Вміст мішка ясно свідчив про те, що Мепл-Уайт був художником і поетом, який подався на пошуки нових яскравих вражень. Там зберігалися чернетки його віршів. Я не вважаю себе знавцем у цій галузі, але мені здається, що вони не дуже вдалі. Крім того, я знайшов у мішку досить посередні річкові пейзажі, коробку з фарбами, коробку пастельних олівців, кисті, ось цю вигнуту кістку, що лежить на чорнильниці, том Бекстера «Метелики», дешевенький револьвер і кілька патронів до нього. Предмети особистого вжитку він, очевидно, розгубив під час своїх мандрів, а може, їх у нього зовсім не було. Жодного іншого майна в цього дивного представника американської богеми не виявилося.
Я вже зібрався піти, як раптом помітив, що з кишені його дірявої куртки щось стирчить. Це був альбом для етюдів — от він, перед вами, і такий же пошарпаний, як тоді. Можете бути впевнені, що звідтоді, як ця реліквія потрапила мені до рук, я ставлюся до неї з не меншою побожністю, ніж ставився б до першодруку Шекспіра. Тепер я вручаю цей альбом вам і прошу вас переглянути його сторінку за сторінкою і вникнути в зміст малюнків.
Він запалив сигару, відкинувся на спинку стільця і, не зводячи з мого лиця лютого і водночас допитливого погляду, почав стежити, яке враження справлять на мене ці малюнки.
Я відкрив альбом, очікуючи знайти там якісь одкровення — які, мені й самому було не зрозуміло. Однак перша сторінка розчарувала мене, тому що на ній був намальований величезний здоровань у морській куртці, а під малюнком стояв підпис: «Джиммі Колвер на борту поштового пароплава». Далі пішло кілька дрібних жанрових начерків з життя індіанців. Потім малюнок, на якому був зображений добросердий товстун духовного звання, у крислатому капелюсі, що сидів за столом у товаристві дуже худого європейця. Підпис пояснював: «Сніданок у фра Крістоферо в Росаріо». Наступні сторінки були заповнені жіночими і дитячими голівками, а за ними йшла поспіль ціла серія замальовок тварин з такими поясненнями: «Морська корова на піщаній обмілині», «Черепахи і черепашачі яйця», «Чорний агуті[18] під пальмою» — агуті виявився досить схожим на свиню, — і, нарешті, ще наступні дві сторінки займали начерки якихось досить гидких ящерів з довгими носами. Я не знав, що подумати про все це, і звернувся за роз’ясненнями до професора:
— Це, ймовірно, крокодили?
— Алігатори! Алігатори! Справжні крокодили не водяться в Південній Америці. Відмінність одного виду від іншого полягає…
— Я тільки хочу сказати, що не бачу тут нічого особливого, нічого, що могло б підтвердити ваші слова.
Він відповів мені з безтурботною посмішкою:
— Перегорніть ще одну сторінку.
Але й наступна сторінка ні в чому не переконала мене.
Це був пейзаж, ледве намічений аквареллю, один з тих незакінчених етюдів, що служать художникові лише позначкою до майбутньої, більш ретельної розробки теми. Передній план етюда займали блідо-зелені пір’ясті рослини, що піднімалися вгору укосом, який переходив у лінію темно-червоних ребристих скель, схожих на базальтові формації. На задньому плані ці скелі стояли суцільною стіною. Правіше піднімався пірамідальний стрімчак, очевидно відділений від основного кряжа глибокою ущелиною; вершину його вінчало величезне дерево. Над усім цим сяяло синє тропічне небо. Вузька крайка зелені облямовувала вершини червоних скель. На наступній сторінці я побачив ще один акварельний начерк того ж пейзажу, зроблений з більш близької відстані, так що деталі його виступали ясніше.
— Ну? — сказав професор.
— Формація дійсно дуже цікава, — відповів я, — але мені важко судити, наскільки вона виняткова, адже я не геолог.
— Виняткова? — повторив він. — Та це єдиний у своєму роді ландшафт! Він здається неймовірним! Таке навіть приснитися не може! Перегорніть сторінку.
Я перегорнув і не міг стримати вигуку подиву. З наступної сторінки альбому на мене глянуло щось надзвичайне. Таке чудовисько могло виникнути тільки у видіннях курця опіуму або в маренні гарячкового хворого. Голова в нього була пташина, тіло — як у ящірки, що непомірно роздулася, хвіст який волочиться по землі, наїжувався гострими голками, а вигнута спина була усаджена високими шипами, схожими на гребінці півня. Перед цією істотою стояв маленький чоловічок, майже карлик.
— Ну, що ви на це скажете? — вигукнув професор, з переможним виглядом потираючи руки.
— Це щось дивовижне, гротеск якийсь.
— А що змусило художника зобразити подібного звіра?
— Не інакше, як солідна порція джину.
— Кращого пояснення ви не можете придумати?
— Добре, сер, а як ви самі це пояснюєте?
— Дуже просто: така тварина існує. Зовсім очевидно, що цей малюнок зроблений з натури.
Я не розреготався тільки тому, що вчасно згадав, як ми прокотилися колесом по всьому коридору.
— Без сумніву, без сумніву, — сказав я з тією догідливістю, на яку звичайно не скупляться в розмовах з недоумкуватими. — Правда, мене трохи бентежить ця малюсінька людська фігурка. Якщо б тут був намальований індіанець, можна було б подумати, що в Америці існує якесь плем’я пігмеїв, але це європеєць, на ньому корковий шолом.
Професор пирхнув, наче розлючений буйвол.
— Ви збагачуєте мене досвідом! — крикнув він. — Границі людської тупості набагато ширші, ніж я думав! У вас розумовий застій! Разюче!
Цей спалах був такий безглуздий, що він мене навіть не розсердив. Та й чи варто було марно нервувати? Якщо вже сердитися на цю людину, то щохвилини, на кожне його слово. Я обмежився стомленою посмішкою.
— Мене вразили розміри цього пігмея, — сказав я.
— Та ви подивіться! — крикнув професор, нахиляючись до мене і тикаючи волосатим, товстим, як сосиска, пальцем в альбом. — Бачите от цю рослину за твариною? Ви, ймовірно, прийняли її за кульбабу або брюссельську капусту, адже так? Ні, добродію, це південноамериканська пальма, іменована «слоновою кісткою», а вона досягає п’ятдесяти-шістдесяти футів у височину. Невже ви гадаєте, що людська фігура намальована тут випадково? Художник не зміг би залишитися живим, зустрівшись віч-на-віч з таким звіром, тут вже не до малювання. Він зобразив самого себе тільки для того, щоб дати поняття про різницю масштабів. Зростом він був… ну, скажімо, трохи більше п’яти футів. Дерево, як і слід очікувати, у десять разів вище.
— Господи Боже! — скрикнув я. — Виходить, ви думаєте, що ця істота… Та якщо підшукувати йому будку, так і вокзал Чарінг-Кросс виявиться замалим!
— Це, звичайно, перебільшення, але екземпляр дійсно великий, — гордовито сказав професор.