Выбрать главу

Фрідріх Вольф

Зайчик Перекидайко і Дракс

КАЗКА
Для дошкільного віку
Скорочений переклад з німецької Вячеслава Подолужного
Малюнки Наталії Голокозакової
КИЇВ «ВЕСЕЛКА» 1983

Стояли останні теплі дні осені. Сонячне проміння сіялось на землю, немов крізь срібну вуаль. Жовте й багряне листя, яке подекуди ще висіло на гіллі, то тут то там спадало на лісову землю, втомленими метеликами кружляло над полями. На луках стирчали тільки сірі кошлаті голови будяків; від найлегшого вітру тисячі їхніх легесеньких сивих насінин літали в сутінках, ніби маленькі літачки.

Так, дні ставали чимраз коротші. Понад струмком здіймався туман.

— Нуте, діти, — сказав заєць Білий Кожушок, — треба нам обладнати наше житло на зиму. Настеліть свіжого моху й сіна. Капусту й моркву — до комори! Але щонайперше треба викопати запасні ходи — на той випадок, якщо нас присипле снігом. Це зробиш ти, Перекидайку!

Зайчик Перекидайко з братами та сестрами заходився рити ямку для зимового притулку родини Білих Кожушків на краю піщаного кар’єру. Але незабаром у нього заболіли лапки. Та ще ж востаннє пригрівало осіннє сонечко. Час від часу з верхів’я високого бука злітав листок і, витанцьовуючи в повітрі, носився над чорно-бурою землею. Перекидайкові теж дуже закортіло, поки не впала зима, ще хоч раз потанцювати й поперекидатись так, як умів тільки він.

— Годі вже, Перекидайку, — мовив його старший брат Пепо. — Досить вистрибувати й витанцьовувати! Настав час працювати, як загадав батько!

Перекидайко знов узявся рити запасні ходи. Лапки в нього зовсім зболіли. Він спробував рити писком, та й це була не велика радість. А Перекидайко робив добре тільки те, від чого мав радість. Для нього це була така сама потреба, як для пса Люкса гавкати, а для дятла Пік-Пікуса довбати кору.

— Ви копайте, а я виноситиму землю, — сказав Перекидайко до брата Пепо, — тоді тут буде просторіше, і вам легше дихатиметься.

Так вони й зробили.

Перекидайко взяв мішечок із капустяного листу й став носити землю аж геть під ліс. (А на узліссі вже стелився осінній туман.) І щоразу, випорожнивши мішечок, він спочатку озирався — чи не бачать брати й сестри, — а тоді починав танцювати й перекидатися, як сам знав. Ну, бо ж без цього Перекидайко просто не міг жити. Недарма ж він мав таке ім’я!

І ось, коли він, востаннє висипавши землю, кинувсь танцювати і перекидатися, то дуже вже високо підскочив — і зненацька опинився у якійсь глибокій чи то норі, чи напівтемній ямі. А там сиділа якась невідома істота з чорно-коричневим лицем і бородою.

— Гей ти, навіжена сніжко! — мовило чорно-коричневе бородате страховисько. — Що ти поробляєш отут у моїй норі і чому руйнуєш вхід до мого зимового житла, ти, снігова дзиго?

— Я зовсім не сніжка й не снігова дзига! — відповів Перекидайко. — Я — Перекидайко Білий Кожушок!

— Це всяк може сказати, — відповіло чорно-коричневе бородате створіння. — Я, наприклад, — Дагоберт, борсук, володар цієї нори! А в тебе які докази, що ти — Перекидайко Білий Кожушок?

— Та ти тільки торкнись до мого хутра! Такого немає більш ні в кого в світі!

— Дурниця! — зневажливо сказав дядечко Дагоберт. Але, доторкнувшись до Перекидайка, раптом почав якось чудно бурмотіти, а його борода закучерявилася від утіхи. — Присягаюся своєю бородою і своїми шляхетними предками, що це таки справжній кожушок, — пробурмотів він. — Ти зимуватимеш у мене в норі і грітимеш мені спину. Бо мене дуже мучить ревматизм!

Як сказано, так і зробилося.

Зайчик Перекидайко став бранцем поважного бороданя борсука Дагоберта і його родини. Бо в норі жила ще й Даша, Дагобертова дружина, гладка, аж кругла, борсучиха, яка насилу пролазила вузенькими коридорами житла, і троє його синів, яких звали Дрокс, Дрікс і Дракс.

Дагобертова господиня Даша спочатку начебто зовсім не зраділа гостеві, — ще тобі зайвий рот, а в неї ж харчу було якраз на свою родину. Зате дуже зраділи Дрікс і Дракс. Перекидайко — то ж була розвага перед довгою, нудною зимовою сплячкою!

Дракс, найменшенький Дагобертів синок, був дуже жвавий і непосидющий. Він сподівався разом із Перекидайком (чи для нього) вчинити великий подвиг. Колись він чув від своєї бабусі Дорогоцінної про срібних принцес, — щоб їх звільнити, треба було зважитись на героїчний вчинок. Його брат Дрікс не був такий дуже серйозний. Він просто любив веселитися і пустувати. Назбиравши яблук і горіхів, Дрікс цілий день грав ними в кеглі в коридорах борсукового житла. Зовсім інакшої вдачі був найстарший Дагобертів син Дрокс. Лінивий буркотун, він тільки й думав, щоб добре попоїсти й виспатися. Він скоса позирав на зайченя, що разом з усіма сиділо за столом.