Але ви, певно, запитаєте, як ми могли займатися такими спостереженнями, коли нам належало і день і ніч шукати способу повернутися до цивілізованого світу. Відповім вам, що ми всі сушили над цим голову, але марно. З’ясувалося тільки одне: на допомогу індіанців розраховувати не доводилося. Вони були нашими друзями і ставилися до нас мало не з рабською відданістю, але як тільки ми заїкалися про допомогу, про те, щоб перетягти до урвища яку-небудь довгу дошку або сплести канат зі шкіряних ременів і ліан, нам відразу ж рішуче відмовляли. Індіанці посміхалися, підморгували нам, хитали головами, і далі цього справа не йшла. Старий вождь, і той не здавався, і лише його син Маретас сумно поглядав на білих людей і знаками виражав їм своє щире співчуття.
Після битви з мавпами індіанці дивилися на нас як на надлюдей, перемога яких криється у їхніх таємничих трубках, які вивергають смерть, і гадали, що поки ми з ними, щастя їм не зрадить. Нам пропонували обзавестися червоношкірими дружинами і власними печерами, аби ми погодилися забути свій народ, і назавжди залишитися на плато. Поки все обходилося тихо і мирно, але ми знали, що наші плани слід зберігати в таємниці, бо, дізнавшись про них, індіанці могли б затримати нас у себе силоміць.
Незважаючи на можливість зустрічі з динозаврами (утім, небезпека ця була не настільки вже великою, тому що, як вже говорилося вище, вони полюють головним чином вночі), за останні три тижні я двічі ходив у наш старий табір провідати Самбо, який як і раніше залишався на своїй посаді біля підніжжя гірського кряжа. Мої очі жадібно ковзали неосяжною рівниною в надії, що звідти до нас прийде довгоочікувана допомога. Але простори, порослі кактусами, були безлюдні, і ніщо не порушувало їхньої одноманітності до ледь видної звідси стіни бамбукових заростей.
— Вони незабаром прийдуть, містере Мелоун. Почекайте ще тиждень. Індіанці прийдуть з канатами і знімуть вас звідти! — Так підбадьорював мене наш чудовий Самбо.
Якось я заночував у старому таборі, а вранці на зворотному шляху мене чекав сюрприз. Я повертався добре знайомою дорогою і був вже недалеко від болота птеродактилів, коли попереду із-за кущів раптом з’явився якийсь дивний предмет. Підійшовши трохи ближче, я побачив, що це людина, яка йшла, надягши на себе щось подібне до футляра або очеретяної клітки, яка захищала її з усіх боків. Яке ж було моє здивування, коли я впізнав у цій людині лорда Джона Рокстона! Побачивши мене, він виліз з цієї безглуздої споруди і засміявся, але вигляд у нього був трохи збентежений.
— Це ви, юначе? — сказав лорд Джон. — От уже не очікував такої зустрічі!
— Що ви тут робите? — запитав я.
— Відвідував своїх друзів, птеродактилів, — спокійно відповів він.
— Це ж навіщо?
— Цікаві звіринки! Тільки страх які негостинні. Та ви самі знаєте, як вони зустрічають непроханих відвідувачів. От я й спорудив такий кошичок, аби захистити себе від їхніх ласк.
— І що вам знадобилося на цьому болоті?
Лорд Джон уважно подивився на мене, і я зрозумів, що його долають якісь сумніви.
— На вашу думку, допитливість властива тільки людям, що мають звання професора? — сказав він нарешті. — Я вивчаю цих красенів, от і все. Вистачить з вас такого пояснення?
— Вибачте, — сказав я.
Але добродушність не зрадила лордові Джону і цього разу. Він розсміявся:
— Не ображайтеся, юначе. Я хочу роздобути для Челленджера маленьке курчатко. Це моє головне завдання. Ні, дякую, ваша допомога мені не потрібна. Я в цій клітці нікого не боюся, а ви беззахисні. Ну, на все добре, чекайте мене надвечір.
Він напнув на себе свій безглуздий кошик, повернувся і покрокував до лісу.
Якщо вже поведінка лорда Джона була трохи дивною у ці дні, то що ж сказати про Челленджера? Слід зазначити, що наш професор дуже приваблював індіанок і тому йому доводилося завжди носити при собі велику пальмову гілку, якою він відганяв своїх шанувальниць, наче мух, коли вони вже занадто докучали йому своєю увагою. Уявіть собі, яке це було видовище! Мабуть, найкомічніше з усіх, які мені довелося бачити в Країні Мепл-Уайта. Викидаючи носки в боки, Челленджер прямує із символом влади в руці, а за ним, як за чорнобородим оперетковим султаном, тягнеться свита індіанських дівчат, вдягнених у лахміття з тонкого рослинного волокна.
Що стосується Саммерлі, то він був цілком поглинутий вивченням світу комах і пернатих країни Мепл-Уайта і проводив увесь час за препаруванням здобутих екземплярів (якщо не вважати тих годин, що він витрачав на лайку з Челленджером, який нібито не бажає виручити нас зі скрутного становища).
Челленджер унадився зникати щоранку і повертався тільки опівдні з таким урочистим виглядом, начебто на його плечах лежав найбільший тягар відповідальності за якусь надзвичайно серйозну справу.
Одного чудового дня, не розстаючись з пальмовою гілкою, він повів нас за собою і відкрив нам свої таємні плани.
Ми вийшли на невелику галявинку посеред пальмового гаю і побачили один з тих грязьових гейзерів, про які я вже говорив. Навкруги були розкидані безліч ременів, нарізаних зі шкір ігуанодонів; тут же лежав великий шматок перетинчастої плівки — згодом з’ясувалося, що це не що інше, як вишкреблений і висушений шлунок рибоподібної ящірки. У цій прошитій по краях плівці були залишені маленькі отвори для відрізків бамбука; протилежні кінці їх з’єднувалися з глиняними лійками, що вбирали в себе газ, який виділявся пухирцями в гарячих струменях гейзера. Незабаром опала плівка почала повільно здуватися і виявляти настільки явний намір здійнятися вгору, що Челленджерові довелося прив’язати ремені, що її оперізують, до дерев. Через півгодини вона перетворилася на справжню повітряну кулю, і, судячи з того, як ця куля натягала ремені і рвалася вгору, піднімальна сила її була велика. Челленджер мовчки дивився на утвір свого генія і самовдоволено погладжував бороду — ну просто тобі щасливий батько, що милується своїм первістком.
Тривалу мовчанку перервав Саммерлі:
— Невже ви збираєтеся запропонувати нам піднятися на цій штуці? — крижаним тоном запитав він.
— Поки що я збираюся продемонструвати перед вами її потужність, дорогий Саммерлі, аби у вас не було жодних сумнівів щодо цього.
— Тоді раджу вам негайно викинути з голови цю дурницю, — рішуче заявив Саммерлі. — Ви ніякими силами не змусите мене погодитися на таке божевілля. Лорде Джоне, сподіваюся, ви не будете підтримувати цю авантюру?
— Дотепна штука! — сказав наш провідник. — Цікаво було б подивитися її в дії.
— Зараз подивитеся, — сказав Челленджер. — Останні дні я напружував усі сили свого розуму, щоб придумати, як нам вибратися звідси. Ми вже переконалися, що спуск стрімкими скелями неможливий, а тунелю більше не існує. Перекинути міст на стрімчак нам, безперечно, не вдасться. Але що ж тоді робити? Я якось говорив нашому юному другові, що ці гейзери виділяють водень у вільному стані. Звідси логічно випливала думка про повітряну кулю. Зізнаюся, що мене трохи бентежило питання, де дістати для неї оболонку, але коли мені потрапили на очі колосальні нутрощі тутешніх плазунів, я вже ні в чому більше не сумнівався. І от результати моєї праці.
Він заклав одну руку за обшлаг своєї подраної куртки, а другу гордовито простягнув уперед.
Тим часом куля остаточно округлилася, і ремені вже ледве стримували її.
— Марення! Найчистіше марення! — пирхнув Саммерлі. Але лорд Джон був у захваті від ідеї Челленджера.
— Ну й голова в нашого старигана! — шепнув він мені. Потім сказав голосно: — А де ви дістанете кошик?
— Тепер думатиму і про кошик. У мене вже є деякі міркування з цього приводу. А поки я покажу вам, що мій апарат здатний підняти нас.