Коли тиша була відновлена і всі розсілися на місцях, головуючий, герцог Дархемський, звернувся до зборів із промовою. Герцог відразу ж заявив, що, оскільки аудиторія має зустрітися із самими мандрівниками, він не хоче затримувати її увагу і випереджати доповідь професора Саммерлі, голови комісії розслідування, зусилля якої, судячи з наявних відомостей, увінчалися блискучим успіхом. (Оплески.) Очевидно, століття романтики не минуло, і палка фантазія поета все ще може спиратися на тверду основу науки. «На закінчення, — додав герцог, — мені залишається лише виразити свою радість — і в цьому мене, безперечно, підтримають усі присутні, — що джентльмени повернулися здорові і неушкоджені зі своєї важкої і небезпечної подорожі, тому що із загибеллю цієї експедиції наука зазнала б майже непоправних втрат». (Гучні оплески, до яких приєднується і професор Челленджер.)
Поява на кафедрі професора Саммерлі знову викликала бурю захвату, і промова його раз у раз переривалася оплесками. Ми не будемо наводити її дослівно, тому що докладний звіт про роботу експедиції, який належить перу нашого кореспондента, буде випущений «Дейлі-газетт» спеціальною брошурою. Тому обмежимося лише коротким викладом доповіді професора Саммерлі.
Нагадавши зборам, яким чином виникла думка про відправку експедиції, оратор віддав належне професорові Челленджеру і приніс йому свої вибачення за минулу недовіру до його слів, тепер цілком підтверджених, після чого накреслив загальний маршрут подорожі, ретельно уникаючи будь-яких указівок, що могли б послужити довідкою про географічне положення цього плато. Потім професор Саммерлі описав декількома словами перехід від берегів Амазонки до гірського кряжа і приголомшив слухачів розповіддю про багаторазові спроби експедиції піднятися на плато, які обійшлися їм, зрештою, ціною життя двох відданих провідників-метисів. (Цим несподіваним тлумаченням подій ми були зобов’язані Саммерлі, який хотів уникнути деяких делікатних запитань.)
Піднявшись зі своїми слухачами на вершину гірського кряжа і змусивши їх відчути, що означало для чотирьох мандрівників обрушення моста — єдиного їхнього зв’язку із зовнішнім світом, — професор почав описувати жахи і принади цієї надзвичайної країни. Про свої пригоди він говорив мало, але намагався всіляко підкреслити, який найбагатший внесок у науку зробила експедиція, ведучи спостереження над представниками тваринного і рослинного царства плато. Світ комах там особливо багатий жорсткокрилими і лускатокрилими, і протягом декількох тижнів експедиції вдалося визначити сорок шість видів першої родини і дев’яносто чотири — другої. Але, як і слід було очікувати, публіка цікавилася головним чином великими тваринами, особливо тими, які вважаються давно вимерлими. Професор дав довгий перелік таких доісторичних чудовиськ, запевнивши своїх слухачів, що цей список може бути значно поповнений після ретельного вивчення плато. Йому і його супутникам вдалося побачити на власні очі, правда здебільшого здалеку, принаймні з десяток тварин, дотепер невідомих науці. Згодом вони, безумовно, будуть належним чином вивчені і класифіковані. Як приклад професор навів темно-пурпурну змію довжиною в п’ятдесят один фут, якусь білу істоту, найімовірніше ссавця, що випромінює в темряві фосфоричне світло, і величезного чорного метелика, укуси якого, за словами індіанців, отруйні.
Крім зовсім нових видів живих істот, плато буяє відомими науці доісторичними тваринами, частину з яких треба віднести до раннього юрського періоду. Тут був названий велетенський стегозавр, що зустрівся один раз містерові Мелоуну біля водопою на озері. Такий самий звір був замальований в альбомі американського художника, який проник у цей невідомий світ ще до експедиції. Професор Саммерлі описав також ігуанодона і птеродактиля — перших двох чудовиськ, що зустрілися їм на плато, і змусив слухачів здригнутися, розповівши про найстрашніших хижаків, що населяли цей світ, — про динозаврів, які не раз переслідували то одного, то іншого члена експедиції. Далі професор докладно говорив про величезного лютого птаха фороракуса і про велетенських лосів, що все ще зустрічаються на плоскогір’ях цієї країни.
Але захват аудиторії досяг найвищої межі, коли професор повідав їй таємниці центрального озера. Слухаючи спокійну мову цього тверезого вченого, хотілося вщипнути себе, щоб переконатися, що це не сон, що ти наяву чуєш про триоких рибоподібних ящірок і велетенських водяних зміїв, які живуть у цих загадкових глибинах.
Далі він перейшов до опису тубільців і племені людиноподібних мавп, які, очевидно, являють собою результат еволюції яванського пітекантропа, а отже, більш ніж який-небудь інший вид тваринного світу, наближаються до гіпотетичної істоти, відомої в науці як «відсутня ланка між мавпою і людиною».
Нарешті, професор розвеселив аудиторію, описавши дотепний, але надзвичайно небезпечний повітроплавний апарат — винахід професори Челленджера, — і на завершення своєї надзвичайно цікавої доповіді розповів, у який спосіб експедиції вдалося повернутися до цивілізованого світу.
Передбачалося, що на цьому засідання й закінчиться і що запропонована професором Сергіусом резолюція з вираженням вдячності членам комісії розслідування буде належним чином оголошена і ухвалена. Однак все обійшлося не так гладко, як очікували. Від самого початку засідання вороже настроєна частина публіки раз у раз нагадувала про себе, а як тільки професор Саммерлі скінчив доповідь, доктор Джеймс Іллінгворт з Единбурга піднявся з місця і звернувся до голови з питанням: чи не слід до голосування резолюції обговорити виправлення до неї?
Головуючий. Так, сер, якщо таке існує.
Доктор Іллінгворт. Ваша світлосте, у мене є виправлення.
Головуючий. У такому разі оголосіть його.
Професор Саммерлі (підхоплюючись з місця). Ваша світлосте, дозвольте довести до загального відома, що ця людина — мій особистий ворог ще відтоді, як ми з ним вели полеміку на сторінках журналу «Науковий огляд».
Головуючий. Питання особистого порядку нас не стосуються. Продовжуйте, докторе Іллінгворте.
Друзі наших мандрівників підняли такий галас, що доктора Іллінгворта часом майже не було чутно. Дехто навіть намагався стягнути його з кафедри. Але, маючи надзвичайну силу і могутній голос, доктор Іллінгворт переборов усі перешкоди і довів свою промову до кінця. З тієї хвилини, як він піднявся з місця, всім стало ясно, що в нього багато прихильників у залі, які, щоправда, складали меншість аудиторії. Значна ж частина публіки була настроєна очікувально і поки що зберігала нейтралітет.
Для початку професор Іллінгворт запевнив професора Челленджера і професора Саммерлі у своїй найглибшій повазі до їхньої наукової діяльності, але далі з жалем відзначив, що його виправлення до резолюції чомусь пояснюють якимись особистими мотивами, тоді як насправді ним керує виняткове прагнення до істини. По суті він стоїть зараз на тій самій позиції, на якій стояв на минулому засіданні професор Саммерлі. Професор Челленджер висунув тоді декілька тез, що були взяті під сумнів його колегою. Тепер цей самий колега виступає з такими ж самими твердженнями і розраховує, що їх ніхто не заперечуватиме. Чи логічно це? (Лементи: «Так!» «Ні!» У ложі, відведеній представникам преси, чутно, як професор Челленджер просить у голови дозволу виставити доктора Іллінгворта за двері.) Рік тому одна людина твердила досить дивні речі. Тепер те ж саме, і, мабуть, ще більшою мірою, роблять чотири людини. Але хіба це може служити вирішальним фактором там, де йдеться мало не про переворот у науці?
Усі пам’ятають випадки, коли мандрівники поверталися з далеких, нікому не відомих країв і поширювали усілякі небилиці, яким занадто охоче вірили. Невже Лондонський Зоологічний інститут хоче опинитися в становищі легковіра? Члени комісії розслідування — досить гідні люди, цього ніхто не буде заперечувати. Але людська натура надзвичайно складна. Бажання висунутися може збити з путі будь-якого справжнього професора. Усі ми, як метелики, летимо на вогник слави. Мисливці за великою дичиною не проти, щоб погрішити проти істини, аби вразити своїх суперників, а журналісти такі ласі на всілякі сенсації, що часто й густо кличуть на допомогу фактам свою багату уяву. У кожного з членів комісії могли виявитися свої мотиви, керуючись якими, вони роздули результати експедиції. («Ганьба! Посоромтеся!») Він нікого не бажає ображати. («Однак ображає!» Шум у залі.) Але докази, подані на підтвердження всіх цих чудес, мають надзвичайно легковажний характер. До чого вони зводяться? До декількох фотографічних знімків. Але в наш час мистецтво фальсифікації досягло такого високого рівня, що на самі фотографії покладатися не можна. Чим же ще намагаються нас переконати? Розповіддю про поспішну втечу і про спуск канатом, що нібито перешкодило членам експедиції захопити із собою більші зразки фауни цієї чудової країни? Дотепно, але не дуже переконливо. Було сказано, що лорд Джон Рокстон має череп фороракуса. Але де він? Цікаво було б глянути на нього.