— Ось він сам, живий і неушкоджений.
Місіс Челленджер знітилася, але швидко опанувала себе.
— Вибачте, я вас не бачила.
— Не турбуйтеся, пані, нічого страшного не сталося.
— Але він поставив вам синець під оком! Яке неподобство! У нас тижня не минає без скандалу! Тебе усі ненавидять, Джордже, з тебе всі знущаються! Ні, моєму терпінню настав край! Це переповнило чашу!
— Ворушиш брудну білизну при людях! — загримів професор.
— Це ні для кого не таємниця! — крикнула вона. — Невже ти думаєш, що всій нашій вулиці, та якщо вже на те пішло, — усьому Лондону не відомо… Остін, ви нам не потрібні, можете йти. Тобі перемивають кістки всі, кому не ліньки. Ти забуваєш про почуття власної гідності. Ти, якому варто бути професором у великому університеті, користуватися повагою студентів! Де твоя гідність, Джордже?
— А де твоя, моя дорога?
— Ти довів мене Бог знає до чого! Хуліган, страшенний хуліган! От на що ти перетворився!
— Джессі, візьми себе в руки.
— Безпардонний скандаліст!
— Досить! До ганебного стовпа за такі слова! — сказав професор.
І, на моє найбільше здивування, він нахилився, підняв дружину і посадив її на високий постамент чорного мармуру, що стояв у кутку холу. Постамент цей, заввишки щонайменше сім футів, був такий вузький, що місіс Челленджер ледве могла утримуватися на ньому. Важко було уявити собі безглуздіше видовище: боячись звалитися звідти, вона немов скам’яніла, і зі спотвореним від люті обличчям тільки ледве дриґала ногами.
— Зніми мене! — нарешті заблагала місіс Челленджер.
— Скажи «будь ласка».
— Це неподобство, Джордж! Зніми мене негайно!
— Містере Мелоун, ходімо до мене в кабінет.
— Але змилуйтеся, сер!.. — сказав я, дивлячись на його дружину.
— Чуєш, Джессі? Містер Мелоун клопоче за тебе. Скажи «будь ласка», тоді зніму.
— Неподобство! Ну, будь ласка, будь ласка!
Він зняв її з такою легкістю, наче вона важила не більше канарки.
— Поводься пристойно, дорога. Містер Мелоун — представник преси. Завтра ж він тисне все це у своїй злощасній газетці і велику частину тиражу розпродасть серед наших сусідів. «Дивні примхи однієї високопоставленої особи». Високопоставлена особа — це ти, Джессі, згадай, куди я тебе водрузив кілька хвилин тому. Потім підзаголовок: «З побуту однієї оригінальної подружньої пари». Цей містер Мелоун нічим не погребує, він живиться падлом, подібно до всіх своїх побратимів, — porcus ex grege diaboli — свиня з череди дияволова. Правильно я кажу, містере Мелоун?
— Ви справді нестерпні, — обурено сказав я.
Професор зареготав.
— Ви двоє, мабуть, укладете проти мене союз, — прогудів він, випнувши свої могутні груди і поглядаючи то в мій бік, то на дружину. Потім вже зовсім іншим тоном: — Вибачте нам ці безневинні сімейні розваги, містере Мелоун. Я запропонував вам повернутися зовсім не для того, щоб робити вас учасником наших безневинних сварок. Ну, пані, йдіть звідси і не гнівайтеся. — Він поклав свої величезні руки їй на плечі. — Ти маєш рацію, як завжди. Якщо б Джордж Едуард Челленджер слухався твоїх порад, він був би набагато поважнішою людиною, але тільки не самим собою. Поважних людей багато, моя люба, а Джордж Едуард Челленджер один на світі. Так що постарайся як-небудь порозумітися з ним. — Він уліпив дружині дзвінкий поцілунок, що знітило мене куди більше, ніж усі його дикі витівки. — А тепер, містере Мелоуне, — продовжував професор, знову набираючи величного вигляду, — будьте ласкаві завітати сюди.
Ми ввійшли до тієї ж самої кімнати, відкіля десять хвилин тому вилетіли з таким гуркотом. Професор ретельно прикрив за собою двері, посадив мене в крісло і сунув мені під ніс шкатулку із сигарами.
— Справжні «Сан-Хуан Колорадо», — сказав він. — На таких легко збудливих людей, як ви, наркотики добре діють. Боже мій! Ну хто ж відкушує кінчик! Відріжте — треба мати повагу до сигари! А тепер відкиньтеся на спинку крісла і слухайте уважно все, що я скажу вам. Якщо будуть які-небудь питання, потрудіться відкласти їх до більш підхожого часу. Насамперед — про ваше повернення до мого будинку після цілком справедливого вигнання. — Він випнув уперед бороду й втупився на мене з таким виглядом, начебто чекав, що я знову вплутаюся в суперечку. — Отже, повторюю: після цілком заслуженого вами вигнання. Чому я запросив вас повернутися? Тому, що мені сподобалася ваша відповідь цьому нахабному полісменові. Я побачив у ній деякі проблиски добропорядності, не властивої представникам вашої професії. Визнавши, що провина лежить на вас, ви виявили відому об’єктивність і широту поглядів, які заслужили мою прихильну увагу. Нижчі представники людської раси, до яких, на біду, належите й ви, завжди були поза моїм розумовим кругозором. Ваша відповідь полісменові відразу включила вас у поле мого зору. Мені схотілося познайомитися з вами ближче, і я запропонував вам повернутися. Будьте люб’язні скидати попіл у японську попільницю ген на тому бамбуковому столику, що стоїть біля вас.
Усе це професор випалив без єдиної затримки, начебто читав лекцію студентам. Він сидів обличчям до мене, набундючившись, як величезна жаба, голова в нього була відкинута назад, очі гордовито прищулені. Потім він раптом повернувся боком, так що мені стало видно тільки жмут його волосся над відстовбурченим червоним вухом, переворушив купу паперів на столі і витяг звідти якусь досить пошарпану книжку.
— Я хочу розповісти вам дещо про Південну Америку, — почав він. — Свої зауваження можете залишити при собі. Насамперед, будьте люб’язні запам’ятати: те, про що ви зараз почуєте, я забороняю розголошувати в будь-якій формі доти, доки ви не одержите на це відповідного дозволу від мене. Дозволу цього, цілком ймовірно, я ніколи не дам. Зрозуміло?
— До чого ж така надмірна строгість? — сказав я. — По-моєму, безсторонній виклад…
Він поклав книжку на стіл.
— Більше нам говорити немає про що. Бажаю вам усього найкращого.
— Ні, ні! Я згодний на будь-які умови! — закричав я. — Адже вибирати мені не доводиться.
— Про вибір не може бути й мови, — підтвердив він.
— Тоді обіцяю вам мовчати.
— Слово честі?
— Слово честі.
Він зміряв мене нахабним і недовірливим поглядом.
— А з чого я знаю, які ваші уявлення про честь?
— Ну, знаєте, сер, — розсердився я, — ви занадто багато собі дозволяєте! Мені ще не доводилося вислухувати такі образи!
Мій спалах не тільки не вивів його з рівноваги, але навіть зацікавив.
— Короткоголовий тип, — пробурчав він. — Брахіцефал[13], сірі очі, темне волосся, деякі риси негроїда… Ви, імовірно, кельт[14]?
— Я ірландець, сер.
— Чистокровний?
— Так, сер.
— Тоді все зрозуміло. Отож: ви дали мені слово тримати в таємниці ті відомості, що я вам повідомлю. Відомості ці будуть, звичайно, досить скупі. Але деякими цікавими даними я з вами поділюся. Ви, ймовірно, знаєте, що два роки тому я здійснив подорож Південною Америкою — подорож, що ввійде в золотий фонд світової науки. Метою її було перевірити деякі висновки Уоллеса[15] і Бейтса[16], а це можна було зробити тільки на місці, у тих самих умовах, в яких вони проводили свої спостереження. Якщо б результати моєї подорожі лише цим і обмежилися, однаково вони були б гідні всілякої уваги, але тут сталася одна непередбачена обставина, що змусила мене направити свої дослідження зовсім іншим шляхом.
— Вам, імовірно, відомо — втім, хто знає: у наше століття неуцтва нічому не дивуєшся, — що деякі місця, якими протікає ріка Амазонка, досліджені не цілком і що в неї впадає безліч приток, дотепер не нанесених на карту. От я і поставив перед собою завдання відвідати ці маловідомі місця й обстежити їх фауну, і це дало мені в руки стільки матеріалу, що його вистачить на кілька глав тієї величезної, монументальної праці із зоології, що послужить виправданням усього мого життя. Закінчивши експедицію, я повертався додому, і на зворотному шляху мені довелося заночувати в маленькому індіанському селищі, неподалік від того місця, де в Амазонку впадає одна з її приток, — про назву і географічне положення цієї притоки я промовчу. У селищі жили індіанці племені кукама — мирний, але який вже вироджується, народ, розумовий рівень якого навряд чи вищий від рівня середнього лондонця… Я вилікував кількох тамтешніх жителів ще в перший свій приїзд, коли піднімався вгору річкою, і взагалі справив на індіанців велике враження, тому не дивно, що на мене чекали там. Вони відразу ж заходилися пояснювати мені знаками, що в селищі є людина, яка має потребу в моїй допомозі, і я пішов за їхнім вождем в одну з хатин. Увійшовши туди, я переконався, що страдник, якому була потрібна допомога, щойно помер. На мій подив, він виявився не індіанцем, а білим, найбілійшим з білих, якщо можна так висловитися, тому що в нього були зовсім світле волосся і всі характерні ознаки альбіноса[17]. Від його одягу залишилося саме лахміття, страшно змарніле тіло свідчило про довгі злигодні. Наскільки я міг зрозуміти індіанців, вони ніколи раніше не бачили цієї людини; чоловік прийшов у селище з лісової хащі, один, без супутників, і ледве тримався на ногах від слабкості. Речовий мішок незнайомця лежав поруч з ним, і я обстежив його вміст. Всередині був ушитий ярличок з ім’ям і адресою власника: «Мепл-Уайт, Лейк-авеню, Детройт, штат Мічиган». Перед цим ім’ям я завжди готовий схилити голову. Не буде перебільшенням сказати, що коли важливість зробленого мною відкриття одержить загальне визнання, його ім’я стоятиме поруч з моїм.
14
17