Лайн — невисокий старий чоловік — зустрів гостей як давніх знайомих.
— О, містер Фейль! — закричав він, звертаючись до Айта. — Як ся маєте? Все ще болить рука перед негодою? Так, так, я обіцяв вам кілька лікувальних процедур, пам'ятаю, пам'ятаю! То що ж — ходімо до кабінету.
Айт, трохи дивуючись, охоче зіграв роль колишнього пацієнта лікаря Лайна, навіть зойкнув, ненароком торкнувшись одвірка в кабінеті.
— Досить, — з доброзичливою усмішкою сказав Лайн. — Сідайте. Ваше ім'я?
— Це той, на кого чекали, — вихопився майстер Корк.
— Мене звуть Айт, — лаконічно відповів інженер, не звертаючи уваги на застережні знаки свого пастиря.
— Айт — Світло… — задумливо повторив професор. — Гарне ім'я! І вам не шкода буде змінити його на якесь інше?
— Я готовий до всього, пане професоре! — гаряче прошепотів інженер.
— Це правда? — недовірливо похитав головою старий. — Містер Корк, ви вільні.
Коли Корк вийшов, професор сів ближче і повторив своє запитання:
— Це правда? А ви знаєте, що на вас чекає?
Я готовий вмерти, якщо це буде потрібно.
— Ні, це не найстрашніше! — професор скинув домашній ковпак і кумедно наморщив носа. — Є річ, далеко страшніша за смерть, — старість! — він рвучко простяг до Айта суху, дряблу руку. — Чи погоджуєтесь ви мати отакі скалічені лапи немічного старика?.. Чи згодні втратити силу м'язів, зуби, сон і апетит?.. Чи погоджуєтесь мати сміливий, енергійний дух у напівзруйнованому тілі, яке вже не здатне ні до чого?
— Так, погоджуюсь! — хрипко промовив Айт.
Він ще не знав, до чого веде професор. Намальована картина була така страшна, що аж мороз пробіг поза спиною. Айт уявив себе отаким поруч юної квітучої Мей! Жодне кохання не витримало б цього випробування.
Він міркував так, ніби й досі його чекала кохана, ніби сподівався щастя. Але Мей зрадила. Її більше не існує.
— Погоджуюсь, пане професор. Але це — жарт? Що я мушу робити?
— Це не жарт, — з глибоким сумом сказав старий. — Є тільки один засіб, з допомогою якого можна пробратися до фортеці Кейз-Ола: перетворитися на одного з його служників. Зараз випала зручна нагода — захворів старий Псойс, особистий лакей містера Кейз-Ола. Це справжній пес у людській подобі, вимуштрована до найвищого ступеня істота, покликання якої — догоджати хазяїнові. У Псойса запалення мозку. Вилікувати його не можна. Але…
Професор зробив таку довгу паузу, що Айт не витримав:
— Кажіть, професоре, кажіть. Я починаю розуміти вашу думку. Ви дасте мені якихось ліків, що відразу зістарять мій організм і зроблять мене схожим на Псойса?
— Ні, таких ліків не існує. Я просто… пересаджу ваш мозок у черепну коробку хворого…
Отут уперше Айта охопив справжній жах.
Перетворитися на такого немічного, постійно відчувати, що живеш у чужому тілі, огидному й бридкому, наче засмальцьований одяг з чужого плеча…
— Пане професоре, — з болем прошепотів Айт. — А чи немає якогось іншого шляху, хай навіть в тисячу разів страшнішого, неприємнішого?
Професор сумно похитав головою.
— Мені шкода вас, Айте, бо ви нагадали мені мого бідолашного сина, який теж загинув не знати за що. Надто велику ціну заправили наші пастирі за ваш порятунок! Коли б на самопожертву погодився якийсь із них — я зробив би йому операцію залюбки. Але вони звикли загрібати жар чужими руками і знаходять для цього дурнів таких, як ми з вами… Вам ще жити та жити… Хочете, я врятую вас і від поліцаїв Кейз-Ола, і від екзекуторів «Братства»?
— Ні, — тихо, але вперто відповів Айт. — Я не шукаю порятунку, я прагну помсти.
— Невже Кейз-Ол завинив вам так багато, що за його мерзенне життя ви згодні віддати свою молодість?
— Так.
— Гаразд… — професор наче аж розгнівався. — Я зроблю вам операцію. Знайте: вороття не буде. Юнак Айт загине в ту мить, коли його мозок переселиться в тіло старого Псойса. Ви дістанете змогу помститись, як самі схочете. Але ви маєте помститись і за мого сина.
— Його забили?
— Ні, він наклав на себе руки, коли вибухнула перша створена ним атомна бомба і знищила понад сто тисяч мирних мешканців Джапайї. У своєму останньому листі він писав, що випустив на світ божий дракона, який спопелить планету, і благав не допустити початку Третьої всепірейської війни.
— Розумію… — прошепотів Айт.
Старий одвернувся, нишком витер сльозу і вже сухо, суворо сказав: