Це тому, що я не завжди роблю те, що мені кажуть.
А це тому, що коли люди кажуть тобі, що робити, то їхні вказівки зазвичай бувають плутаними й не мають жодного сенсу.
Наприклад, вони часто просять «зберігати тишу», але не кажуть, як довго треба зберігати тишу. Або ти бачиш знак, на якому написано «НЕ ХОДИТИ ПО ГАЗОНАХ», хоча насправді там має бути написано «НЕ ХОДИТИ ПО ГАЗОНАХ НАВКОЛО ЦЬОГО ЗНАКУ» або «НЕ ХОДИТИ ПО ГАЗОНАХ ПО ВСЬОМУ ПАРКУ», оскільки є багато газонів, по яких можна ходити.
Люди також постійно порушують правила. Наприклад, Батько часто їздить швидше від 30 миль/год у зоні обмеження швидкості руху до 30 миль/год, а інколи він сідає за кермо після того, як випив, і не завжди користується паском безпеки, коли веде свій фургон. У Біблії сказано «Не вбий», але ж були хрестові походи, дві світові війни, війна в Перській затоці, і під час цих подій християни постійно вбивали людей.
Також я не розумію, що має на увазі Батько, коли каже: «Не лізь у чужі справи», оскільки я не знаю, що означає «чужі справи», і я маю багато справ з іншими людьми: у школі, магазині, автобусі, а робота Батька полягає в тому, щоби ходити по чужих будинках і лагодити чужі бойлери й опалювальні системи. І все це — чужі справи.
Шивон розуміє. Коли вона просить мене чогось не робити, то чітко каже, чого саме не можна робити. Мені це подобається.
Наприклад, якось вона сказала: «Ти ніколи не повинен стусати Сару чи бити її якимось іншим чином, Крістофере. Навіть якщо вона вдарить тебе кулаком. Якщо вона знову тебе вдарить, то відсунься від неї, стій спокійно та рахуй від 1 до 50, а потім ти маєш піти до мене й розповісти, що вона зробила, або ж розповісти про це якомусь іншому вчителю».
Або одного разу вона сказала: «Якщо тобі захотілося покататися на гойдалці, а там уже є діти, то ти ніколи не повинен штовхати їх із гойдалки. Ти мусиш спитати їх, чи можна тобі покататися. А потім ти маєш почекати, поки вони закінчать».
Але коли інші люди просять тебе чогось не робити, то їм не подобається говорити це саме таким чином. Тому я сам вирішую, що буду робити, а чого не буду.
Того вечора я пішов до будинку місіс Шиєрс, постукав у двері й став чекати, поки вона відчинить.
Коли вона відчинила двері, то тримала чашку чаю й була вдягнена в капці з овечої шкіри. Вона, напевне, дивилася вікторину по телебаченню, оскільки телевізор був увімкнений і я розчув, як хтось каже: «Столиця Венесуели — це: а) Маракас; б) Каракас; в) Богота й г) Джорджтаун». І я знав, що це Каракас.
— Крістофере, не думаю, що мені дуже кортить тебе зараз бачити, — сказала вона.
— Я не вбивав Веллінгтона.
— Що ти тут робиш? — спитала вона.
— Я хотів прийти й сказати вам, що не вбивав Веллінгтона. А також я хочу дізнатися, хто його вбив.
Трохи чаю з її чашки пролилося на килим.
— Ви знаєте, хто вбив Веллінгтона? — спитав я.
Вона не відповіла на моє запитання. Вона просто сказала:
— До побачення, Крістофере.
І зачинила двері.
Тоді я вирішив провести невелике детективне розслідування.
Я бачив, що вона за мною спостерігала й чекала, поки я піду, оскільки помітив, як вона стояла в коридорі по інший бік матованого скла вхідних дверей. Стежкою я вийшов за межі саду. Потім озирнувся й побачив, що в холі її немає. Я переконався, що мене ніхто не помітить, переліз через паркан і пішов попід стіною будинку до заднього подвір’я, де стояв сарай, у якому вона зберігала садове приладдя.
На сараї висів замок, і я не міг потрапити всередину, тому підійшов до вікна в боковій стіні. Там мені трохи пощастило. Коли я зазирнув у вікно, то розгледів вила — такі самі, як і ті, що стирчали з Веллінгтона. Вони лежали на лаві біля вікна, і їх уже встигли почистити, оскільки на зубцях не було крові. Я також розгледів інші інструменти: лопату, граблі й такі великі садові ножиці, якими люди підрізають гілки, до яких не можуть інакше дотягнутися. І всі вони мали однакові зелені пластикові рукоятки, як на вилах. Це означало, що вили належать місіс Шиєрс. Або це так, або я потраплю в Глухий Кут, а це буває, коли трапляються підказки, з яких ти робиш хибні висновки, або те, що схоже на підказку, але насправді нею не є.
Я замислився, чи не вбила Веллінгтона сама місіс Шиєрс. Але якби вона сама його вбила, то чого б тоді вибігла зі свого дому з криком: «Що ж ти, бляха, наробив із моїм собакою?»
Я вирішив, що місіс Шиєрс, імовірніше, не вбивала Веллінгтона. Але хто б його не вбив, він зробив це за допомогою вил місіс Шиєрс. А сарай було замкнено. Це означало, що хтось мав ключ від сараю місіс Шиєрс, або вона його замкнула, або забула вила в саду.
Я почув якийсь шум, озирнувся й побачив місіс Шиєрс, яка стояла на моріжку й дивилася на мене.
— Я прийшов подивитися, чи є в сараї вила, — пояснив я.
— Якщо ти не підеш, то я знову викличу поліцію, — заявила вона.
Тож я пішов додому.
Коли я повернувся, то привітався з Батьком, пішов нагору, погодував Тобі, свого щура, і мені було радісно, оскільки я був детективом і розслідував справу.
61
Місіс Форбс зі школи сказала, що коли Мати померла, то вона пішла до раю. Це тому, що місіс Форбс дуже стара й вірить у рай. Вона носить спортивні штани, оскільки каже, що вони зручніші за звичайні. А ще в неї одна нога трохи коротша за другу внаслідок аварії на мотоциклі.
Але коли Мати померла, то вона не пішла до раю, бо раю не існує.
Чоловік місіс Пітерс — вікарій, якого звати Отець Пітерс. Інколи він приходить до нас у школу, аби поговорити з нами, і я спитав його, де рай, а він відповів:
— Не в цьому Всесвіті. Це зовсім інше місце.
Отець Пітерс інколи кумедно цокає язиком, поки думає. А ще він курить сигарети — це відчутно в його диханні, і мені це не подобається.
Я сказав, що поза межами нашого Всесвіту нічого немає і що не існує ніякого іншого місця. Хоча щось може бути, якщо пройти крізь чорну діру, але чорна діра є тим, що називається Сингулярність, а це означає, що неможливо дізнатися, що по той бік, оскільки гравітація в чорній дірі така сильна, що навіть електромагнітні хвилі не можуть звідти вийти, а саме електромагнітні хвилі збирають для нас інформацію про речі, які дуже далеко. І якби рай був по інший бік чорної діри, то мерців треба було б запускати в космос на ракетах, аби їх туди доправити, а цього не відбувається, інакше б люди помітили.
Я гадаю, що люди вірять у рай, оскільки їм не подобається думка про смерть, оскільки вони хочуть жити далі, а ще їм не подобається думка про те, що в їхні будинки заселяться інші люди та викинуть їхні речі на звалище.
Отець Пітерс сказав:
— Ну, коли я кажу, що рай не в цьому Всесвіті, то це в переносному сенсі. Мабуть, це насправді означає, що вони з Богом.
— А де тоді Бог? — спитав я.
І Отець Пітерс пообіцяв, що ми поговоримо про це якось іншим разом, коли буде більше часу.
Ось що насправді відбувається, коли ти помираєш: мозок припиняє працювати, а тіло розкладається, як сталося з Кроликом, який помер, і ми поховали його в землі в дальньому кутку саду. Усі його молекули розпалися на інші молекули, вони пішли в землю, їх з’їли хробаки, і вони потрапили в рослини, і якщо за 10 років піти й вирити яму на тому самому місці, то ти не знайдеш нічого, окрім скелета. А за 1000 років зникне і скелет. І це добре, бо Кролик тепер став частиною квітів, яблуні й куща глоду.
Коли люди помирають, їх інколи кладуть у домовини, а це означає, що вони не змішаються з землею, поки не прогниє дерево тої домовини.
Але тіло Матері піддали кремації. Це означає, що її поклали в домовину, спалили, змололи, перетворили на попіл і дим. Я не знаю, що відбулося з попелом і не зміг запитати в крематорії, оскільки мене не було на похороні. Але дим виходить крізь димар і потрапляє в повітря, і я інколи дивлюся на небо й думаю про те, що молекули Матері там, або в хмарах над Африкою чи Антарктикою, або спускаються зливою на дощові ліси в Бразилії, або випадають десь снігом.