При шпазі, проте він не справляв враження чоловіка, який часто оголює клинок. Але іронічний прищур і твердість погляду ясно промовляли: чіпати цього пана — все одно що під сокиру підставлятися.
А коли б якомусь забіяці здалося замало цих прикмет, то нахабу зупинив би багаж гостей. Купа валіз, баулів, капелюшних коробочок і саквояжів дріботіла на павукових ніжках слідом за власником, хижо клацаючи замками — й, без сумніву, відважно кинулася б його захищати, якби маг потребував допомоги.
Дружини мага Джеймс не запам’ятав. Не личить дворянину витріщатися на пані, наче вуличному роззяві. Ну, руденька, середніх років. Станом пишна, але з талією. На любителя. Напевно, провінціалка, що зуміла за допомогою шлюбу перебратися до столиці. Теж чародійка?
Навряд…
Занадто простецька на вигляд.
Залишивши Ахмета влаштовувати новоприбулих з усіма мислимими й немислимими зручностями, він покинув двір пансіонату. Минув конов’язь — точніше, верблюдов’язь, якщо судити з кількості горбатих велетнів, що меланхолічно жували жуйку. Мимохідь підморгнув гарненькій служниці — та несла повний глечик так, щоб підкреслити круті стегна; у відповідь піймав грайливу посмішку…
І пішов відпочивати далі.
Відпочинок, кажучи по честі, — заняття надзвичайно втомливе. Хтось охоче віддасть перевагу суворій долі цілодобового лісоруба, аби тільки не прилягти на тахту серед невільниць та солодноголосих чангирів. На тахту, панове мої, раз ляжеш, два ляжеш, і не встанеш, і ліс рубати не схочеш; дивишся, а життя пролетіло повз тебе.
Так і проциндриш увесь свій вік, сунувши троянду за вухо.
Ні тобі солоного поту, ні пальця, необачно відтятого сокирою, ні докорів дружини, ні плачу малих дітей, ні болю в спині, ні безсоння, ні безкінечного зведення кінців з кінцями, ні чесної вбогості на старість, ні спільної могили, залитої вапном…
Жах!
А що вдієш?! — іноді доводиться й відпочивати, хай йому грець…
От і Джеймс Рівердейл із усією відповідальністю ринувся в запашну купіль кайфу. Він затесався в юрбу цінителів біля будинку суду, близько години милувався дервішем-крутьком. Коли Джеймс підійшов, дервіш уже крутився; коли відходив, той іще крутився. Схоже, до єднання з Абсолютом дервішу залишалося років двадцять. Поли одягу святої людини кружляли з механічною рівномірністю, повстяна шапка стояла сторчма.
На шапці сидів голуб і чистив дзьобом пір’я.
На декого з глядачів це видовище почало навіювати гіпнотичний транс, — вони розповідали сусідам соромітні історії зі свого дитинства й благали простити гріхи. Таких били ціпками й проганяли геть.
Із веранди духана «Сльози ґуля» Джеймс якийсь час видивлявся на палац Саліма І, замолоду — погонича мулів, на старості— застрашника Всесвіту й засновника баданденської тиранії. Палац цього року почали реставрувати, і на стінах метушилися люди з інструментами.
Користі від їхніх дій на позір не було видно.
Послухавши рекомендації балакучого духанника, молодик змінив звичні правила й замість кебабів почастувався пловом із зернятками граната, смаженим тельбухом та вогненно-гострою кюфтою з горохом. Трапезу Джеймс запивав крижаним джаджиком — підсоленим кисляком, куди кухар дрібно накришив огірків, часнику, фенхелю, чебрецю і м’яти.
Потім розкинувся на килимі, що покривав нари, і дві години дрімав.
Снилися ратні подвиги.
Багато.
Прокинувшись, він спустився до набережної, де царював старець-макамбер, оповідач шахрайських побрехєньок-макам. Навколо старця ойкали та реготали слухачі, здебільшого приїжджі.
— Перекинув я чашу дрімоти, їхав я по горах і драговинах, на киті плив по морю, на орлові ширяв у піднебессі, — торохтів макамбер без угаву, — почорнілий від горя, заклопотаний хлібом насущним…
Джеймс не без задоволення вислухав історію про хитромудрого злодія та трьох красунь, про хитромудрого злодія та пекаря, про султана Цимаха та хитромудрого злодія, а також про вісьмох хитромудрих крадіїв, що похвалялися своїми подвигами в темниці. Наприкінці останньої маками він піймав за руку юного кишенькового злодюжку, судячи із зовнішності, онука самого макамбера, насолодився його благаннями, заримованими в стилі «луби», і відпустив.
Слухачі плескали в долоні, схвалюючи його доброту.
А старець-оповідач склав експромт про хитромудрого злодія та шляхетного героя.
Настав вечір. Срібний шейх-місяць виплив над Баданденом серед вірних мюридів-зірок. Пахощі квітів надвечір’я підсилились і лоскотали ніздрі. Служники з жердинами бігали від ліхтаря до ліхтаря; носії халви сипіли зірваними голосами, розпродуючи залишки товару.
На площі Щирої Спокути навколо ешафота, де вдень відбувалися публічні страти, діти співали й водили танок.
Спустившись у портову частину міста, Джеймс відвідав харчевню «Осел і троянда», за якою водилася погана слава. Там він ситно повечеряв, потай очікуючи пригод, але не дочекався, тож попростував у квартал Шовкових Вій, до салону Бербері-ханум.
Неподалік од кварталу бродили нічні сторожі з калаталами, маракасами й кастаньєтами і здіймали страшенний галас. Кожні дві хвилини вони сповіщали басом, якому позаздрив би заклопотаний продовженням роду ішак:
— Спіть, жителі славного Бадандена! У місті все спокійно!
На думку Джеймса, спати за таких умов міг хіба мрець, та й то не всякий. Але поблизу Ахметового пансіонату сторожі, на щастя, не бродили. А тут — нехай кричать. Робота важка й шкідлива: он, на вусатого горланя вже вихлюпнули горщик помий, бородатому скинули на голову кішку, лисого затягли в підворіття, здерли чалму та, здається, лупцюють…
А потерпілі на бойовому посту знай покрикували:
— Спіть, мешканці славного Бадандена!
— Спіть, кому сказано!
— На добраніч!
Помешкання для приїжджих у цьому районі коштувало разів у п’ятеро дорожче, ніж на околицях. Напевно, через неповторний місцевий колорит.
Дорогою до салону Бербері-ханум Джеймс заздалегідь смакував тамтешні втіхи. Салон йому рекомендував Ахмет, який знав про Баданден все чи навіть більше. Якщо вірити Ахметові, колись салон був гаремом поета Мушріфи Хаммарі, улюбленця візира Назима Справедливого. Бажаючи підлеститися до всемогутнього візира, всякий прохач спершу дарував поетові гарну невільницю, навчену різноманітних мистецтв: грі на лютні й чанзі, співу, танцям, а також умінню вести втішні бесіди.
Але одного разу поет помер від чорної заздрості, почувши «Касиду сяйва» аль-Самеді, а візира зарізав хтось із прохачів, розлючений славнозвісною Назимовою справедливістю, — тож гарем залишився без чоловіка й заступника.
Становище врятувала головна дружина на ймення Бербері-ханум. Жінка діяльна й заповзятлива, вона змастила рипучі колеса влади медом хабарів — і під її керівництвом учорашній гарем перетворився на салон та одержав ліцензію на проведення розважальних симпозіумів. Для особливо «просунутих» гостей при вході до салону встановили дві меморіальні статуї — поета Мушріфи та візира Назима. За окрему плату живописець-портретист міг зобразити охочих у обіймах великих людей минулого.
Невдовзі салон зажив слави.
Модний він і донині.
Згадуючи минулі візити до Бербері-ханум і злегка шаріючись, Джеймс завернув на вулицю Малих Карбувальників. Уже від рогу він заходився лічити кроки — знічев’я, щоб на хвилинку відволікти увагу від приємних, але доволі пікантних спогадів. Один, два… чотирнадцять, п’ятнадцять… Негоже переконаному цинікові, позбавленому ідеалів, червоніти, мов хлопчисько. П’ятдесят три, п’ятдесят чотири… Ніщо нам не чуже, все робить нас дужчими. Сто десять, сто одинадцять…
Сто двадцять чотири.
— Радий знову бачити вас, пане!
Перед Джеймсом поперек дороги стояв рябий «мисливець» зі зброярської крамниці. По правді кажучи, хлопець устиг забути про той інцидент. І, на відміну від рябого, не надто зрадів зустрічі.
— Добрий вечір, пане! Вибачте, я поспішаю…