То була славнозвісна «Лотерея мільйонерів» містера Кейз-Ола. Першого дня кожного місяця один з монійців, якому випадав щасливий виграш, одержував мільйон дайлерів. Щойноспеченому мільйонерові прощалося все: вбивство і злочин, навіть належність до членів забороненої і переслідуваної політичної партії.
О, то була хитра гра! Монійці жили як у лихоманці: навіть жебрак за один дайлер може стати мільйонером! Щасливого сфотографують у найрізноманітніших позах, повідомлять його точну адресу, покажуть по телебаченню — обману нема. Сьогодні виграв він, але наступного разу можеш виграти й ти. Шанси однакові для всіх!
То була хитра гра, бо підігрівала монійців примарою щасливого випадку, тримала в стані безперервної жадоби грошей.
— Ті, що ховаються від поліції, ті, що збираються вчинити злочин, купуйте звільнення від колишніх і майбутніх гріхів! Тільки один дайлер! Один дайлер!
Айт машинально засунув руку до кишені комбінезона… і густо почервонів. Ні, не тому, що грошей не було. Кляті звички — вони так укорінюються!
Худий, підстаркуватий монієць, що сидів поруч, витлумачив його рух по-своєму:
— Отак завжди… Найбагатша людина Монії пропонує щомісяця: дай один дайлер і одержуй за нього мільйон!.. Смикнешся до кишені — а там не вистачає якоїсь дрібнички, щоб купити отой виграшний квиток… — він справді понишпорив у кишені й зітхнув. — Великий чоловік містер Кейз-Ол! Щедрий!
Айтові як ножем штрикнули в груди: «Великий?! Щедрий?! Бідна затуркана істото, ти навіть не підозрюєш, що після кожного тиражу Кейз-Ол кладе собі до кишені кільканадцять мільйонів дайлерів чистого зиску!»
— Могутній чоловік!.. — тоскно вів своє дідуган. — Що ми проти нього? Комахи!.. Захоче — ощасливить. Захоче — роздушить!
«Ні, не комахи! — кортіло вигукнути Айтові. — Кейз-Ол — один на світі, і інженер Айт один! І ти ще згадаєш про мене, коли, як комаху, буде розчавлено Кейз-Ола! Це зроблю я. Я!»
Мабуть, втисячне повторював Айт той монолог, що став уже клятвою, стимулом до боротьби. Але якщо досі в його словах бриніла холодна рішучість, невблаганна непримиренність, то нині в них пролунала тільки жалюгідна зухвалість. І він занепокоївся: що сталося? Невже оцей чолов'яга збудив зневіру до власних сил?
А сталася звичайна річ: там, на «Зорі Кейз-Ола» все здавалося надзвичайно простим — аби тільки звільнитись, а тоді… тоді…
Ну, а що ж тоді?.. Тебе запроторили на каторгу за першу спробу помститись Кейз-Олові. Ти втік. Сидиш у вагоні підземки, тривожно озираючись довкола, і немає в тебе навіть ста дайлерів, щоб купити хоч найпримітивніший пістолет… То ж як ти розчавиш отого ненависного Кейз-Ола, якщо навіть побачити його неможливо?
Спільників — нікого. Сподіватися на чиюсь допомогу не випадає. Далебі, стає моторошно. Отож і бринять не вгаваючи тоскні інтонації голосу підстаркуватого монійця; отож і в погрозах на адресу Кейз-Ола лунає тільки жалюгідна зухвалість.
Не маючи жодної монетки в кишені, Айт пішов пішки через весь Дайлерстоун, аж у найзлиденніший район міста — Броклайн. Ніхто на нього не звертав уваги, всі кудись поспішали, заклопотані власними справами. «Час — гроші». Монійців політика не цікавить, а чуже лихо не хвилює.
Тоскно було Айтові, ой, як тоскно, коли він підійшов до похмурого, облупленого будинку на Броклайн, 716.
«Майстер Корк, — прочитав він на іржавій табличці. — Гараж».
Ні, навряд чи цей майстер викує ключ до палацу містера Кейз-Ола!
Розділ III
Інженер Айт міняє обличчя
Напівтемрява. Тривожно метляється полум'я нечисленних смолоскипів. Метушливо стрибають на вологих кам'яних стінах круглого високого приміщення зловісні тіні. Стоять навколо люди в чорному. Ні, не люди, а якісь опудала, запнуті чорним, — і тільки в прорізах гостро виблискують очі.
— Я, нікчемний черв'як… — лунає гучний басовитий голос. Відлуння підхоплює його, несе кудись низькими склепінчастими коридорами, що сходяться отут зіркою, дивно змінює і повертає назад притишеним шерехом:
— …Я, нікчемний черв'як…
Ні, то не луна! То, стоячи на колінах перед опудалами в чорних мішках, повторює слова страшної присяги блідий чоловік у сірому комбінезоні.
— Я, безіменний, що звався колись інженером Айтом…
— Я, безіменний… — голос інженера уривається, тремтить. Його виснажені нерви збуджені до краю. Здається, ще одна мить — і вирветься з грудей істеричний зойк.