67
Наступного дня була субота, а в суботу я нічого особливого не роблю, якщо тільки Батько не возить мене на вилазку до озера з човнами або до садівницького магазину, але цієї суботи Англія грала в футбол проти Румунії, а це означало, що ми не збиралися їхати на вилазку, оскільки Батько хотів подивитися матч по телебаченню. Тому я вирішив продовжити своє розслідування.
Я вирішив піти й попитати в кількох людей, які жили на нашій вулиці, чи не бачили вони, хто вбив Веллінгтона, і чи не помітили вони нічого дивного, що відбувалося надворі в четвер уночі.
Зазвичай я не розмовляю з незнайомцями. Мені не подобається говорити з незнайомцями. Це не через правило «Стережіться незнайомця», про яке нам розповідають у школі. Це коли незнайомий чоловік пропонує тобі цукерку чи покататися на машині, оскільки хоче мати з тобою секс. Мене це не хвилює. Якби до мене торкнувся незнайомий чоловік, я б його вдарив, а я можу дуже сильно бити. Наприклад, коли я стусонув Сару через те, що вона смикнула мене за волосся, то вдарив так, що вона знепритомніла, дістала струс мозку і її довелося відправити в лікарню до відділу невідкладної допомоги. А також я завжди ношу в кишені свого швейцарського армійського ножа, а в ньому є пилка, якою можна відрізати людині пальці.
Мені не подобаються незнайомці, оскільки мені не подобаються люди, яких я раніше не зустрічав. Їх важко зрозуміти. Це наче перебувати у Франції, куди ми якось поїхали в туристичний табір на відпочинок, коли Мати була жива. І мені там дуже не подобалося, оскільки коли я був у магазині, ресторані чи на пляжі, то зовсім не розумів, що кажуть інші люди, і це було страшно.
Я довго звикаю до людей, яких щойно побачив. Наприклад, коли до нашої школи приходить на роботу новий персонал, то я цілими тижнями з ними не розмовляю. Я просто слідкую за ними, поки не переконаюся, що вони безпечні. Потім я ставлю їм запитання про них самих, наприклад: чи є в них домашні тварини, який у них улюблений колір і що вони знають про космічні місії «Аполлон», прошу накреслити план їхніх будинків і цікавлюся, яку машину вони водять, аби познайомитися з ними. І потім я не заперечую, якщо вони перебувають зі мною в одній кімнаті, і мені не потрібно весь час за ними стежити.
Тому говорити з іншими людьми на нашій вулиці — це був сміливий вчинок. Але якщо ти збираєшся вести розслідування, то треба бути сміливим, тож я не мав вибору.
Перш за все я склав план нашого кварталу на вулиці, яка називається Рендольф-стрит, ось він:
Потім я пересвідчився, що мій швейцарський армійський ніж лежить у кишені, вийшов із дому й постукав у двері № 40 навпроти будинку місіс Шиєрс, а це означає, що ці сусіди мали найбільші шанси щось побачити. Люди, які живуть у будинку № 40, звуться Томпсонами.
Мені відчинив містер Томпсон. На ньому була футболка з надписом:
ПИВО
допомагає страхопудам
вести статеве життя
вже 2000 років
— Чим я можу тобі допомогти? — поцікавився містер Томпсон.
— Ви не знаєте, хто вбив Веллінгтона? — спитав я.
Я не дивився йому в обличчя. Мені не подобається дивитися людям в обличчя, особливо якщо це незнайомці. Кілька секунд він мовчав.
— Ти хто? — зрештою заговорив він.
— Я Крістофер Бун з 36-го будинку, і я вас знаю. Ви містер Томпсон, — відповів я.
— Я брат містера Томпсона, — сказав він.
— Ви не знаєте, хто вбив Веллінгтона? — спитав я.
— І хто ж такий цей, бляха, Веллінгтон?
— Собака місіс Шиєрс. Місіс Шиєрс живе в будинку № 41, — відповів я.
— Хтось убив собаку? — спитав він.
— Вилами, — сказав я.
— Господи Ісусе!
— Садовими вилами, — додав я на випадок, якщо він вирішив, що йшлося про граблі з чотирма зубцями для перегною. Потім я знову спитав:
— Ви не знаєте, хто його вбив?
— Не маю жодного уявлення, чорт забирай, — відповів він.
— Ви не бачили нічого підозрілого в четвер уночі? — продовжив я.
— Слухай, синку, мені здається, тобі не слід ходити по людях і питати такі речі, — сказав він.
— Я гадаю, що слід, оскільки я хочу дізнатися, хто вбив Веллінгтона, а ще я пишу про це книжку, — пояснив я.
— Ну, у четвер я був у Колчестері, тож питай деінде, — порадив він.
— Дякую, — сказав я й пішов.
У будинку № 42 двері ніхто не відчинив.
Я бачив людей, які жили в будинку № 44, але не знав, як їх звати. Вони були чорношкірі, і там жили чоловік, пані й двоє дітей, хлопчик і дівчинка. Пані відчинила двері. На ній були черевики, схожі на армійські, а на зап’ястку дзеленчало 5 браслетів, зроблених зі сріблястого металу.
— Тебе звати Крістофер, чи не так? — сказала вона.
Я відповів, що так, і спитав, чи не знає вона, хто вбив Веллінгтона. Вона знала, хто такий Веллінгтон, тому мені не довелося пояснювати, і вона чула, що його вбили.
Я спитав, чи помітила вона щось підозріле в четвер уночі, що би могло допомогти розслідуванню.
— Наприклад? — спитала вона.
— Наприклад, незнайомці. Або крики, наче хтось сварився, — відповів я.
Але вона сказала, що нічого не чула й не бачила.
А потім я вирішив спробувати те, що називається Змінити Тактику, і спитав її, чи вона не знає нікого, хто хотів би засмутити місіс Шиєрс.
— Може, тобі слід поговорити про це зі своїм татом, — запропонувала вона.
А я пояснив їй, що не можу поговорити зі своїм татом, оскільки це таємне розслідування, бо він наказав мені не лізти в чужі справи.
— Ну, може, він мав рацію, Крістофере.
— Отож, ви не знаєте нічого, що б допомогло розслідуванню, — сказав я.
— Ні, — відповіла вона, а потім додала: — Будь обережним, юначе.
Я пообіцяв, що буду обережним, подякував їй за відповіді на мої запитання й пішов до будинку № 43, який стоїть поруч із домом місіс Шиєрс.
У будинку № 43 жили містер Вайз і його мати, яка була в інвалідному візочку, і саме тому він мав жити з нею, щоби супроводжувати її по крамницях і всюди її возити.
Двері відчинив містер Вайз. Від нього пахло потом, старим печивом та зіпсованим попкорном, а так пахнуть, коли дуже довго не миються, так пахне Джейсон із моєї школи, бо він із бідної родини.
Я спитав містера Вайза, чи знає він, хто вбив Веллінгтона в четвер уночі.
— Трясця його матері, а поліцейські дедалі молодшають, чи не так? — відповів він і засміявся.
Мені не подобається, коли люди з мене сміються, тож я розвернувся й пішов.
Я не стукав у двері № 38, що поруч із нашим будинком, оскільки ті люди вживають наркотики й Батько каже, щоби я ніколи не розмовляв із ними, тож я не розмовляю. А вночі вони голосно вмикають музику й інколи лякають мене, коли я бачу їх на вулиці. І той будинок насправді їм не належить.
Потім я помітив стару пані, яка живе в будинку № 39, що на протилежному боці вулиці від оселі місіс Шиєрс. Вона була в саду біля ґанку й підрізала живопліт електричним секатором. Її звати місіс Александер. У неї є собака. Це такса, і тому та пані мала бути хорошою людиною, оскільки їй подобаються собаки. Але собаки в саду не було. Він був у будинку.
На місіс Александер були джинси й кросівки, які старі люди зазвичай не носять. На джинсах засохла земля. А кросівки були фірми «Нью-беленс». А шнурівки червоні.
Я підійшов до місіс Александер і спитав:
— Вам щось відомо про вбивство Веллінгтона?
Вона вимкнула електричний секатор і сказала:
— Боюся, тобі доведеться повторити своє запитання. Я трохи глухувата.
Тож я повторив:
— Вам щось відомо про вбивство Веллінгтона?
— Я вчора про це дізналася. Жах. Справжній жах, — відповіла вона.
— Ви знаєте, хто його вбив? — спитав я.
— Ні, не знаю, — відказала вона.