— Дякую вам, Азіз-бею.
— Це мій обов’язок.
— Мені, їй-право, ніяково!.. Це зовсім зайве…
— Аж ніяк! Тиран Салім ібн-Салім, нехай він живе вічно, бажає, щоб у гостей нашого міста були найкращі спогади про Баданден. Ми намагаємося в міру сил компенсувати подібні прикрі випадки. До речі, рахунок за послуги поважного хабіба аль-Басані вже оплачено з тиранської скарбниці. А вам надається п’ятдесятивідсоткова знижка на місяць на послуги лікарів, що мають честь числитися в Гільдії цілителів Бадандена. Ось відповідний документ, засвідчений печаткою.
На стіл ліг сувій пергаменту, перев’язаний шовковим шнурком. Джеймс знову недогледів, звідки співрозмовник його витяг.
— Ваша люб’язність, поважний Азіз-бею, вражає, мене до глибини душі! Воістину, вона може конкурувати тільки з вашою проникливістю, — хлопець сяйнув красномовством, узвичаєним на Сході. — Справді, якщо на віддяку я зможу бути чимось вам корисний…
— Зможете.
«Хто тебе за язик тягне, базіко?!»
— По-перше, я попросив би вас не надто розводитися щодо сумного інциденту, який трапився з вами. Ми зацікавлені в припливі туристів. І дуже шануємо репутацію рідного міста.
— Ну, певна річ! — полегшено видихнув парубок. — Можете не сумніватися! Я не пустомеля.
— Прекрасно. А ще я хотів би, щоб ви відповіли додатково на кілька запитань.
— Запитуйте.
«От тепер не лови ґав, приятелю, — підказав внутрішній голос, дуже схожий на тенорок дідуся Ернеста. — Цей красень свою справу знає. Оком змигнути не встигнеш, як потрапиш у його сільця. Добре думай, перш ніж відповісти».
— Чи не траплялося з вами чогось дивного за останній тиждень? Можливо, якась дрібничка, що ви на неї не звернули уваги?
Брехати в очі Азіз-бею не хотілося. Джеймс ухопився за соломинку. Хайль-баші сказав «дивного», адже так? А чи багато дивини в тім, що двоє відвідувачів зброярської крамниці розбалакалися, обговорюючи фехтувальний прийом, і під час практичного експерименту один випадково подряпав шпагою другого?
Нічого дивного!
Цілком буденний епізод. Із кожним може трапитися.
— Ні, нічого такого… — відповів Джеймс після тривалої паузи, протягом якої він старанно вдавав, нібито намагається згадати чудасії та дивовижі свого перебування в Бадандені.
— Ви впевнені?
— Авжеж.
Хлопець ледь витримав пильний погляд хайль-баші.
— Гаразд. Людина вашого походження не опускається до брехні. В усякому разі, без вагомої на те причини, — здалося, чи ні, але в карих очах Азіз-бея сяйнули лукаві іскринки. — І, нарешті, останнє питання.
— Я слухаю.
— Ви добре запам’ятали чоловіка, з яким фехтували в провулку? Змогли би його описати? Скласти словесний портрет?
Оце вже ні! Він не дасть їм зачіпки. Один раз Всевидющому Приказу й Тихому Трибуналу Реттії, вкупі з улюбленим дідусем Ернестом, уже довелося рятувати Джеймса Рівердейла з товаришами від халепи. І що, тепер, коли у нього знову виникла проблема, він негайно перекладе її на плечі влади?!
Не бути цьому!
Гординя перейшла в контратаку. Цинізм і розсудливість позадкували.
— Там було темно. Я не дуже добре його роздивився.
— І все-таки?
— Мужчина, — Джеймс щиро сподівався, що Азіз-бей не вважатиме цю прикмету знущанням. — Статура звичайна. Зросту середнього. Цілковито, як я. Вік… Важко сказати. Гадаю, від тридцяти до сорока. Озброєний шпагою.
— Обличчя? Одяг? Волосся? Бодай щось ви запримітили?!
— На жаль, дуже мало. Одягнений був у темне. Капелюх із вузькими крисами. Обличчя… Ні, не запам’ятав. Можливо, при зустрічі впізнав би, але описати — не беруся. Волосся чорне. Хоча я не певний. І не дуже довге. Це все.
— Так… Небагато… Що ж, дякую за співпрацю. Відпочивайте.
«Я сказав йому правду. Майже правду. В усякому разі, жодного разу не збрехав напряму. Совість моя чиста, — хлопець дививсь, як зачиняються двері за осяйним Азіз-беєм. — Що ж, нехай вони тепер спробують знайти рябого за цими „прикметами“! Канцелярія Припинення! Ха! Подивлюся я на них!..»
Він пхиркнув і додав уголос:
— Я сам собі Канцелярія Припинення!
За дверима хтось охнув і відразу ж замовк, ніби затулив рота долонею.
«Напевно, протяг», — подумав Джеймс.
Хабіб аль-Басані наполіг, аби Джеймс затримався в нього хоча би до обіду.
— Розділіть скромний хліб-сіль із негідним вас цирульником! — кланявся він. — Зробіть честь! Якщо ви підете негайно, мені залишиться тільки поголити бороду на знак скорботи, а це ганьба, якої світ не бачив! Змилуйтеся! Благаю!
Після того, як рахунок було оплачено зі скарбниці, пацієнт ураз перетворився на гостя, а закон гостинності святий. Це Джеймс устиг зрозуміти навіть за ті кілька днів, які він провів у товаристві левів пустелі. Відхилити прохання лікаря — отже, образити його. А лікарі образ не прощають. Прийдеш до нього із закрепом, а винесуть із заворотом кишок…
До обіду довелося нудьгувати в чотирьох стінах — дивитись у вікно та гортати знічев’я товстелезний фоліант «Недуги: взаємовплив сфер». Книгу було написано по-реттійськи, але хлопець не втямив там ані бельмеса. Чесно кажучи, він навіть не намагався глибоко осягати мудровані трансформації жовчі білої, чорної, жовтої та краплистої, а також їхню загальну залежність від астральних метаморфоз.
Розглядаючи картинки, він недоречно згадав про майбутню трапезу. Частина ілюстрацій цілком могла викликати блювотні перейми або нервовий зрив. Обережно повернувши фоліант на місце, Джеймс заходився міркувати про плани на найближче майбутнє.
Насамперед ці плани зводилися до пошуку та зразкового покарання рябого нахаби. Одначе хлопець чудово розумів, що він — не слідчий. Він не зможе, як обер-квізитор д’Егре з кримінальних балад метра Синьогнома, сидячи в харчевні та сьорбаючи винце, скрупульозно складати в єдину картину факти та речові докази. Не зуміє він також зробити блискучий висновок на підставі одного-єдиного третьорядного факту, як лягавий чаклун Шарль ван-Хольм, герой карколомних мораліте белетриста Конана Дойча.
А якби він спробував, приміром, відшукати (яким побитом?!) і розпитати свідків учорашнього двобою, що живуть на вулиці Малих Карбувальників?.. Про це негайно стане відомо мушерифам з Канцелярії Припинення. І навряд чи їм сподобається ініціатива гостя.
Хто винуватий? — Рябий нахаба.
Що робити? — Знайти й покарати.
Як?! — Нижня Мама його знає…
Утім, одна ниточка була. Можливо, «мисливець» — завсідник зброярської крамниці. Тоді хазяїн знає рябого. Азіз-бей не в курсі їхньої першої зустрічі, тут у Джеймса є перевага перед мушерифами.
А якщо хазяїн закриє рота на замок?
Що тоді?
Що він, Джеймс Рівердейл, уміє? У чому розбирається? Як пристосувати його вміння й знання до розшуку конкретної людини?
Він — боєць, фехтувальник. Він уміє боротися. Добре знається на зброї, на теорії та практиці ведення бою, обізнаний з різними методиками… Що це нам дає? Як володіння рапірою чи алебардою може стати в нагоді для покарання пійманого ворога, Джеймс знав. Але — в пошуку? Без гострого нюху вовкові ні до чого ікла — здобич бігає по лісах…
Стривай!
Але ж і рябий — фехтувальник! Його манеру Джеймс добре затямив. Бойовий почерк того, з ким двічі схрещував клинки, ні з чим не переплутаєш. Ось вона, зачіпка! Вчитель або школа. Зрозуміло, в кожного бодай чогось вартого бійця манера індивідуальна, але школа в ній усе одно відчувається. Син часто схожий на батька або діда.
Якщо «мисливець» місцевий…
Якщо він навчався тут, у Бадандені…
Якщо досі не залишив місто…
Занадто багато «якщо». Але шанс усе-таки є. Пройтися фехтувальними залами, нібито знічев’я. Потренуватися в кожному день-два, придивитися, а там, може, десь упізнаються знайомі навички. У цій царині Джеймсові…