогулянкою, а небезпекою…
— Гей, малі козаки! — почули діти голос Данила. — Ходіть-но сюди, будете з нами куліш їсти!
— Дякуємо! Йдемо! — вигукнула Оленка.
— От класно! — зрадів Влад, що таки добряче зголоднів. — Коли б це ми змогли скуштувати справжнього козацького кулішу?
Сівши в колі біла великого казана, кожен козак і діти отримали миску, ложку, свою порцію гарячої страви й заходилися їсти. Ох, і смачний був куліш під зоряним небом, серед степових пахощів!
Нарешті повкладалися спати, адже ранок мав бути нелегким. Діти лягли на сіно, дехто з козаків — під возами, дехто — під фортечними стінами… Серед ночі іноді було чутно скрики якогось птаха і голоси вартових козаків-дозорців на вежах: «Вартуй!.. Вартуй!..»
Непомітно настав ранок. Мов і не спали. Сіре небо ледь бралося рожевим. «Наче на риболовлю з татом удосвіта встаю…» — зітхнув Влад. Оленка, більш моторна, вже була на ногах і дивилася між зубці фортечного муру кудись у степ. Високий козак, що стояв поруч із нею, вигукнув: «Вони-и-и!» Хто такі, ці «вони», стало зрозуміло вже невдовзі.
Басурманська кіннота швидко насувалася на фортецю. Вершники вигукували щось незрозуміле.
“ Зараз буде! — спохмурнів Петро. — Ану, діти, ґав не ловіть, подавайте стріли. На облогу їхній загін не здатний, але підпалити фортецю вони спроможні. Стрілятимемо з луків, а коли бусурмани підійдуть ближче — вдаримо з мушкетів і пістолів.
— Зрозуміло! — коротко відказав Влад і почав швидко подавати все нові й нові стріли козакам, що вже пускали їх на ворогів.
Оленка також не відставала від Влада — вона взяла великий пучок стріл і подавала їх тим оборонцям, у яких кількість оперених літавок швидко зменшувалася.
Та скоро козаки вже взялися за мушкети й пістолі — вороги, хоч і втратили багатьох вершників, підібралися близько до фортеці й змогли підпалити її дерев’яні стіни у двох місцях. Залунали постріли, порохова курява здіймалася над головами козаків. І саме цим скористалися бусурмани — тепер вони зі своїх луків могли більш точно поціляти в оборонців. Два козаки впали. Одного було вбито, другому ворожа стріла поцілила в плече.
Якийсь козак із довгими вусами й оселедцем на голові, очевидно, друг пораненого, вийняв стрілу з рани, а саму рану замазав сумішшю пороху й землі.
— Краще я перев’яжу! — вигукнула Оленка. — Землю не можна до рани прикладати!
— Ет, малеча! — усміхнувся вусань. — Козакові рідна земля краща за всі ліки! Проте перев’яжи, чом би й ні?
Тим часом кілька козаків, запримітивши ватажка ворожого загону, товстуна на білому коні в оточенні почету, почали щось готувати. Вони зробили якусь підставку-триногу, на неї поклали доволі довгу руру. Трубка та складалася з двох частин: верхня була щільно заповнена порохом і ще чимось, що Влад не встиг роздивитися. В нижню додали трохи пороху, щільно закрили, й лише в невеличкий отвір вставили запалювальний лютуз. Козаки щось міркували, повертали дивний пристрій, позирали на ватажка, що незворушно споглядав, як палають стіни фортеці. Нарешті один із козаків підпалив мотуза, вогонь побіг по ньому до рури. Та зашипіла і несподівано швидко здійнялася в повітря. Саморобна ракета злетіла вгору, а потім почала опускатися просто на бусурманського ватажка. Поки той збагнув, що відбувається, ракета вибухнула над його головою. Білий кінь рвонув з місця, несучи тіло незграбного вояки…
На мить запанувала тиша, нападники перестали кричати. Вони побачили, що їхнього провідника разом із охороною більше немає. Жах охопив кочівників. Вони тікали від фортеці.
— Як вам наша вигадка — літавки з порохомї — сміявся Петро. — Гарна річ?
— Авжеж! — захоплено мовив Влад. — А я гадав, що такі порохові ракети вигадали в стародавньому Китаї!
— Не знаю, як там у хінців, люди вони, кажуть, розумні, — вів Петро, — а ці літавки майструє один наш козарлюга, характерник і лікар Ааривон!
— Але ж треба вогонь загасити, а то він усі стіни спалить! — тривожилася Оленка.
— То правда, — погодився Петро. — Ворог відступив, аж он козаки вже вогонь збивають.
І справді, козаки швидко і вправно передавали один одному дерев’яні відра з водою. Інші закидали вогонь землею. Влад з Оленкою хотіли було допомогти, але тут сталася дивна річ.
Усі козаки зупинилися, мов заворожені. Навіть вітерець зник. Діти розглядалися довкола й нічого не розуміли. Кожен із оборонців фортеці, який щойно стріляв, рухався, віддавав накази, гасив полум’я — раптом завмер у тій позі, в якій його застала якась мить. Мить, що зупинила все і всіх довкруж, крім Оленки і Влада.
— Що це все означає? — розгубилася Оленка. — Козаки нерухомі, наче висять у повітрі! Мов мільки якісь… Усе стало якимось несправжнім!
— Поглянь, навіть полум’я і дим над ним завмерли, як намальовані, — крутив головою Влад. — Як це може бути? Ми неначе всередині діорами — я бачив таку в природничому музеї. Там опудала звірів і птахів, а за ними ліс чи поле, і все як справжнє, тільки піхто не рухається.
— А може, ми таки ВСЕРЕДИНІ чогось? — замислилася Оленка. — Адже ми забули, що потрапили до цього степу й козаків, увійшовши до темної кімнати в світі іграшок…
— Так, — замислився Влад. — Ми захопилися подіями, в яких так щиро брали участь… Цікаво, чи можемо ми вільно рухатися зараз?
Влад несміливо зробив широкий крок. Нічого йому не перешкоджало. Він обійшов застиглого козака Петра з усіх боків. Уважно роздивився його одяг, зброю, вираз обличчя, зрештою. Петро неначе біг щодуху до фортечної стіни, відштовхнувшись однією ногою від землі…
— Ходімо, Владе, зазирнемо до козацької канцелярії! — покликала його Оленка.
— Ходімо… — замислено відповів Влад.
Вони прочинили масивні двері приземкуватого будинку, сподіваючись побачити там старовинні мапи на стінах, козацькі прапори, великий стіл із чорнильницею, перами для письма, гетьманськими грамотами, листами… Натомість у напівтемряві світилися зелені літери: «GAME OVER»
— Наче букви «ВИХІД» у кінотеатрі! — засмутилася Оленка.
— Здається, гру закінчено, — зітхнув Влад. — А так хотілося, щоб це було насправді.
— А якби ми потрапили в полон до бусурманів? — запитала Оленка.